На сніговому тлі присадкуваті покрівлі будинків здавалися ще нижчими, селище наче вгрузло в землю.
— Щоправда, холод тут зовсім інший.
— Такого морозу, як торік, люди не пам'ятають. Аж цілих двадцять градусів.
— А снігу багато?
— Здебільшого його насипає на сім-вісім сяку *. А іноді й на один дзьо [2] [3].
— Бачу, цього року він уже падав.
— Атож. Випав на один сяку, але відразу розтав.
— То і відлига буває...
— Хтозна, коли випаде великий сніг.
Був початок грудня. Із застудженого носа Сімамури безперервно текло.
— Вчителька музики та її учениця ще мешкають тут?
— Еге ж, мешкають. Дівчина була на станції. Хіба ви не помітили темно-синього плаща?
— Невже то була вона? А потім можна буде її покликати?
— Увечері?
— Так, увечері.
— Вона казала, що зустрічає сина вчительки. Мовляв, він має повернутися додому останнім поїздом.
Отже, хворий, якого Йоко доглядала у дзеркалі з вечірнім краєвидом,— син господині тієї жінки, що на побачення до неї приїхав Сімамура. Сімамура відчув, як у душі щось ворухнулося. Однак цей випадковий збіг обставин не здався йому надто дивним. Більш несподіваним було те, що він не побачив тут нічого дивного. Десь глибоко в серці Сімамура передчував, що жінку, пам'ять про яку зберігав вказівний палець, і дівчину, що в її оці спалахнув далекий вогник, щось пов'язує, щось невідоме очікує. Це передчуття виникло, мабуть, тому, що він ще не звільнився від чарів дзеркала з вечірнім краєвидом.
— Рухомий вечірній краєвид за вікном — то, певно, символ нестримного часу,— раптом прошепотів сам до себе Сімамура.
Перед настанням лижного сезону в готелях на гарячих мінеральних джерелах мало гостей. Коли Сімамура вертався з купальні готелю, майже всі гості вже спали. Щоразу, коли його нога торкалася старої підлоги коридора, шибки дверей злегка деренчали. На повороті, біля конторки адміністратора, розіславши довкола себе на чорнолискучій підлозі поділ кімоно, стояла жінка. "Чи не стала гейшею?"— здивувався Сімамура, кинувши оком на поділ кімоно. Жінка не підходила, жодним порухом не виказувала, що спішить назустріч, стояла незворушна, наче завмерла. Ще здалека збагнувши складність становища, Сімамура заквапився вперед і спинився біля неї. Жінка намагалася всміхнутись, а її обличчя під густим шаром пудри наче плакало. Обоє мовчки рушили до кімнати.
Передусім Сімамура мав би попросити вибачення, якось пояснити, чого він після того, що було між ними, не прислав ні жодного листа, ні обіцяного альбома танців, ні приїхав удруге на зустріч — вона ж могла подумати, що він посміявся з неї і забув. Поки вони йшли, не дивлячись одне на одного, жінка не те що не дорікала, а всім єством виказувала ніжність і прихильність до Сіма— мури. Тож він, розуміючи, що будь-які слова звучатимуть зараз малопереконливо й недоречно, втішений її щирою радістю, аж перед сходами промовив:
— Оцей найкраще про тебе пам'ятав.— І перед очима жінки випрямив вказівний палець лівої руки.
— Нёвже? — Жінка взяла Сімамуру за палець і повела сходами.
Біля котацу [4] вона відпустила палець, але відразу за— шарілася і, щоб приховати збентеження, знову схопила його руку.
— Оцей пам'ятав?
— Ні, не правий, а цей,— Сімамура забрав з жінчиної долоні праву руку і приклав до котацу, а натомість простягнув їй ліву.
— Зрозуміло,— спокійно мовила жінка, а потім, раптом ледь усміхнувшись, погладила долоню Сімамури й припала до неї щокою.— Значить, оцей пам'ятав?
— О, яка ти холодна. Ще ніколи твоє волосся не було таке холодне.
— А в Токіо сніг ще не випав?
— Пригадуєш, що ти тоді сказала? І, як бачиш, помилилася. А то чого б я наприкінці року їхав у цю холодну закутину?
Тоді... То була пора, коли вже не загрожували снігові лавини, пора мандрівок у зазеленілі гори. Пора, коли з обіднього столу непомітно зникала приправа з пагінців акебії.
Сімамура, людина без певного, постійного заняття, схильний до меланхолії, того літа подався у гори з наміром наблизитися до природи і віднайти душевну рівновагу. Вернувшись того вечора у готель на мінеральних джерелах, після семиденних мандрів по горах снігового краю, Сімамура велів покликати гейшу. Покоївка пояснила, що з нагоди завершення будівництва дороги в сільському складі коконів шовкопряда, який водночас правив за театральне приміщення, влаштовано гучний бенкет, що для такого вечора навіть двох десятків тутешніх гейш замало, тож навряд чи можна сьогодні когось покликати. От якби пан, мовляв, погодився, щоб його розважала дівчина з дому вчительки танців і гри на сямісені, тоді інша річ — її можна запросити. Дівчина, мовляв, пішла допомагати на бенкеті, виступить з кількома танцями і незабаром вернеться. Коли Сімамура перепитав, про яку дівчину йдеться, покоївка розповіла, що та дівчина з дому вчительки не гейша, ба навіть не лаштується стати на цю дорогу, але іноді її запрошують на вечірки, радо приймають,— адже на відміну від літніх гейш вона охоче танцює. її рідко можна зустріти у вітальні готелю за розмовою з гостем. Але не скажеш, що вона нічого не тямить у мистецтві гейш.
