Її вуста були ледь розтулені, якраз достатньо для того, аби показати сяйво білосніжних зубів, проте не сміялися. Вона взагалі ніяк не реагувала, і це було чудово як для актриси.
— Можливо, — погодивсь я, — що вкрай засліплений загальним випромінюванням, я не можу побачити сяйва окремої зорі. Може, я все ж таки поет, принаймні висловлююся, як вони. Моє відчуття, що я мушу мати телефонні номери кожної з вас, у жодному разі не означає, ніби я ще маю якісь сумніви щодо Гелен Аєконо. Мушу визнати: це не вирішить проблеми повністю, бо вже завтра переді мною постане проблема, кому з вас зателефонувати першій. Якщо я почуватимуся так, як почуваюсь у цю мить, то буду змушений набирати всі номери одночасно, а це гаплик. Благаю бога, аби все не зайшло в глухий кут. А що, як я ніколи не вирішу, кому подзвонити першій? Що, як це доведе мене до божевілля? Чи коли я поступово конатиму...
Я обернувся глянути, хто мене шарпає за рукав. Це був Бенджамін Шрівер, господар дому. Із посмішкою на круглій пиці він сказав:
— Мені шкода переривати вашу промову, але, можливо, ви зможете закінчити її пізніше. Ми готові сідати за стіл. Ви приєднаєтеся до нас?
II
Їдальня, розміщена на тому ж поверсі, що й кухня, футів на три нижче рівня вулиці, була б занадто похмурою, як на мій смак, якби майже всі темні дерев'яні панелі не були завішені картинами із зображеннями гусей, фазанів, риби, фруктів, овочів та іншого розмаїття їстівних об'єктів. Допомагало також те, що скатертина була біла мов сніг, келихи для вина, по сім для кожного гостя, сяяли в м'якому світлі, що лилося згори, а відполіроване срібло блищало. У центрі столу стояла низька позолочена (а може, й золота) чаша завдовжки два фути з букетом Phalaenopsis Aphrodite. Квіти подарував Вулф, зрізавши їх того дня по обіді з кількох своїх найдорогоцінніших кущів.
Сівши, він похмуро глипнув на них, але насупився не через орхідеї. Причиною був стілець, який попри свою досить вигадливу форму був би якраз для вас чи для мене, але не для Вулфової однієї сьомої тонни. Його фундамент звисав по обидва боки стільця. Вулф зігнав похмурий вираз з обличчя, коли Шрівер, який сидів на місці господаря в кінці столу, висловив своє захоплення квітами, а Гюїтт, що сидів навпроти, зауважив: ніколи не бачив краще виплеканих Phalaenopsis.
Інші гості приєдналися до хвалебного хору, всі, крім одного аристолога, котрий сидів поміж Вулфом та мною. Це був персонаж з Волл-стріт і добре знаний театральний продюсер на ім'я Вінсент Пайл. Підтримуючи свою репутацію оригінала, він убрався в смокінг з краваткою йому до пари, що видавався чорним, поки світло починало на нього падати під іншим кутом, і ви бачили, що смокінг — зелений. Пайл поглянув на орхідеї, задерши голову і скрививши губи:
— Не люблю квітів у крапочку та рисочку. Вони видаються брудними.
Я подумав: "Щоб ти здох", але вголос не сказав нічого. Якби знав, що саме це він і зробить всього лиш за три години, мені не треба було б навіть думати. Йому заперечили: не Вулф, не я, не Шрівер і не Гюїтт, а троє інших гостей, котрі вважали квіти в крапочку та рисочку прекрасними. Це були Адріан Дарт, актор, який відмовився від пропозиції Голлівуду отримувати майже мільйон на тиждень, Еміл Крейз, голова правління Кодекс Прес, що займається книговидавництвом, та Гарві М. Лікрафт, адвокат корпорації.
