То на нього находили жіночі чари. Усвідомлюючи, що для неї щоденник — не марна праця, він усе-таки кинув їй дошкульні слова. Він відчув: її образ став для нього ще чистішим і благороднішим.
Потім жінка заговорила про романи, хоча те, що вона читала, навряд чи було літературою в повному значенні цього слова. Тут, у цій глушині вона могла роздобути в приятельок хіба що жіночі журнали, інше читво мусила шукати деінде. Читала все, що потрапляло в руки. Побачить у гостя якусь книгу чи журнал і просить почитати. Щоправда, про багатьох авторів, яких вона назвала, Сімамура навіть не чув. Вона згадувала про ті книжки, як про щось далеке, чуже, написане зарубіжними письменниками. Тоді в її голосі вчувався смуток — так жебрак, що змирився з гіркою долею, згадує про несподівану пожертву. Сімамурі спало на думку, що його уявлення про європейський балет, розбурхане книжками та фотографіями, нічим не відрізняється від її уявлень про літературу.
Не менш захоплено жінка говорила про кінофільми й вистави, яких і в вічі не бачила. Здавалося, наче вона давно мріяла про такого співрозмовника я-к Сімамура. Певно, забувши, що тоді, сто дев'яносто дев'ять днів тому, така ж розмова привела її в обійми Сімамури, жінка щораз більше запалювалась.
Тепер вона змирилася з тим, що їй не доведеться шукати щастя в місті — мрія виявилась нездійсненною. В її очах проглядало не гордовите невдоволення вигнанця, приреченого животіти в глухій провінції, а покірність людини, що колись плекала марні надії. Сама вона, мабуть, ні за чим не жалкувала, хоча Сімамурі й здалася засмученою. Якби Сімамура віддався цим думкам, то став би жертвою меланхолії і мусив би визнати, що його життя теж марне. Але він утримався від такої спокуси, бо перед ним була жінка із свіжим кольором обличчя, наче просякнута чистим гірським повітрям.
Як там не було, а зараз Сімамура дивився на неї зовсім іншими очима. Й хоч тепер вона була гейшею, йому забракло ніжних слів.
А тоді, п'яна, наче паралізована, вона вибухла: "Що це таке?! От прокляття! Я ж зовсім безвладна! Що зі мною?" — і люто вкусила себе за зап'ястя. Не встоявши на ногах, повалилася на мату і все повторювала: "Мені не жаль нічого. Нічогісінько. Але я не така, як вам здається. Я не така".
Сімамурі пригадалися ці слова, й він на мить задумався Жінка це помітила й урвала йог© спогади словами:
— Опівнічний на Токіо.
Щойно пролунав паровозний гудок, як вона підвелася, рішуче розсунула сьодзі, відчинила вікно й, зіпершись на поруччя, сіла на підвіконня.
Знадвору війнуло холодом. Стукіт поїзда поволі віддалявся, аж поки не став схожим на шум вітру.
— Ти збожеволіла? Надворі ж мороз.
Сімамура підійшов до неї. Вітру вже не було. Перед вікном розстилався суворий нічний краєвид. Земля наче відлунювала тріскотінням сніжинок, що промерзали на холоді. Місяця на небі не було. Міріади зірок, мовби летючи до землі, яскравішали дедалі більше. Щораз далі назад відступало небо, чимраз густішою ставала його чорнота. Гори на межі країни снігу губили в сутінках свої зморшки й висіли край неба важкою чорною, мов сажа, масою. Над світом запанувала тиха злагода.
Здогадавшись, що Сімамура підходить до неї, жінка висунулась у вікно й грудьми налягла на поруччя. В тій позі на тлі ночі була не слабкість, а непохитна воля.
"Невже все доведеться починати заново?" — подумав Сімамура.
Гори, незважаючи на свою чорноту, іноді раптом ставали білими від снігу. І тоді вони здавались прозорими й сумними. Між горами й небом зникала гармонія.
