То прощальний подарунок гейші, що оце заходила. Скуштуйте хоч шматочок, просто так, для розваги.
— А що, хіба вона кинула свою професію?
— Так, кинула.
— Знаменита гейша.
— Відпрацювала свій строк і тепер на прощання обходить своїх знайомих.
Сімамура подув на булочку й одкусив шматок. Тверда скоринка, трохи кислувата, відгонила цвіллю.
За вікном у надвечірньому промінні грілися стиглі червоні плоди хурми. Відбите від них світло ніби аж проникало навіть у бамбукову трубку з гачком над вогнем.
— Яка довжелезна трава! Що це, сусукі? [7]
Вражений Сімамура дивився на круту дорогу, якою спускалася бабуся зі в'язкою трави на спині. Трава здавалась удвічі вищою за стару, до того ж мала довгу волоть.
— Це міскант. .
— Міскант? Невже?
— На виставці, що рекламує гарячі мінеральні джерела, організованій міністерством залізниць, є павільйон — для відпочинку чи для чайної церемонії, не скажу,— так от, стріха на тому павільйоні з місканту. Кажуть, його відкупив якийсь токієць.
— Кажете, міскант? — наче сам до себе повторив Сімамура.— Виходить, це міскант розцвів у горах? А я був подумав, що то леспедеця.
Перше, що впало в очі Сімамурі, коли він зійшов з поїзда,— це білі квіти в горах. Сріблястий цвіт буяв на косогорі, а надто біля його гребеня. Здавалось, своїм блиском він не поступався щедрому осінньому сонцю, що в його промінні купалися гори. Сімамура не стримав свого захоплення.
Але зблизька величні стебла місканту мали зовсім інший вигляд, ніж ті, в далеких горах, що так зворушили Сімамуру.
Величезні в'язки закривали постаті жінок, що несли їх на спині. Снопи шурхотіли, тручись об кам'яну огорожу обабіч крутої дороги. Волоть справді була велетенська.
Сімамура повернувся в номер. В передпокої, тьмяно освітленому лампою на десять свічок, товстий метеличок повзав по чорному лакованому кошику, мабуть, відкладав яєчка. Метелики під карнизом билися об декоративний ліхтар.
Цикади скрекотіли від самого полудня.
Комако трохи спізнилася.
У коридорі вона зупинилася і глянула Сімамурі в вічі.
— Навіщо ви приїхали? Навіщо?
— Зустрітися з тобою.
— Чи ви думаєте, що кажете? Не терплю я токійців! Усі вони брехуни!— Комако сіла й понизила голос.— Нізащо більше не проводжатиму. Важко передати, що зі мною тоді діялося.
— Ну що ж, цього разу я звідси виїду потай.
— Ні, я хотіла сказати, що тільки не проводжатиму на станцію.
— А що з тим чоловіком?
— Помер, що ж іще...
— Поки ти була зі мною на станції?
Не в тому річ. Я ніколи не думала, що проводжати так важко.
Сімамура гмикнув.
— А де ви були чотирнадцятого лютого? Знову піддурили. А я вас ждала, так ждала! Ні, більше я вам ніколи не повірю!
На чотирнадцяте лютого в цій країні снігу припадає щорічне дитяче свято — Полохання птахів. За десять днів перед цим збираються діти, взуті в солом'яні чобітки, й утоптують сніг на полі. Потім вирізують з нього великі цеглини, завдовжки і завширшки в два сяку. З них будують сніговий храм. Ширина й довжина його — приблизно три кени, висота — більше одного дзьо. Чотирнадцятого лютого перед храмом запалюють багаття з традиційних новорічних солом'яних гірлянд. У цьому селищі Новий рік святкують першого лютого, а тому гірлянди висять до чотирнадцятого на дверях кожної хати. Потім, штовхаючись і борюкаючись, діти вилазять на дах цього храму, співають пісень. Після цього заходять у храм і, запаливши лампадки, залишаються там до світанку. А рано-вранці п'ятнадцятого знову співають на даху пісень.