Насправді Геби не розносили вино. Вина, починаючи з монтраше до першої страви, наливав Фелікс. А дівчата подавали їжу, кожну страву по-іншому.
Першою стравою, розкладеною по окремих тарілках ще на кухні й поданою кожному аристологу його дівчиною, були маленькі млинці з кав'яром, посипані посіченою зеленою цибулькою та политі сметаною. Її приготуванням Фріц настільки переймався, що почав готувати млинці об одинадцятій ранку, а сметану — ще в неділю ввечері. Фріцова сметана була надзвичайна, але Вінсент Пайл знову мусив якось відзначитися. Проковтнувши всі свої млинці, він достатньо голосно, щоб почули всі за столом, зауважив:
— Чудова ідея — додавати пісок. Розумно. Добре для курчат, їм потрібен пісок.
Чоловік, що сидів ліворуч від мене, Еміл Крейз, книговидавець, прошепотів мені на вухо:
— Не звертайте на нього уваги. Цього сезону три вистави, які він фінансував, провалились.
Дівчата, яких Фріц та Фелікс муштрували впродовж другої половини дня, впорались із зеленою черепаховою юшкою, не розхлюпавши й краплі. Коли вони принесли супові миски, Фелікс уніс чашу й тримав її близько до миски кожного гостя, поки відповідна дівчина набирала ополоником юшку. Я запитав у Пайла люб'язно:
— Як там щодо піску?
Але він відповів: ні, суп смачний, і виїв усе до дна.
Я зітхнув з полегкістю, коли побачив, що рибу — камбалу, тушковану в білому вині, під соусом з грибів та мідій, яка була однією із коронних страв Фріца, на тарілки викладатимуть не дівчата. Це зробив Фелікс на бічному столі, а вони лише подавали. Після першого ж куштування соусу почувся схвальний шепіт, а Адріан Дарт, актор, який сидів навпроти Вулфа, проспівав: чудово! Поки лунали розмаїті вигуки захоплення, а Лікрафт, адвокат, розпитував Вулфа, чи погодиться Фріц дати йому рецепт, Пайл праворуч від мене скорчив гримасу і з брязкотом впустив виделку на тарілку. Я подумав, що він грає на публіку, і продовжував так думати, коли його голова похилилася й до мене долинув зубовний скрегіт. Але потім він згорбився й притис до губів долоню. Це вже було занадто як для гри. Двоє чи троє гостей сказали щось, коли він, відсунувши стілець, підвівся зі словами:
— Ви мусите мені пробачити, перепрошую, — і попрямував до дверей, що вели в хол. Шрівер підвівся й вийшов слідом за ним. Решта гостей перезирнулася і обмінялася кількома фразами. Гюїтт сказав:
— Сором, але я повинен це доїсти, — і взявся за виделку.
Хтось запитав, чи в Пайла не хворе серце. Інший відповів, що ні. Усі знову взялися до камбали, поновили бесіду, але настрій був уже не той.
Коли за сигналом Фелікса дівчата почали забирати тарілки, Льюїс Гюїтт підвівся й вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся, сів і голосно сказав:
— У Вінсента сильний біль. Лікар уже прийшов. Ми нічим не можемо допомогти, тому Бен хотів би, щоб ми продовжували. Він приєднається до нас, коли... Коли зможе.
— Що з ним? — запитав хтось. Гюїтт відповів, що лікар не знає. Ввійшов Золтан, несучи величезну, накриту покришкою тацю. Геби зібралися навколо бічного столу, Фелікс зняв покришку і почав сервірувати смаженого фазана, нашпигованого шматочками свинини, вимоченої протягом двадцяти чотирьох годин у токайському вині. Потім... Але ні. Яка з того користь? Щорічний обід "Десяти аристологів" провалився. Впродовж багатьох років тричі на день я їм страви, приготовані Фріцом Бреннером. Тому хотів би висловити свою вдячність, розповівши читачам, як він їх готує. Але зроблю я це не зараз. Безперечно, фазан був гідний богів, якщо б вони тут були. Й молочне порося. І салат з приправою, яку Фріц називає "диявольським дощем". І каштанові крокети. І сир — єдине, що приготував під керівництвом Фріца в Нью-Джерсі чоловік на ім'я Білл Томпсон. Усе це їли, але так-сяк. Гюїтт виходив з кімнати ще тричі й останнього разу був відсутній добрих десять хвилин. Шрівер не повернувся за стіл зовсім. А коли подавали салат, Еміл Крейз також вийшов і вже не вертався.