Сімамура поклав руку на шию жінки.
— Ти застудишся! Он як охолола.
Він спробував відтягти її від поруччя, але вона ще міцніше вчепилась за нього й захрипіла:
— Я піду додому!
— Іди!
— От тільки посиджу ще трошки...
— Тоді я піду скупаюся.
— Не треба. Побудьте тут.
— То зачини вікно.
— От посиджу ще трошки...
Селище наполовину ховалося за криптомеріями храмового гаю. Ліхтарі на станції — до неї від готелю десять хвилин автомобілем — так шалено миготіли, що, здавалось, от-от з дзенькотом луснуть від холоду.
Такої холоднечі Сімамура ще ні разу не відчував. Усе, до чого торкалися його руки,— жіноча щока, віконна шибка, власне ватяне кімоно,— було майже крижаним.
Холодком тягло й від мати, а тому Сімамура вирішив погрітися в купальні.
— Почекайте! Я з вами.— І жінка подалася слідом за ним.
Вона складала в кошик Сімамурину білизну, коли в купальню зайшов якийсь пожилець готелю. Помітивши жінку, що сховалась за Сімамурою, він збентежено промимрив:
— Ой, пробачте!
— Та нічого, заходьте. Ми підемо в оте відділення,— не довго думаючи, відповів Сімамура й, голий, з кошиком попрямував в суміжне жіноче відділення. Жінка пішла за ним. Хіба вони не могли б бути подружжям? Сімамура відразу, не оглядаючись, стрибнув у басейн. Від задоволення його аж поривало на сміх. Щоб стриматись, Сімамура нахилився до крана й голосно прополоскав водою рота.
Пізніше, вже в номері, вона підвела з подушки голову, покрутила мізинцем кучерики на скронях і мовила:
— Як же мені сумно!
Сімамурі спочатку здалося, що вона напіврозплющила свої чорні очі, та коли придивився, то побачив, що таке враження створювали її вії.
Жінка була така знервована, що цілісіньку ніч не склепила очей. Сімамура почув шурхіт обі й прокинувся.
— Вибачте, що я вас так рано збудила. Надворі ще темно. Гляньте! — Жінка вимкнула електричне світло.-' Ви бачите моє обличчя?
— Ні, не бачу. Ще ж ніч!
— А ви пильніше придивіться. Ну що, видно? — Жінка відчинила вікно.— Ой, я забарилась. Уже розвиднюється. Час додому.
Стрепенувшись від ранкового холоду, Сімамура підвів голову з подушки. Небо було ще темне, а в горах уже наставав ранок.
— Чудово. Селянам тепер уже нічого робити на полі, тож ніхто рано не прокидається. Хіба що хто-небудь вирядиться на прогулянку в гори.— Жінка промовляла сама до себе й ходила по кімнаті, тягнучи кінець неза— в'язаного обі.— П'ятигодинним з Токіо нові гості не прибули. Отже, покоївки ще не скоро візьмуться до роботи.
Навіть після того, як жінка зав'язала обі, вона не могла заспокоїтися: то вставала, то сідала, то підходила до вікна й виглядала надвір. Тепер вона була схожа на нічного звіра, що з тривогою жде ранку. Здавалось, в ній пробудилася незвідана дика сила.
Тим часом у кімнаті посвітлішало — стало видно, як почервоніли жінчині щоки. Приголомшений тим яскравим рум'янцем, Сімамура запитав:
— Тобі не холодно? Ти така червона.
— Ні, не холодно. Просто пудра зійшла. Мені досить залізти під ковдру, як я одразу зігріваюсь,— сказала жінка і, повернувшись до дзеркала в головах, додала: — Нарешті розвидніло. Пора додому. _
Сімамура поглянув на неї і зіщулився. В глибині дзеркала незайманою чистотою блищав сніг. На його тлі вимальовувались рум'яні щоки жінки. То була невимовної краси картина.
