Підійшов Вулф із Золтаном і зупинився, розглядаючи дівчат із міцно стиснутими губами.
— Нагадую вам, — сказав він, — що першою стравою, яку ви подали до столу, був кав'яр на млинцях зі сметаною. Порція, яку подали пану Вінсентові Пайлу і яку він з'їв, містила миш'як. Пан Пайл нагорі в ліжку, при ньому троє лікарів, але, найімовірніше, не мине й години, як він помре. Я говорю...
Вулф замовк, щоб люто глянути на них. Дічата реагували чи вдавали, що реагують, не має значення, — почулись вигуки та зойки, одна з них схопилася за горло, інша, оголюючи руки, притисла долоні до вух. Розлючений погляд Вулфа відновив лад:
— Прошу зберігати спокій і слухати. Я говорю про висновки, яких я дійшов. Мій умовивід, що пан Пайл з'їв миш'як, ґрунтується на симптомах: печія в горлі, млість, сильний біль у шлунку, пересохлі губи, холодна шкіра, блювання. Мій висновок, що миш'як містився у першій страві, ґрунтується, по-перше, на зіставленні часу, який потрібний, щоб миш'як почав діяти. По-друге, на факті: найвищою мірою неймовірним є те, що його могли додати в юшку чи до риби. І по-третє, пан Пайл поскаржився на наявність піску в сметані чи кав'ярі. Я допускаю можливість того, що буде доведено помилковість одного або й двох моїх висновків, але розглядаю її як віддалену. Тому виходитиму з них. — Вулф обернув голову. — Фріце, розкажи мені про кав'яр, починаючи з того моменту, коли його розклали по окремих тарілках. Хто його розкладав?
Колись я був сказав Фріцові, що не можу собі уявити, за яких обставин він міг би мати по-справжньому нещасний вигляд. Зараз мені не потрібно було докладати жодних зусиль. Фріц закусив спочатку спідню губу, потім — верхню. Врешті почав:
— Мушу вас запевнити...
— Мені не потрібні твої запевнення, Фріце. Хто розкладав кав'яр по тарілках?
— Ми із Золтаном, — Фріц кивнув, — ось за тим столом.
— І залишили їх там? Їх забирали з того столу жінки?
— Так, пане.
— Кожна жінка брала одну тарілку?
— Так, сер. Тобто так їм було сказано. Я перебував у іншому кінці кухні.
Тут заговорив Золтан:
— За ними наглядав я, пане Вулф. Кожна з них узяла одну тарілку. Й, повірте мені, ніхто не клав туди ніякого миш'яку...
— Будь ласка, Золтане, ще один умовивід: ніхто б не додав миш'як в одну з порцій, а потім залишив її на волю випадку, кому саме з гостей вона дістанеться. Безперечно, зловмисник призначив отруту певній особі — чи то панові Пайлу, чи, приймемо як альтернативу, комусь іншому, і вона потрапила до пана Пайла випадково. У кожному разі, саме та порція, яку з'їв Пайл, була отруєна. Чи дісталася вона йому за призначенням, а чи в результаті нещасливого збігу обставин, на даний момент є несуттєвим. — Вулф спрямував свій погляд на дівчат. — Хто з вас відніс ту тарілку панові Пайлу?
Жодної відповіді. Жодного звуку чи поруху.
— Фу. Якщо ви не знали його імені, то знаєте тепер. Чоловік, що вийшов з-за столу, коли подали рибну страву, той, що зараз помирає. Хто подавав йому?
Жодної відповіді. Я повинен був віддати їм належне, бо жодна з них не перевела свій погляд з Вулфа на Пеґґі Чоейт, рудоволосу. Я свій перевів.
— Ну ж бо, — промовив я, — говоріть, пані Чоейт.
— Це не я! — вигукнула вона.
— Це нерозумно. Звичайно, це ви. Двадцять людей можуть присягтися в цьому. Я дивився якраз на вас, коли ви насипали йому юшку. Й коли ви принесли рибу.
— Але я не подавала йому першої страви! В нього вже була! Це не я!
