Жінка, яка ставить тарілку ось туди, — він показав, — упускає з тарілки млинець і Фелікс виправляє її помилку. Це допомагає відвернути вашу увагу. Власне тоді й уходить жінка з тарілкою, підходить до пана Пайла й ставить її перед ним. Я звертаюсь до вас: котра саме?
Еміл Крейз похитав головою.
— Я вже говорив вам нагорі. Не знаю. Я не бачив її. Чи якщо й бачив, то не запам'ятав.
Адріан Дарт, актор, стояв із заплющеними очима, складеними на грудях руками — гарна поза для концентрації. Інші, навіть Лікрафт, також сиділи заплющившись, але, ясна річ, навіть у підметки не годилися Дартові. По якому часі вони почали розплющувати очі й хитати головами.
— Зникло, — промовив Дарт своїм глибоким мелодійним баритоном. — Я мусив це бачити, бо сидів навпроти нього, але це зникло. Цілком.
— Я не бачив цього, — сказав інший. — Я просто не бачив цього.
— В мене є якесь туманне відчуття, — сказав ще один, — але воно дуже туманне. Ні.
Всі вони зробили те саме. Без варіантів.
Вулф сперся долонями на стіл.
— Отже, я потрапив у халепу, — сказав він похмуро. Я — ваш гість, панове, й не мав би нападати. Але я винен у тому, що Фріца Бреннера спокусили, щоб він зазнав цього жалюгідного провалу. Якщо пан Пайл помре, а так, безперечно, й станеться...
Відчинилися двері, і увійшов Бенджамін Шрівер. За ним — Льюїс Гюїтт, а потім з'явилася величезна фігура сержанта Перлі Стеббінза із Західно-Мангеттенського відділу вбивств.
Шрівер перетнув кімнату й підійшов до столу.
— Вінсент Пайл помер. Півгодини тому. Доктор Джеймсон викликав поліцію. Він гадає, що практично нема жодного сумніву...
— Зачекайте, — пробурчав крізь зуби Перлі. — Цим займуся я, якщо ви не заперечуєте.
— Боже мій, — простогнав Адріан Дарт і театрально здригнувся.
Це було останнє, що я почув з приводу тієї справи від будь-кого з аристологів.
III
— Я не говорив цього! — гримів інспектор Кремер. — Припиніть перекручувати мої слова! Я не звинувачував вас у співучасті! Лише сказав, що ви щось приховуєте, а що в цьому є такого, хай йому чорт, щоб довести вас до сказу?! Ви завжди це робите!
Була середа, за чверть друга пополудні. Ми перебували в кабінеті на першому поверсі старовинного особняка на Західній 35-й вулиці. Вулф сидів у своєму кріслі збільшених розмірів. Розпорядок дня був непоправно порушений. Коли ми нарешті о п'ятій годині ранку дісталися додому, Вулф наказав Фріцові забути про сніданок до подальшого розпорядження й відіслав мене нагору в оранжерею залишити для Теодора записку з повідомленням, що він, Вулф, не з'явиться там о дев'ятій ранку, і, можливо, не з'явиться взагалі. Він не з'явився взагалі. О пів на дванадцяту Вулф подзвонив по внутрішньому телефону й наказав Фріцові принести сніданок з чотирьох яєць та десяти скибок бекону замість двох і п'яти. Вже минула перша, коли до мене долинув шум ліфта, я почув кроки в передпокої, які наближались до кабінету.
Якщо ви гадаєте, що проблемна дитина є важкою, спробуйте дати собі раду з проблемним слоном. З Вулфом дуже важко мати справу, навіть коли він є сам собою, а того дня він був справді надзвичайним. Переглянувши пошту, подивившись на настільний календар і підписавши три чеки, які я поклав йому на стіл, він гаркнув до мене:
— Чудова перспектива. Займатися кожною з них по черзі можна до безконечности. Збереш їх усіх тут о шостій?
Я стримався. Лише запитав:
— Кого — усіх?
— Ти дуже добре знаєш. Тих жінок.
Я все ще зберігав витримку.
— Мені здається, що десятьох було б достатньо. Ви самі говорили, що двох можна викреслити.
— Вони потрібні мені всі. Ті дві можуть допомогти виявити порядок, у якому забирали тарілки.