Пізніше, коли налили каву та бренді й подали сигари й сигарети, Гюїтт підвівся зі свого крісла вп'яте. Вулф теж вийшов услід за ним. Я припалив сигару — лише для того, щоб чимось себе зайняти, й постарався бути люб'язним, слухаючи історію, яку розповідав Адріан Дарт. Але коли я допив каву, мене вже розібрала нетерплячка. Впродовж останньої години обличчя Вулфа червоніло дедалі дужче, тому я знав, що всередині він кипить. А коли Вулф у такому стані, особливо поза домом, від нього можна чекати чого завгодно. В нього навіть могла з'явитися ідея вилити свій гнів, викликаний провалом Фріцових страв, на Вінсента Пайла. Тому я поклав те, що залишилось від сигари, у попільничку, підвівся і попрямував до дверей. Я вже був напівдорозі до них, коли Вулф повернувся, все ще палаючи.
— Ходімо зі мною, — гаркнув він і пішов далі.
Шлях з їдальні до кухні пролягав через буфетну завдовжки двадцять футів із шафами, полицями й шинквасами обабіч. Вулф промарширував через неї, я йшов позаду. В кухні за різноманітними столами та стійками, вмостившись на різні стільці та ослони, дванадцятеро дівиць їли. Якась жінка поралась над раковиною. Золтан щось робив біля холодильника. Фріц, що саме наливав у келих вино, мабуть, для себе, озирнувся до Вулфа й відставив пляшку.
Вулф підійшов до нього й сказав:
— Фріце, прошу пробачення. Я дозволив панові Гюїтту підлеститись до тебе. Мені слід було розпитати про все краще. Вибач.
Фріц, тримаючи келих в одній руці, махнув вільною:
— Тут нема за що вибачатись, можна лише шкодувати. Той чоловік захворів, це прикро, але не через мої страви. Запевняю вас.
— Мені не потрібні твої запевнення. Не через твої страви в тому вигляді, як вони покидали тебе, а у тому, як вони доходили до нього. Повторюю, це моя провина, але не буду зупинятись на цьому зараз. Це може почекати. — Вулф обернувся до мене:
— Арчі, всі жінки тут?
Я мусив описати майже повне коло, рахуючи їх, розкиданих по всій кухні.
— Так, пане, всі присутні. Дванадцятеро.
— Збери їх. Вони можуть стати, — він кивнув на нішу, — ось там. І поклич Фелікса.
В це було важко повірити. Дівчата їли. А для Вулфа відривати од їжі людину, та ще й жінку, є чимось нечуваним. Навіть мене. Навіть у надзвичайно невідкладних випадках хіба він колись просив мене урвати трапезування? Це було вже не кипіння. Не завдавши собі клопоту звести брову, я обернувся й вигукнув:
— Вибачте, панії, але якщо добродій Вулф говорить, що це терміново, то це справді так. Ось туди, будь ласка. Всі.
Потім пройшов через буфетну, штовхнув двері, що відчинялися в обидва боки, зустрівся з очима Фелікса і поманив його пальцем. Він підійшов. Коли ми повернулися на кухню, дівчата вже залишили свої стільці й збирались у ніші, але без особливого ентузіазму. Коли ми з Феліксом підійшли ближче, мене зустріли бурмотінням і косими поглядами.