"Уб'ють, буду мучитись, страждати,—і ніхто не заплаче!" І все це замість сповненого енергії й співчуття життя героя, про яке він мріяв так славно. Бомби лопались і свистіли дедалі ближче, Ніколаєв зітхав частіше й не порушував мовчанки. Проходячи через міст, що вів на Корабельну, він побачив, як щось, свистячи, влетіло недалеко від нього в бухту, на секунду багрово освітило лілові хвилі, зникло і потім з бризками піднялося звідти.
— Ач, не задихнулась! — сказав Ніколаєв.
— Еге,— відповів він, мимоволі й несподівано для себе якимсь тоненьким-тоненьким, пискливим голоском.
Зустрічалися носилки з пораненими, знову полкові вози з турами; якийсь полк зустрівся на Корабельній; верхівці проїздили мимо. Один з них був офіцер з козаком. Він їхав риссю, але, побачивши Володю, притримав коня біля нього, вдивився йому в обличчя, одвернувся й поїхав геть, ударивши нагайкою коня. "Сам, сам-один! усім байдуже, чи е я, чи нема мене на світі!",— подумав з жахом бідний хлопчина, і йому без жартів захотілося плакати.
Вибравшись на гору повз якусь високу білу стіну, він увійшов у вулицю розбитих маленьких будиночків, безперестанку освітлюваних бомбами. П'яна, розхристана жінка, виходячи з хвіртки з матросом, наткнулася на нього.
— Тому, коли б він був блаородний чооік,— пробурмотіла вона,— пардон, ваш благородіє охвицер!
Серце дедалі більше нило в бідного хлопчини; а на чорному обрії частіше й частіше спалахувала блискавка, і бомби частіше й частіше свистіли й лопалися біля нього. Ніколаєв глибоко зітхнув і раптом почав говорити якимсь, як це здалося Володі, замогильним голосом.
— От усе квапилися з губернії їхати. їхати та їхати. Є куди квапитись! Котрі розумні пани, то ледве трошечки поранені, живуть собі в ошпиталі. Так ото добре, що краще не треба.
— Та що ж, коли брат уже здоровий тепер,— відповів Володя, сподіваючись хоч розмовою розігнати почуття, що опанувало його.
— Здоровий! Яке його здоров'я, коли він зовсім хворий! Котрі й справдешні здорові, то й ті, котрі розумні, живуть в ошпиталі в такий час. Що тут радості багато, чи що? Або ногу, або руку одірве — ось тобі і все! Чи далеко до гріха! Вже нащо тут, у городу, не те, що на баксіоні, і то страх який. Ідеш •
Імолитви всі перечитаєш. Ач, бестія, так повз тебе й дзикне! — додав він, звертаючи увагу на звук осколка, що продзижчав близько.— Ось тепереньки,— вів далі Ніколаєв,— звелів ваше благородіє провести. Наше діло звісне: що наказано, те повинен сповняти; а головне ж — візка так на якогось солдатика кинули, і вузол розв'язаний. Іди та йди; а що з майна пропаде, Ніколаєв відповідай.
Пройшовши ще кілька кроків, вони вийшли на майдан. Ніколаєв мовчав і зітхав.
— Он антилерія ваша стоїть, ваше благородіє! — сказав він раптом.— У вартового спитаєте; він вам покаже.— І Володя, пройшовши кілька кроків, перестав чути за собою звуки зітхань Ніколаєва.
Він раптом відчув себе зовсім, остаточно одним. Ця свідомість самотності в небезпеці — перед смертю, як йому здавалося,— страшенно важким, холодним каменем лягла йому на серце. Він спинився серед майдану, озирнувся: чи не бачить його хто-небудь, схопився за голову і з жахом проговорив і подумав: "Господи! невже я боягуз, підлий, гидкий, нікчемний боягуз? Невже за вітчизну, за царя, за І. якого я з насолодою мріяв померти так недавно, я не І можу померти чесно? Ні! я нещасне, жалюгідне створіння!" — І Володя із справжнім почуттям одчаю й розчарування в самому собі спитав у вартового, де дім батарейного командира, і підійшов, куди пока'. зали.
13
Житло батарейного командира, яке показав йому вартовий, був невеликий двоповерховий будиночок із входом з двору. В одному з вікон, заліпленому папером, світився слабенький вогник свічки. Денщик
сидів на ґанку й курив люльку. Він пішов доповісти батарейному командирові і увів Володю в кімнату. У кімнаті між двома вікнами, під розбитим дзеркалом, стояв стіл, завалений казенними паперами, кілька стільців і залізне ліжко з чистою постіллю й маленьким килимком біля нього.
Коло самих дверей стояв вродливий чоловік з великими вусами — фельдфебель,— у тесаку й шинелі, на якій висіли хрест і угорська медаль. Посеред кімнати туди й сюди ходив невисокий, років сорока, штаб-офіцер з підв'язаною розпухлою щокою, в тонкій старенькій шинелі.
— Маю честь з'явитися, прикомандирований до п'ятої легкої, прапорщик Козельцов-другий,— проговорив Володя завчену фразу, входячи в кімнату.
Батарейний командир сухо відповів на уклін і, не подаючи руки, запросив його сідати.
Володя несміливо сів на стілець біля письмового стола й став перебирати в пальцях ножиці, що трапилися йому до рук. Батарейний командир, заклавши руки за спину й похиливши голову, лише зрідка поглядаючи на руки, що вертіли ножиці, мовчки ходив по кімнаті з виглядом людини, яка згадує щось.
Батарейний командир був досить товстий чоловічок, з чималою лисиною на маківці, густими вусами, які пущені були прямо й затуляли рот, і великими приємними карими очима. Руки в нього були гарні, чисті й пухлі, ніжки дуже вивернуті, ступали впевнено і з деякою фертуватістю, яка доводила, що батарейний командир був не сором'язливим.
