— Вона ж сказала, що не подавала першу страву нікому!
Вулф похитав головою:
— Ні, це не панна Фабер. Вона єдина, кого можна викреслити зі списку підозрюваних. Вона каже, що була відсутня ввесь той час, поки тарілки забирали зі столу. Вона не наважилась би це говорити, якби насправді була тут, узяла тарілку й віднесла її панові Пайлу. Хтось із вас обов'язково її побачив би. — Вулф знову похитав головою. — Не вона. Але це міг бути будь-хто інший з вас. Ви — я звертаюсь зараз до тієї, яку ще потрібно виявити, — ви, окрім вашої хитромудрости, мабуть, ще маєте надзвичайну віру в свого янгола-охоронця. Бо ви дуже ризикували. Ви взяли тарілку зі столу, можливо, не першу, але одну з перших, і дорогою до їдальні всипали миш'як у сметану. Це було неважко. Ви могли це зробити, навіть не зупиняючись, якщо мали його з собою у паперовому згорточку. Могли позбутися згорточка пізніше, можливо, в тій кімнаті, куди панна Фабер ходила поправляти зачіску. Ви віднесли тарілку панові Пайлу, одразу ж повернулися за іншою, віднесли її в їдальню і подали тому, в кого ще нічого не було. Це не просто мої здогадки, так мусило бути. Це був надзвичайно спритний хід, але ви не можете бути абсолютно невразливою.
Вулф обернувся до Золтана.
— Ви говорили, ніби бачили, як вони забирали тарілки й кожна брала по одній. Хтось з них повертався за іншою?
Золтан був таким самим нещасним, як і Фріц.
— Я подумаю, пане Вулф. Я спробую подумати, але боюсь, це не допоможе. Я не дивився їм в обличчя, а вбрані вони всі однаково. Боюсь, я не приглядався дуже близько.
— Фріце?
— Ні, пане, я був у іншому кінці кухні.
— Тоді спробуй ось що, Золтане. Хто з них узяв перші три або чотири тарілки?
Золтан повільно похитав головою.
— Боюсь, що це не дуже добре, пане Вулф. Я міг би спробувати, але не можу бути впевненим. — Він обвів дівчат поглядом справа наліво, потім у зворотному порядку. — Кажу вам, я не дивився їм в обличчя. — Він розвів руками. — Зрозумійте, пане Вулф, я не думав про отруту. Я лише слідкував, щоб вони належно віднесли тарілки. Хіба я припускав, що хтось із них має миш'як? Ні.
— Першу тарілку взяла я, — раптом вигукнула одна з дівчат, ще одна, чиє ім'я було мені невідоме. — Я віднесла її в їдальню й подала чоловікові, що сидів на тому місці, яке я мала обслуговувати, крайній ліворуч по той бік столу. Я залишалася там, я не виходила з їдальні.
— Назвіть своє ім'я, будь ласка.
— Марджорі Квінн.
— Дякую. Тепер друга тарілка. Хто взяв її?
Здається, ніхто. Вулф дав їм десять секунд, переводячи погляд з одної на іншу. Його губи були міцно стиснуті.
— Раджу вам, — сказав він, — підштовхнути вашу пам'ять на той випадок, коли треба буде витягувати з вас порядок, у якому ви забирали тарілки. Я сподіваюсь, до цього не дійде. — Він обернувся до Фелікса. — Я навмисно обминув вас, аби дати вам час подумати. Ви були в їдальні. Я сподівався, що після того, як з'ясую, хто подав першу страву панові Пайлу, ви підтвердите це. Але тепер вам нема що підтверджувати, і я мушу прийняти це як факт. Я змушений просити вас указати на неї.
Фелікс певною мірою залежав од Вулфа. Коли найдавніший та найближчий Вулфів приятель Марко Вукчич, власник ресторану "Рустерман", помер, за його заповітом ресторан перейшов у власність довірчого товариства працівників ресторану, в якому Вулф став попечителем. А Фелікс працював там метрдотелем. Обіймаючи таку посаду в найкращому нью-йоркському ресторані, Фелікс, зрозуміло, був воодночас і ввічливим, і величним. Але в цю мить Фелікс не був ані величним, ані ввічливим. Якщо він почувався так, як був знову, то почувався він жалюгідно.
