Але досить.
Подивіться краще на цього десятирічного хлопчика, який у старому, мабуть, батьковому, картузі, в черевиках на босу ногу та в нанкових штанцях, що тримаються на одній підтяжці, з самого початку перемир'я вийшов за вал і все ходив по видолинку, з тупою цікавістю дивлячись на французів і на трупи,
О
1 Я знав одного Сазонова, але він, наскільки я знаю, не граф, невеликий на зріст, брюнет, приблизно вашого віку (франц.).
2 Це так, це він. О, як я хотів би зустріти цього милого графа. Якщо ви його побачите, дуже прошу передати йому моє вітання. Капітан Латур (франц.).
3 А чи не жахливе оце сумне діло, яким ми займаємось? Гаряче було минулої ночі, правда? (Франц.)
4 О, це жахливо! Але які молодці ваші солдати, які молодці! Приємно битися з такими молодцями! (Франц.)
5 Треба признатися, що й ваші не ликом шиті (франц.).
що лежали на землі, і зривав польові блакитні квітки, якими усіяна ця згубна долина. Повертаючись додому з великим букетом, він, затуливши носа від духу, який наносило на нього вітром, спинився біля купки знесених тіл і довго дивився на один страшний безголовий труп, що був ближче до нього. Постоявши досить довго, він ступив ближче й доторкнувся ногою до простягнутої задубілої руки трупа. Рука хитнулася трохи. Він торкнув її ще раз і дужче. Рука хитнулася й знову стала на своє місце. Хлопчик раптом скрикнув, сховав обличчя в квітки і скільки сили побіг звідти до фортеці.
Так, на бастіоні й на траншеї виставлено білі прапори, квітуча долина повна смердючих тіл, прекрасне сонце спускається до синього моря, і синє море, колихаючись, блищить на золотому промінні сонця. Тисячі людей товпляться, дивляться, розмовляють і всміхаються одне одному. І ці люди — християни, що визнають один великий закон любові й самозречення, дивлячись на те, що вони зробили, з каяттям не впадуть раптом на коліна перед тим, хто, давши їм життя, вклав у душу кожного, разом із страхом смерті, любов до добра й прекрасного, і з сльозами радості й щастя не обіймуться, як брати? Ні! Білі ганчірки сховано — і знову свистять знаряддя смерті й страждань, знову ллється невинна кров і чути стогін і прокльони.
Ось я й сказав, що хотів сказати цього разу. Але тяжкі роздуми опановують мене. Може, не треба було говорити цього, може, те, що я сказав, належить до однієї з тих злих істин, які, позасвідомо, криючись в душі кожного, не мають бути висловлені, щоб не зробитися шкідливими, як осад вина, якого не треба збовтувати, щоб не зіпсувати його.
І
Де вияв зла, якого треба уникати? Де вияв добра, яке треба наслідувати в цій повісті? Хто злочинець, хто герой її? Всі гарні і всі погані.
Ні Калугін із своєю блискучою хоробрістю (bravoure de gentilhomme:) і марнославством, рушієм усіх вчинків, ні Праскухін, легковаяший, безневинний, хоч і загинув у борні за віру, престол і отечество, ні Михайлов із своєю несміливістю і обмеженим поглядом, ні Пест — дитина без твердих переконань і правил, не можуть бути ні лиходіями, ні героями повісті.
А герой моєї повісті, якого я люблю всіма силами душі, якого намагався відтворити у всій красі його і який завжди був, є і буде прекрасним,— правда.
1855 року, 26 Червня
О
1 хоробрістю дворянина (франц..).
СЕВАСТОПОЛЬ У СЕРПНІ 1855 РОКУ
1
У кінці серпня великою ущелистою севастопольською дорогою, між Дуванкой 1 і Бахчисараєм, ступою, в густій і гарячій куряві, їхав офіцерський візок (той особливий, якого ніде більше не зустрінете, візок, що становить щось середнє між жидівською бричкою, російським возом і кошиком).
У візку — спереду, навпочіпки, сидів денщик у нанковому сюртуці і в колишньому офіцерському кашкеті, що зробився зовсім м'яким, і посмикував віжками; позаду на вузлах і в'юках, укритих попонною, сидів піхотний офіцер у літній шинелі. Офіцер був, як можна було гадати про нього, коли він сидів, невисокий на зріст, але надзвичайно широкий,
О
1'Остання станція до Севастополя. (Прим. Л. М. Толстого).
і не так від плеча до плеча, як від грудей до спини; він був широкий і дебелий, шия і потилиця були в нього добре розвинені й напружені, так званої талії — перехвату посередині тулуба — в нього не було, але й живота теж не було, навпаки, він був скоріш худий, особливо на обличчі, з нездоровою жовтавою засмагою. Обличчя його було б гарне, коли б не якась одутлість і м'які, нестаречі, великі зморшки, що зливали і побільшували риси і надавали всьому обличчю загального виразу несвіжості й грубості. Очі в нього були невеликі, карі, надзвичайно жваві, навіть зухвалі; вуса дуже густі, але не широкі, й обкусані; а підборіддя і особливо вилиці вкриті були надзвичайно цупкою, густою й чорною дводенною бородою. Офіцера було поранено 10 травня осколком у голову, на якій ще й досі він носив пов'язку, і тепер, почуваючи себе вже з тиждень зовсім здоровим, із сімферопольського госпіталю їхав до полку, що стояв десь там, звідки чулися постріли,— але чи в самому Севастополі, на Північній чи на Інкермані, він іще ні в кого не міг довідатися як слід. Постріли вже чулися, особливо тоді, коли не заважали гори або доносив'вітер, надзвичайно виразно, часто, і, здавалося, близько: то начебто вибух стрясав повітря й мимоволі змушував здригатися, то швидко один за одним лунали не такі сильні звуки, як барабанний дріб, що його перебиває часом приголомшливий гуркіт, то все зливалося в якусь перекотисту тріскотняву, схожу на громові удари, коли гроза в повному розпалі і тільки що хлинула злива. Всі говорили, та й чути було, що бомбардування йде жахливе. Офіцер підганяв денщика: йому, здавалося, хотілось якомога швидше приїхати. Назустріч ішов великий обоз російських селян, що привозили провіант у Севастополь, і тепер ішов звідти, повний хворих і поранених солдатів у сірих шинелях, матросів у чорних пальтах, грецьких волонтерів у червоних фесках та ополченців з бородами. Офіцерський візок мусив спинитися, і офіцер, мружачись і кривлячись від куряви, що густою нерухомою хмарою знялася на дорозі, набивалася йому в очі й
вуха і липла на пітне обличчя, із злісною байдужістю дивився на обличчя хворих і поранених, які проходили повз нього.