Сподівались, що снігу того року випаде чимало, отож Сімамура пообіцяв приїхати на це свято.
— У лютому я кинула роботу й навідалась до батьків. Але чотирнадцятого повернулась, гадала, ви приїдете. Якби знаття, не верталася б, краще б доглянула...
— А що, хтось хворів?
— Вчителька музики їздила в портове місто й там захворіла на запалення легенів. Я одержала від неї телеграму, коли була в батьків, тож і поїхала її доглянути.
— Одужала вона?
— Ні...
— Погано вийшло...— проказав Сімамура, немов просячи вибачення за те, що не дотримав слова, й водночас засмучений смертю вчительки.
— Справді...— Комако раптом заспокоїлась і взялася хусточкою витирати столик.— Ой, скільки їх!
З обіднього столика на мату посипалися крихітні крилаті створіння. Хмарка метеликів кружляла навколо лампи.
Сітку на вікні знадвору теж обліпила комашня. В прозорому світлі місяця вони виднілися чорними цятками.
— Ой, шлунок болить...— сказала Комако й, засунувши руки за обі, опустила голову на коліна Сімамури.
На її густо напудрену шию з відстовбурченим коміром кімоно дощем сипались малюсінькі комашки. Деякі з них відразу ж завмирали.
"її шия погладшала, розповніла за цей рік. їй уже двадцять один",— подумав Сімамура.
Він відчув, що його коліна зігріла тепла волога.
— Тут у конторі сміються: "Кома-тян, заглянь у но
мер "Камелія"... От капосні! Я оце проводжала на поїзд подругу, тільки повернулася додому, думала відпочити, а мені кажуть: "З готелю дзвонили". Я була така втомлена, що йти не хотілося. А вчора ще перепилася: подруга влаштувала прощальний вечір... А в конторі тіль~ ки сміються, а не кажуть, хто дзвонив. Аж це ви! Цілісінький рік вас не бачила. Ви взяли собі за звичку приїжджати раз на рік. , .
— Я теж скуштував прощальної булочки.
— Ви? — Комако підвела голову. її обличчя, почерво^ ніле в тих місцях, що були притиснуті до колін Сіма-" мури, раптом прибрало дитячого виразу.
Комако сказала, що провела ту гейшу аж до третьої станції.
— Тепер тут погано, не те що колись. Раніше, бувало, з усіма дійдеш згоди. А тепер усі такі себелюбні, кожна тільки про себе думає. Так, багато чого змінилося. Як на те, зібралися гейші, що ніяк не зійдуться вдачею. Коли Кікую поїхала, мені стало сумно. Вона в усьому була першою, гостям подобалась, та й господарі на руках її носили. Славна була гейша!
Сімамура запитав, що Кікую тепер збирається робити — вийти заміж чи самій відкрити ресторан? Адже вона відробила своє і від'їхала на батьківщину.
— Вона така нещасна! Адже й прибула сюди після невдалого заміжжя.— Комако вмовкла, вагаючись, розповідати далі чи ні, поглянула на тераси полів, залитих місячним світлом.— Бачите он той новий будинок на схилі?..
— Маленький ресторанчик "Кікумура"?
— Ага. Так от, вона його прогавила через свою неврів— новажену вдачу. Який жах! Вона звеліла своєму покровителеві звести цей будинок, та коли дійшло до переїзду, то й слухати не захотіла. А все через нового коханця, бо сподівалася вийти за нього заміж. Та він її обдурив* Після того вона ходила сама не своя. Коханець утік, а вернутися до колишнього покровителя вона вже не могла. Від сорому не знала куди дітися. Вирішила податися світ за очі й почати все спочатку. А подумати, то вона глибоко нещасна людина. Виявляється, — ми, щоправда, цього не знали,— чоловіків у неї було чимало.
— З півдесятка?
— Хто зна...— ледь всміхнулася Комако, відвернувшись від Сімамури. — Кікую піддатлива, боязка...