Озвався Вулф:
— Ваше ім'я Чоейт?
— Так. — Дівчина задерла підборіддя. — Пеґґі Чоейт.
— Ви заперечуєте, що подали тарілку з кав'яром, першу страву, панові Пайлу?
— Авжеж.
— Але ви повинні були це зробити? Ви були закріплені за ним?
— Так. Я взяла тарілку, ввійшла з нею в їдальню й попрямувала до нього. Але тут побачила, що він уже має одну, й подумала, що помилилася. Ми не бачили цих гостей раніше. Той чоловік, — Пеґґі кивнула на Фелікса, — показав нам, де сидітиме кожен гість. Моїм був другий праворуч із того боку, що ближче до входу. Але йому вже було подано страву, і я подумала: хтось помиливсь або я щось наплутала. Хай там як, я побачила: чоловік, що сидить поряд з ним, праворуч, іще нічого не має, і поставила тарілку перед ним. Це були ви. Я віддала її вам.
— Справді. — Вулф похмуро глянув на неї. — Хто був закріплений за мною?
Вулф не прикидався. Він і справді не знав. Жодного разу не глянув на неї. Був роздратований тим, що прислуговують жінки, й, крім того, Вулф ненавидить крутити головою. Звісно, я міг би йому це сказати, але Гелен Аєконо промовила:
— Я.
— Ваше ім'я, будь ласка?
— Гелен Аєконо. — В неї було глибоке контральто, яке дуже пасувало до глибоких темних очей, темної оксамитної шкіри та хвилястого шовкового волосся.
— Ви подавали мені першу страву?
— Ні. Коли я ввійшла, то побачила, що вам подає Пеґґі. Перед чоловіком, що сидів крайнім ліворуч, нічого не було, тому я поставила тарілку перед ним.
— Ви знаєте його ім'я?
— Я знаю, — сказала Нора Джарет, — з картки. Це був мій гість. — Її великі карі очі дивились просто на Вулфа. — Його звуть Крейз. Перед ним уже стояла тарілка, коли я ввійшла. Я вже збиралася віднести свою назад на кухню, але потім подумала, що, може, хтось і злякавсь, але я — ні. Тому подала її чоловікові, що сидів у кінці столу.
— В якому кінці?
— В лівому. Шрівер. Він приходив і розмовляв з нами сьогодні по обіді.
Її слова підтвердила Керол Енніс, дівчина з волоссям кольору кукурудзяного волоття, в якої не було почуття гумору.
— Це правда, — сказала вона. — Я її бачила. Я хотіла зупинити її, але вона вже поставила тарілку. Тому, обминувши стіл, я перейшла зі своєю тарілкою на протилежну сторону й тут побачила, що в Адріана Дарта ще нічого нема. Я не мала нічого проти, щоб подати страву йому.
— Ви були закріплені за паном Шрівером?
— Так. Я подавала йому решту страв, аж поки він вийшов.
Це перетворювалося на дитячу гру в хованки, але не виникало жодного сумніву, що останню криївку буде знайдено. Усе, що мав би зробити Вулф — це виявити ту, котра не зможе підтвердити, що подала першу страву, і це поставить на ній тавро. Я сподівався, що нею не виявиться наступна, дівчина, що обслуговувала Адріана Дарта, з хрипкуватим голосом, котра називала мене Арчі й дала справедливу оцінку Гелен Аєконо. Чи буде вона стверджувати, що прислуговувала Дартові сама?
Ні. Та відповіла, не чекаючи на запитання.
— Мене звуть Люсі Морґан, — сказала вона, — моїм гостем був Адріан Дарт, але Керол підійшла до нього раніше, ніж я. Залишилося тільки одне місце, де ще нічого не стояло, поруч із Дартом, ліворуч, тому я поставила тарілку туди. Я не знаю, як звуть того чоловіка.
Я назвав його.
— Гюїтт. Пан Льюїс Гюїтт.
Кращою назвою для цих хованок було б "стрибки через вогонь". Я дивився на Ферн Фабер, високу фарбовану блондинку, яка була першою зупинкою в моєму турне телефонних номерів.