— А це з нашої роти солдатик хворий,— сказав денщик, обертаючись до пана й показуючи на віз, повний поранених, що в цей час порівнявся з ними.
На возі спереду сидів боком російський бородань у поярковому капелюсі і, ліктем притримуючи пужално, зв'язував батіг. За ним на возі тряслося чоловік з п'ять солдатів у різних позах. Один, з підв'язаною якимсь мотузочком рукою, в шинелі наопашки на дуже брудній сорочці, хоч худий і блідий, сидів бадьоро в середині воза й узявся був за шапку, побачивши офіцера, але потім, згадавши, мабуть, що він поранений, удав, що він тільки хотів почухати голову. Другий, поруч нього, лежав на самому дні воза; видно було тільки дві схудлі руки, якими він тримався за полудрабки воза, і підняті коліна, що, як манули, теліпалися на всі боки. Третій, з опухлим
обличчям і обв'язаною головою, на якій зверху стирчала солдатська шапка, сидів збоку, спустивши ноги до колеса, і, спершись руками на коліна, дрімав, здавалося. Ось до нього й звернувся проїжджий офіцер.
— Должников! — гукнув він.
— Я-о! — відповів солдат, розплющуючи очі й скидаючи кашкета, таким густим і уривчастим басом, начебто чоловік з двадцять солдатів крикнули разом.
— Коли тебе поранено, братику?
Олов'яні, запливлі очі солдата пожвавішали: він, видимо, впізнав свого офіцера.
— Здравія бажаєм, вашбородіє! — тим самим уривчастим басом крикнув він.
— Де тепер полк стоїть?
— У Сівастополі стояли; в середу переходити хотіли, вашбородіє!
— Куди?
— Иезвісно... певно, па Північну, вашбородіє! Теперечки, вашбородіє,— додав він протяжним голосом і надіваючи шапку,— вже скрозь палити став, усе більше з бомбів, аж до бухти доносить; ниныси так б'є, що біда аж...
Далі не можна було чути, що говорив солдат; але з виразу його обличчя й пози видно було, що він з деякою злобою людини, що страждає, говорив речі невтішні.
Проїжджий офіцер, поручик Козельцов, був офіцер незвичайний. Він був не з тих, що яшвуть так-то і роблять те-то, а не роблять того-то через те-то, що так живуть і роблять інші: він робив усе, що йому хотілося, а інші вже робили те саме і були певні, що це добре. Його вдача була досить багата; він був не дурний і разом з тим талановитий, добре співав, грав на гітарі, говорив дуже жваво й писав дуже легко, особливо казенні папери, иа яких набив руку, коли був полковим ад'ютантом; але найприкметніша була його вдача самолюбною енергією, яка, хоч і була найбільше заснована на цій дрібній талановитості, була сама по собі рисою чіткою і разючою. У нього було одно з тих самолюбств, які до такої міри злилися з життям і які найчастіше розвиваються в самих чоловічих, а надто військових, гуртках, що він не розумів іншого вибору, як першенствувати або знищуватись, і що самолюбство було рушієм навіть його внутрішніх спонукань: він сам з собою любив першенствувати над людьми, з якими себе порівнював.
по
— А як же! дуже слухатиму я, що Москва 1 базікає! — пробурмотів поручик, відчуваючи якийсь тягар дпатії на серці й туманність думок, залишених у нього виглядом транспорту поранених і словами солдата, значення яких мимоволі підсилювалось і підтверджувалось звуками бомбардування.— Смішна ця Москва... Гайда, Ніколаєв, рушай же... Чого ти заснув? — додав він трохи буркотливо на денщика, поправляючи поли шинелі.
Віжки засмикались, Ніколаєв зацмокав, і візочок покотився риссю.
— Тільки погодуємо хвилинку й зараз, сьогодні ж, далі,— мовив офіцер.
2
Уже в'їжджаючи у вулицю розвалених решток камінних стін татарських будинків Дуванкой, поручик Козельцов знову був затриманий транспортом бомб і ядер, що йшов у Севастополь і скупчився на дорозі.
Два піхотні солдати сиділи в самій пилюці на камінні розваленої огорожі, біля дороги, і їли кавун з хлібом.
— Далеко йдете, землячок? — сказав один з них, пережовуючи хліб, солдатові, що з невеликою торбою за плечима спинився біля них.
— В роту йдемо з губернії,— відповів солдат, дивлячись у бік від кавуна й поправляючи торбу за
О
1 В багатьох армійських полках офіцери напівпрезирливо, напівласкаво звуть солдата Москвою або ще присягою.