— Що ж вона могла вдіяти?
— Як що?! Не треба втрачати розуму за кожним, хто тобі сподобався...— Понуривши очі, Комако пошкребла голову декоративною шпилькою.— Як тяжко було її проводжати!
— А як же ресторан? "
— В ньому господарює законна дружина.
— Сміхота! Законна дружина господарює в ресторані коханки!
— Іншої ради не було. Адже ресторан уже був готовий для відкриття. От дружина й переселилася сюди з дітьми.
— А їхній колишній дім?
— Ніби бабусю там залишили. Вони селяни, та чоловік любить погуляти. Цікава людина.
—. Гультяй? Мабуть, уже підтоптаний?
— Та ні, молодий, років тридцяти двох-трьох.
— А хіба Кікую старша за дружину?
, — Ні, однакового віку, обом по двадцять сім.
. — Ресторан названо на честь Кікую? Дружина не заперечувала?
— Не годиться ж міняти готову вивіску.
Сімамура запнув вилоги кімоно, а Комако підвелася й зачинила вікно.
— Кікую знала все про вас. Це вона мені сказала, що ви приїхали.
— Я бачив, як вона приходила в контору прощатися.
— Вона вам що-небудь казала?
— Нічого.
— Ви розумієте, що діється в мене на душі?
Комако розсунула щойно зачинені сьодзі й сіла на підвіконня. За якусь хвилю Сімамура озвався:
— Тут зорі не такі, як у Токіо. Вони наче висять у порожнечі.
— Тільки не сьогодні. Бо місяць занадто яскравий... Цього року страх скільки снігу насипало.
— Кажуть, і поїзди часто не ходили.
— Ага, аж страшно було. Та й автомашини почали їздити на місяць пізніше, ніж звичайно, аж у травні. Пам'ятаєте крамницю на лижній станції? Так там снігова лавина провалила дах. Будинок двоповерховий, внизу начебто ніхто нічого не помітив. Тільки шум якийсь почули, думали, пацюки вовтузяться на кухні. Дивляться — ніяких пацюків, а на другому поверсі снігом вибило віконниці. Зсунувся лише верхній шар снігу, але й про це радіо розголосило повсюди. Лижники злякалися, й носа сюди більше не потикали. Я теж вирішила, що не стану більше на лижі, ще наприкінці минулого року їх збулася. Однак разів два-три з гори спускалась... Я змінилась?
— Де ти була, коли померла вчителька музики?
— Чого вас це турбує? В усякому разі, в лютому я ждала вас тут.
— Чому ж ти не написала мені з портового міста?
— Не могла! Не могла писати жалюгідні листи, які б вам не страшно було показати своїй дружині. А брехати не хочу, бо боюсь комусь завдати клопоту.
Комако говорила швидко, різко. Сімамура мовчав.
— Може б, ви світло загасили? Он скільки комашні
налетіло... ,
Місяць сяяв так яскраво, що було видно звивини жінчиних вух. Проникаючи глибоко в татамі, місячне сяйво забарвлювало їх у бліді, холодні тони.
Губи Комако були гладкі, як згорнута кільцем п'явка.
— Ні, не треба! Пустіть мене додому.
— А ти анітрохи не змінилася.— Сімамура підвів голову й зблизька глянув на овальне, трохи опукле обличчя Комако.
— Всі кажуть, ніби я не змінилася, відколи приїхала сюди сімнадцятирічною. Певно, тому, що живу весь час однаково.
На її обличчі залишився густий рум'янець, властивий дівчатам з півночі. А випещена, як у гейш, шкіра вилискувала у місячному світлі, наче перламутрова черепашка.
— Ви знаєте, що я тепер мешкаю в іншому домі?
— Після смерті вчительки? Покинула ту кімнатку, де розводили шовкопрядів? Певно, живеш тепер у справжньому будиночку для гейш?
Який там будиночок! Крамниця, де продають дешеві солодощі й цигарки...