— Я не можу, — сказав він.
— Фу! Ви, так натренований бачити усе?
— Це правда, пане Вулф. Я знав, що ви це в мене запитаєте, але я не можу. Поясню. Молода жінка, яка щойно говорила, Марджорі Квінн, перша ввійшла в їдальню з тарілкою, як вона й сказала. Лише не згадала, що коли ставила її, один млинець зісковзнув на стіл, але так було. Коли я підскочив до неї, вона саме збиралася підібрати його пальцями. Але я відштовхнув її, поклав млинець на тарілку за допомогою виделки й глянув на неї значуще. В кожному разі я ошалів. Мати жінок офіціантками вже само собою було достатньо погано, і не лише тому, що вони не мали досвіду. Коли я опанував себе, то побачив, що руда, Чоейт, стоїть позаду пана Пайла, за яким була закріплена, з тарілкою в руці, а у нього вже є одна. Коли я рушив до неї, вона ступила крок праворуч і поставила тарілку перед вами. Порядок було повністю порушено, і я нічого не міг удіяти. Темношкіра, Аєконо, закріплена за вами, подала тарілку панові Крейзу, а ...
— З вашого дозволу, — сказав різко Вулф. — Я вже чув їх, як і ви. Я завжди вважав, що на вас можна покластись, але, можливо, на вашій високій посаді метрдотеля "Рустермана" ви скорше ухилитеся, ніж дозволите втягнути себе в справу про отруєння. Ви ухиляєтеся, Феліксе?
— Господи, пане Вулф, я вже втягнутий!
— Прекрасно. Я бачив, як жінка впустила млинець і націлилася пальцями на нього. І бачив, як ви порятували ситуацію. Так, ви втягнуті, але не так, як я. — Вулф обернувся до мене. — Арчі, як правило, ти людина, до якої я звертаюсь у першу чергу, але зараз ти — останній. Ти сидів поруч з паном Пайлом. Хто поставив перед ним тарілку?
Звичайно, я знав, що до цього дійде, але не сушив собі голову, бо від цього не було жодної користи. Я лише чітко сказав:
— Ні. — Вулф люто глянув на мене, і я докинув: — Це все, просто ні, але я, як і Фелікс, можу пояснити. По-перше, мусив би розвернутися, щоб побачити її обличчя, а за столом так не поводяться. По-друге, я спостерігав за тим, як Фелікс рятує млинець. По-третє, тривала суперечка про квіти в крапочку та рисочку, і я прислухався до неї, як і ви. Я навіть не бачив її рук.
Вулф стояв, утягуючи й випускаючи з себе повітря. Він заплющив очі, тоді розплющив їх і втяг у себе ще трохи повітря.
— Неймовірно, — пробурмотів він. — Негідниці неймовірно щастить.
— Я йду додому, — сказала Ферн Фабер. — Я стомилася.
— Я також, — сказала ще одна й рушила геть, але погляд Вулфа пришпилив її до підлоги.
— Раджу вам цього не робити, — сказав він. — Це правда, що панна Фабер визнана невинною, як і панна Квінн, оскільки за нею спостерігав Фелікс у той момент, коли подавали панові Пайлу. Але я раджу навіть їм залишитися. Якщо пан Пайл помре, лікарі напевне викличуть поліцію, і всім вам було б краще залишатися тут, коли прибудуть поліціянти. Я сподівався, що зможу представити їм уже викритого вбивцю. Хай йому чорт! Усе ще є шанс. Арчі, ходімо зі мною. Фріце, Феліксе, Золтане, залишайтеся з цими жінками. Якщо хтось з них наполягатиме на тому, щоб піти, не затримуйте їх силою, але занотуйте імена й час, коли вони пішли. Якщо вони хочуть їсти — нагодуйте їх. Я буду...