"Не може такого бути",— не повірив поясненню покоївки Сімамура. Та не минуло й години, як та привела дівчину. Вражений Сімамура аж стрепенувся. Покоївка хотіла відразу вийти, але дівчина вхопила її за рукав кімоно й змусила сісти. Перше, що вразило Сімамуру, це незвичайна, охайність дівчини. "Певно, і між пальцями ніг у неї нема жодної порошинки",— подумав собі. Сімамура не хотів йняти віри очам, вважав, що вони, зами— лувані гірськими краєвидами перших днів літа, його обманюють. Манерою вдягатися дівчина скидалася на гейшу, хоч на ній було просте літнє кімоно з м'якої тканини без довгого подолу. Лише обі[5] здавалося занадто дорогим як для такого кімоно.
Як тільки мова зайшла про гори, покоївка вийшла. Дівчина скоро вичерпала свої знання про навколишні гори й несподівано для Сімамури щиросердо розповіла про себе — про те, що вона родом звідси, із снігового краю, що за контрактом працювала в Токіо молодою гейшею, а звідти її викупив один чоловік; він обіцяв допомогти їй стати вчителькою японських танців і тим досягти незалежного становища в суспільстві, але той чоловік через півтора року помер, залишивши її на роздоріжжі. Проте дівчина не квапилася розказувати про найголовніший відрізок свого життя — як жила після смерті свого заступника. Сказала, що їй дев'ятнадцять. Підбадьорений тим, що дівчина мала вигляд двадцяти— дворічної, Сімамура відчув себе невимушено в її товаристві і перевів розмову на "Кабукі" [6]. На превеликий свій подив, він переконався, що дівчина куди більше за нього обізнана з театральним життям і мистецтвом акторів. За безперервною палкою розмовою,— здавалося, Сімамура тільки мріяв про таку співрозмовницю, — він зрозумів, що в дівчини дещо є від мешканок кварталів розваги, побачив, що вона трохи вміє розпізнавати чоловічу вдачу. А проте, майже цілий тиждень позбавлений можливості як слід погомоніти з людиною, від самого початку певний, що дівчина наївна, невтаємничена в мистецтво гейш, він помітив, як у душі розлилося тепле почуття прихильності, ба навіть дружби до неї. Піднесений настрій Сімамури, викликаний мандрівкою в гори, вплинув і на дівчину.
Наступного-дня перед обідом, залишивши потрібні для купання речі в коридорі, вона навідалась до Сімамури. Поки вона вагалася, сідати чи ні, Сімамура несподівано сказав:
— Порадь мені гейшу.
— Як це — порадь?
— Невже не зрозуміло?
— Ні. Я ні гадки не мала, що хтось може з таким звергатися до мене. — Жінка ступила до вікна, глянула на гори, потім зашарілася й докинула: — У нас таких немає.
— Так уже й немає?
— Далебі немає, щиро кажу. — Жінка повернулась обличчям до Сімамури й сіла на підвіконня.— Гейшу не можна до чогось змусити. Кожна поводиться так, як їй до вподоби. І взагалі в готелях вам ніхто не зробить такої послуги, повірте мені. В найкращому разі можете когось покликати й самі про все домовитись.
— От я і довіряю це тобі.
— З якого дива?
— Гадаю, що ми друзі, і надалі ними залишимося. Тому й не пропоную тобі нічого.
— І це ви називаєте дружбою? — заворожена словом, наївно сказала жінка, а потім вигукнула:—Який жах! І ви посміли до мене звертатися з цим!
— А що тут такого? У горах людина оживає, набирається сили. От навіть з тобою я не можу спокійно сидіти й розмовляти.
Жінка опустила очі, замовкла. Сімамура майже був певний, що вона здасться перед його зухвалістю і згідливо кивне головою. Поки він стежив за теплими чарівними очима жінки під густими віями, обличчя її ледь відвернулося вбік і залилося рум'янцем.
— То кличте собі, яка вам подобається!
— Про що я тебе і прошу! Я тут уперше, зовсім не знаю, яка з них вродлива.
— ІЦо значить — вродлива?
— Передусім молода. Тоді менша небезпека помилитись. Хотілося б і не дуже балакучу. А задумливу й охайну. Зрештою, якщо мені закортить поговорити, то покличу тебе.
— Я білвше сюди не прийду.
— Не кажи такого.
— Не прийду, та й усе! Навіщо воно мені?
— Ти ж бачиш, я не збираюся тебе підмовляти. Мені досить ї твого товариства.
— Справді?
— Якби між нами до чогось дійшло, то, можливо, наступного дня мені було б неприємно на тебе дивитися. Я щойно повернувся з мандрівки по горах і радий, що зустрів приязну людину. Тож навіщо мені тебе спокушати? Але ж як-не-як я подорожній...
— Може, й ваша правда.
— Таки моя. Коли б то була жінка, яка тобі не до вподоби, то, можливо, пізніше тобі не хотілося б зі мною зустрічатися. Інша річ, якби ти сама її порадила...
— Я вас не розумію! — Вона різко відвернулася, але відразу додала: — Хоча, може, в ваших словах і є частка правди.
— Такому знайомству завжди приходить кінець. Скоро набридає. Тож і я не сподіваюся на щось тривале.
— Ви, гості, всюди однакові. І там, у портовому містечку, звідки я родом, і тут, на мінеральних джерелах.— В голосі її забриніла щирість.— Гості — це здебільшого мандрівний люд. Я зовсім молода, але чого тільки не наслухалася! Найбільше западає в пам'ять той із них, хто й словом не прохопився про свою приязнь, хоч ти про неї здогадувалася.