Я намагавсь лишатися спокійним. Дуже мало спав тієї ночі, менше навіть, ніж він, тому не був налаштований на бійку.
— Маю пропозицію, — сказав я. — Пропоную, щоб ви відклали свої дії, поки ваші дротики з'єднаються знову. Лічба до п'ятисот могла б допомогти. Ви чудово знаєте, що всі дванадцятеро проведуть другу половину дня або в окружного прокурора, або приймаючи прокурорських службовців у себе вдома. Найімовірніше, більшість буде в прокуратурі. Й найімовірніше, всі вони проведуть там і вечір. Дати вам аспірину?
— Мені потрібні вони, — пробурчав Вулф.
Я міг би залишити його приходити до тями на самоті й піднятися до себе в кімнату подрімати, але, крім усього іншого, він видає мені зарплату. Тому я взяв аркуш паперу, який видрукував на машинці раніше, підвівся й простяг йому.
Ось що я там наклацав:
Була прикріплена Подала
Пеґґі Чоейт Пайла Вулфу
Гелен Аєконо Вулфа Крейзові
Нора Джарет Крейза Шріверу
Керол Енніс Шрівера Дартові
Люсі Морґан Дарта Гюітту
Ферн Фабер Гюїтта ніхто
— Ферн Фабер вибуває, — сказав я, — і, як я розумію, це не може бути одна з тих п'яти, що залишаються, навіть якщо Люсі Морґан узяла останню тарілку. Можливо, одна або дві з них взяли тарілки після Пеґґі Чоейт і подали гостям, за якими були закріплені. Але здається...
Я замовк, бо Вулф пожмакав аркуш і кинув його до кошика.
— Я чув, що вони говорили, — побурчав він. — Мої здібності, включно з моєю пам'яттю, не пошкоджені. Я лише роздратований понад усі межі.
Як на Вулфа, це було уклінне вибачення і ознака того, що в нього починає відновлюватися самоконтроль. Але за кілька хвилин у двері подзвонили. Я подивився крізь поляризовану скляну панель дверей і доповів, що прийшов Кремер. Вулф наказав упустити його. Кремер протупав до кабінету, всадив свій зад у червоне шкіряне крісло й розпочав з неввічливого зауваження щодо приховування фактів, пов'язаних з убивством. Тут Вулф дав собі волю. Ось тоді Кремер і запитав: що, чорт забирай, довело Вулфа до сказу? Це було щось нове для мене і звучало трохи й вульгарно, як на інспектора. Він, мабуть, підхопив цей вираз від якогось волоцюги.
Роздратування Кремера понад усі терпимі межі подіяло на Вулфа благотворно. Він відкинувся на спинку крісла.
— Кожен щось приховує, — сказав він спокійно. — Чи принаймні щось пропускає, хоча б тому, що охопити все неможливо. Впродовж тих виснажливих майже шести годин я відповідав на всі запитання, пан Ґудвін також. Справді, я гадав, що ми стали в пригоді. Думав, розгребли деякі завали.
— Еге ж. — Кремер не здавався вдячним. Щоразу, коли він намагався взяти гору над Вулфом, його велике червоне обличчя мимоволі червоніло ще більше. — Ви були свідком убивства й не повідомили...
— Це не було вбивством, доки він не вмер.
— Добре, карного злочину. Ви не лише не повідомили про це, ви...
— Те, що було скоєно злочин, було моїм умовиводом. Решта присутніх не погодилися зі мною. Лише за кілька хвилин до того, як пан Стеббінз увійшов до кімнати, пан Лікрафт, член колегії адвокатів, а отже особа, уповноважена захищати закон, спростовував мій висновок.
— Вам слід було повідомити про це. Ви детектив з ліцензією. Крім того, ви розпочали розслідування, допити підозрюваних...
— Лише для того, щоб перевірити свої умовиводи. Я був би ідіотом повідомляти про це, спочатку не з'ясувавши...
— Прокляття, — гаркнув Кремер, — ви дозволите мені закінчити думку?! Хоча б одну?
Плечі Вулфа піднялися на 1/8 дюйма і опустилися знову.
— Звичайно, якщо це має значення. Я не дражню вас, пане Кремер. Але я вже відповів на ці звинувачення. Вам, панові Стеббінзу й помічникові окружного прокурора. Я не затримував повідомлення про злочин і не присвоював права поліції. Гаразд, закінчуйте вашу думку.