— Я йду додому, — вперто повторила Ферн Фабер.
— Чудово, йдіть. Поліція підніме вас із ліжка ще перед світанком. Я буду в їдальні, Фріце. Ходімо, Арчі.
Він промарширував через буфетну, я йшов за ним. Дорогою я глянув на свій годинник: десять по одинадцятій. Сподівався побачити їдальню порожньою, але це було не так. Вісім аристологів досі були там, бракувало лише Шрівера та Гюїтта, котрі, найімовірніше, перебували нагорі. Повітря було важке від диму. Всі, крім Адріана Дарта, сиділи біля столу в кріслах, відсунутих абияк, з келихами бренді та сигарами в руках. Дарт стояв, повернувшись спиною до картини із зображенням гусей у леті, й про щось просторікував. Коли ми ввійшли, він замовк, і всі обернулися до нас.
Заговорив Еміл Крейз.
— О, ви тут. Я ходив на кухню, але не захотів утручатися. Шрівер попросив мене вибачитися перед Фріцом Бреннером. Зазвичай ми просимо кухаря приєднатися до нас із келихом шампанського. Це варварський, але веселий звичай. Але зрозуміло, що за даних обставин... — Він урвав на півслові, — Я поясню йому чи ви?
— Я. — Вулф пройшов в кінець столу й сів. Був на ногах майже дві години — цілком нормально для його щоденних дворазових сесій в оранжереї, але не в іншому місці. Вулф розглянувся. — Пан Пайл ще живий?
— Ми сподіваємось, що так, — відповів хтось. — Ми щиро сподіваємось, що так.
— Я повинен уже бути вдома в ліжку, — сказав інший. — У мене завтра важкий день. Але таке враження... — він затягся сигарою.
Еміл Крейз потягся за пляшкою бренді.
— Жодного слова, відколи я зійшов униз. — Він глянув на годинник — Майже годину тому. Гадаю, мені варто піти нагору. Це дуже неприємно. — Він налив бренді.
— Жахливо, — сказав один з них. — Просто жахливо. Я так розумію, що ви розпитували, котра з дівчат принесла йому кав'яр. Крейз говорив, що ви питали його.
Вулф кивнув.
— Я також питав пана Шрівера, пана Гюїтта, пана Ґудвіна, напа Бреннера, а також двох чоловіків, які на моє прохання прийшли йому допомагати. Ну, й жінок. Я провів з ними добру годину, але залишився з нічим. З'ясував, який трюк застосувала зловмисниця, але не виявив, хто вона.
— Чи не почали ви діяти трохи передчасно? — запитав Лікрафт, адвокат. Може, зловмисника й нема. Гострий і важкий шлунковий розлад може бути викликаний...
— Дурниці. Я занадто роздратований, щоб бути ввічливим, пане Лікрафт. Симптоми типові для миш'яку, й ви чули, як пан Пайл поскаржився на наявність піску. Але це ще не все. Я говорив, що виявив трюк. Жодна з жінок не признається в тому, що подала панові Пайлу першу страву. Та, що була за ним закріплена, побачила, що йому вже подано, й натомість подала тарілку мені. Зловмисниця існує насправді. Вона всипала миш'як у сметану en passant, подала страву панові Пайлу, повернулася на кухню по наступну порцію й подала її комусь іншому. Це встановлено.
— Але в такому разі, — заперечив адвокат, — одна з них не подавала нікому. Як так могло бути?
— Я не є новачком у розслідуваннях, пане Лікрафт. Поясню вам це пізніше, якщо ви захочете, а зараз я хотів би продовжити. Те, що отруту дала панові Пайлу жінка, яка принесла йому кав'яр, не є припущенням, це — факт. Завдяки надзвичайній комбінації хитрости та везіння вона легко уникла встановлення особи. Тому я звертаюсь до вас. Прошу заплющити очі і відновити в уяві сцену. Ми сидимо тут за столом, обговорюючи орхідеї, — крапочки та рисочки.