Сонце, здається, вже сходило й сніг у дзеркалі запалав холодним блиском. Чорного, як смола, жінчиного волосся на сніговому тлі торкнулися фіолетові тони.
Мабуть, для того, щоб сніг не залежувався коло готелю, воду з басейну спускали по нашвидкуруч прокопаному рівчаку, й вона розливалася перед ганком мілким ставочком. Здоровий чорний пес стояв на кам'яній плиті й довго хлебтав теплу воду. Під стіною комори сушилися лижі, призначені для гостей. Від них ширився ледь вловимий солодкий запах цвілі, змішаний з парою. Безформні — мабуть, від тепла ~ грудки снігу спадали з віття криптомерій на дах громадської лазні.
Наприкінці року цю дорогу замете снігом. І тоді на вечірку в готель доведеться ходити в гірських шароварах, гумових чоботях, у плаїці з каптуром і вуаллю на обличчі. Товіцина снігу досягне одного дзьо~.
Так розповідала жінка того ранку, дивлячись з вікна готелю на спадисту дорогу, по якій зараз спускався Сімамура. Край дороги високо на мотузці сушилися пелюшки. Між ними і землею на межі провінції мирно виблискували засніжені гори. Де-не-де з-під снігу випиналися зелені стебла цибулі.
По рисових полях гасала на лижах сільська дітвора.
Забрівши в ту частину селища, що лежала над трактом, Сімамура почув шум, схожий на тихе хлюпотіння дощу.
З дахів, лагідно поблискуючи, звисали маленькі бурульки.
Якась жінка, що поверталася з лазні, побачивши, як сусід скидає сніг зі свого даху, сказала:
— Слухай, може б, заразом і з нашого трохи згріб?
Мружачись від сліпучого сонця, вона витерла чоло мокрим рушником. Напевне, кельнерка, що прибилася сюди на заробітки завчасно, ще до настання лижного сезону. Неподалік було кафе з перекошеним дахом і ви— цвілими картинками на шибках вітрини.
Дахи здебільшого були гонтові, придавлені зверху камінням. Із сонячного боку сніг підтавав і ці кругляки здавались зовсім чорними. Правда, почорніли вони не від вологи, а скорше від холодних зимових вітрів. Будинки скидались на це каміння — присадкуваті, як то буває на півночі, вони цілими рядами повгрузали в землю.
Зграйка дітей гралася з льодом: витягала його з рівчака й шпурляла на дорогу. Мабуть, їх приваблювало те, як він легко розбивається на блискучі скалочки. Сімамура якусь хвилину стояв на осонні, вражений товщиною крижинок.
Дівчинка років тринадцяти, зіпершись об кам'яну огорожу, щось плела з вовни. Вона була в гірських шароварах, в гета на босу ногу, її почервонілі від холоду ступні були потріскані. Інша дівчинка, років трьох, умостившись поряд на купці хмизу, тримала в руках клубок вовни. Попеляста нитка, іцо тяглась від маленької дівчинки до більшої, ніби аж випромінювала тепло.
З лижної майстерні за сім-вісім дворів далі по вулиці долинав шурхіт рубанка. Навпроти, під карнизом будинку, гуртом стояли гейші й про щось розмовляли. Не встиг Сімамура подумати, що, може, й Комако там — сьогодні вранці він дізнався від покоївки, що серед гейш вона відома під іменем Комако,— як угледів її. Вона теж його помітила й одразу споважніла. "Напевне, зашаріє— ться, та хоч би не виказала своєю поведінкою, що між нами щось було..." — тільки майнуло в голові Сімамури, як Комако густо почервоніла до самої шиї. Могла б і одвернутися... Так ні, лише ніяково похнюпилась, а голова тим часом поверталася вслід за Сімамурою.
Сімамура відчув, що і його щоки запалали. Він уже проминув жіночий гурт, як його наздогнала Комако.
— І чого ви сюди забрели? Мені ж незручно...
— Тобі? То мені незручно.