— Ваша черга, панно Фабер, — сказав я їй. — Вашим був пан Гюітт, еге ж?
— Звісно, що так. — Її голос звучав так високо, що це загрожувало перетворитися на писк.
— Але ви не приносили йому тарілку з кав'яром?
— Звісно, що ні.
— Кому ж ви її принесли?
— Нікому.
Я глянув на Вулфа. Він дивився на неї, примруживши очі.
— Що ви з нею зробили, панно Фабер?
— Нічого я з нею не робила. Не було ніякої тарілки з кав'яром.
— Дурниці. Вас було дванадцятеро, дванадцять гостей сиділо за столом, і кожен отримав свою порцію. Як ви можете говорити, що не було ніякої тарілки?
— Бо її не було. Я пішла в дамську кімнату поправити зачіску. А коли повернулася, вона забирала останню тарілку зі столу. Коли я запитала, де моя, він відповів, що не знає. Я пішла в їдальню, перед кожним гостем уже була тарілка.
— Хто забирав останню тарілку зі столу?
Панна Фабер кивнула на Люсі Морґан:
— Вона.
— Кого ви питали, де ваша?
Фабер кивнулаь на Золтана:
— Його.
Вулф обернувся.
— Золтане?
— Так, пане. Тобто, так, пане, вона питала, де її тарілка. Я саме був одвернувся, коли забирали останню. Хочу сказати, що не знаю, де вона була, лише те, що справді питала мене. Я запитав у Фріца, може, піти й подивитись, чи не бракує однієї порції, але Фріц відповів, що ні, там є Фелікс, він би це помітив.
Вулф обернувся до Ферн Фабер.
— Де та кімната, в якій ви поправляли зачіску?
Фабер кивнула на буфетну.
— Двері в кутку, — пояснив Фріц.
— Як довго ви там були?
— Господи, звідки я можу знати? Ви думаєте, я засікала час? Коли Арчі Ґудвін говорив з нами, ввійшов пан Шрівер і сказав, що всі готові починати. Я вийшла майже відразу після того.
Вулф різко обернув голову в мій бік.
— Так ось де ти був! Мені слід було розуміти, що поблизу є панянки. Припустімо, панна Фабер пішла поправляти зачіску невдовзі після того, як ти вийшов, — скажімо, за три хвилини. Скільки часу вона була зайнята цим, якщо повернулася на кухню тоді, коли останню тарілку забирали зі столу?
Я подумав.
— П'ятнадцять-двадцять хвилин.
Вулф буркнув до дівчини:
— Що було не так з вашим волоссям?
— Я не говорила, ніби з ним було щось не так. — Дівчина починала дратуватися. — Послухайте, пане, вам що, хочеться почути усі деталі?
— Ні, — Вулф якусь мить розглядав дівчат неприязно, дуже глибоко вдихнув, а потім видихнув і відвернувся до них спиною. Побачив келих з вином, підійшов, понюхав і завмер, утупившись у нього. Дівчата здійняли галас. Почувши це, він поставив келих і обернувся до них.
— Ви потрапили в халепу, — сказав Вулф. — Я також. Ви чули мої вибачення перед паном Бреннером і визнання моєї відповідальности за те, що він узявся готувати цей обід. Коли нагорі побачив, що пан Пайл умирає, і зробив ті висновки, про які вже розповів вам, і відчув себе зобов'язаним знайти зловмисника. Я мушу це зробити. Коли спустився сюди, я гадав, що потрібно буде лише з'ясувати, хто подав отруєну їжу панові Пайлу. Але я помилився. Зараз є очевидним, що маю справу з особою, яка не лише є винахідливою та кмітливою, але має гострий розум та зухвалість. Поки я підбирався до неї, невблаганно, як мені здавалось, наближаючи той момент, коли вона повинна буде або викрити одну з вас, або заперечити, нібито подавала комусь першу страву, вона в душі посміхалася наді мною, й не без причини, тішачись, що її задум удався. Вона прослизнула мені поміж пальців і...
— Але ж це не так! — вигукнула одна з тих, чийого імені я не знав.