— До речі,— сказав він, спиняючись проти фельдфебеля,— ящиковим 1 треба буде із завтрашнього дня ще по гарцеві додати, а то вони в нас худі. Як ти думаєш?
— Що ж, додати можна, ваше високоблагородіє! Тепер усе ж дешевший овес став,— відповів фельдфебель, ворушачи пальцями на руках, які він тримав по швах, але які, очевидно, звичні були жестом допомагати розмові.— А ще фуражир наш Франщук учора мені з обозу записку прислав, ваше високоблагородіє, що осей неодмінно нам треба буде там купити,— кажуть, дешеві,— то як зводите наказати?
— Що ж, купити: в нього ж гроші є.— І батарейний командир знову став ходити по кімнаті.— А де ваші речі? — спитав він раптом Володю, спиняючись проти нього.
Сердешного Володю так мучила думка, що він
о
1 Ящикові — коні в артилерії, що перевозили снаряди.
боягуз, що в кожному погляді, в кожному слові він вбачав презирство до себе, яв до жалюгідного боягуза. Йому здалося, що батарейний командир уже розгадав його таємницю й кепкує з нього. Він, зніяковівши, відповів, що речі на Графській і що завтра брат обіцяв їх доставити йому.
Але підполковник не дослухав його і, звернувшись до фельдфебеля, спитав:
— Де б нам примістити прапорщика?
— Прапорщика? — сказав фельдфебель, ще більше конфузячи Володю побіжним, кинутим на нього поглядом, що висловлював ніби запитання: "Ну що це за прапорщик, і чи варто його приміщувати кудись?" — Та ось унизу, ваше високоблагородіє, у штабс-капітана можуть приміститися їхнє благородіє,— вів далі він, подумавши трохи,— тепер штабс-капітан на баксіоні, то їхнє ліжко порожнє зостається.
— Ну ось, чи не хочете поки що? — сказав батарейний командир.— Ви, я думаю, стомилися, а завтра краще влаштуємо.
Володя встав і вклонився.
— Чи не хочете чаю? — сказав батарейний командир, коли Володя вже підходив до дверей.— Можна самовар наставити.
Володя вклонився і вийшов. Полковницький денщик провів його вниз й завів у голу, брудну кімнату, де валявся різний мотлох і стояло залізне ліжко без білизни й ковдри. На ліжку, вкрившись грубою шинелею, спав якийсь чоловік у рожевій сорочці.
Володя подумав був, що то солдат.
— Петре Миколайовичу! — сказав денщик, штовхаючи в плече сплячого.— Тут прапорщик ляжуть... Це наш юнкер,— додав він, звертаючись до прапорщика.
— О, не турбуйтесь, будь ласка! — сказав Володя; але юнкер, високий, дебелий, молодий, з вродливою, але дуже дурною фізіономією, устав з ліжка, накинув шинелю і, видно, не прочумавшись іще добре, вийшов з кімнати.
— Нічого, я надворі ляжу,— пробурмотів він.
14
Залишившись на самоті зі своїми думками, першим почуттям Володі була огида до того безладного, безрадісного стану, в якому перебувала душа його. Йому захотілося заснути й забути все навколо, а головне — самого себе. Він загасив свічку, ліг на ліжко і, скинувши з себе шинелю, накрився з головою, щоб позбутися страху темряви, який йому ще з дитинства був властивий. Але раптом йому спала думка, що прилетить бомба, проб'є дах і вб'є його. Він почав вслухатися; над самою головою в нього чути було кроки батарейного командира.
"А втім, якщо й прилетить.— подумав він,— то перше вб'є нагорі, а потім мене; принаймні не мене самого". Ця думка заспокоїла його трохи; він став був засипати. "Ну що, коли раптом уночі захоплять Севастополь і французи вдеруться сюди? Чим буду оборонятись?" Він знову встав і походив по кімнаті. Страх справжньої небезпеки заглушив таємничий страх темряви. —Окрім сідла та самовара, в кімнаті нічого твердого не було. "Я падлюка, я боягуз, мерзенний боягуз!" — раптом подумав він і знову перейшов до важкого почуття презирства, огиди навіть до самого себе. Він знову ліг і намагався не думати. Тоді враження дня мимоволі зринали в уяві під безперестанні звуки бомбардування, від яких деренчали шибки в єдиному вікні і які знову нагадували про небезпеку: то йому ввижалися поранені і кров, то бомби й осколки, які влітають у кімнату, то гарненька сестра-жалібниця, що робить йому, вмираючому, перев'язку й плаче над ним, то мати його, що проводжає його в повітовому місті і палко, із сльозами, молиться перед чудотворною іконою,— і знову сон здається йому неможливим. Та раптом думка про бога всемогутнього, доброго, який усе може зробити й почує всяку молитву, ясно прийшла в голову. Він став навколішки, перехрестився й склав руки так,
І
як його в дитинстві ще вчили молитися. Цей жест раптом переніс його до давно забутого радісного почуття.
"Якщо треба вмерти, треба, щоб мене не було, зроби це, господи,— думав він,— швидше зроби це; але якщо потрібна хоробрість, потрібна твердість, яких у мене нема,— дай мені їх, але визволи від сорому й ганьби, яких я не можу терпіти, але навчи, що мені робити, щоб виконати твою волю".
Дитяча, залякана, обмежена душа раптом змужніла, просвітліла й побачила нові, просторі, ясні обрії. Багато ще передумав і пережив він за той короткий час, поки тривало це почуття, але заснув скоро спокійно й безтурботно, під звуки невпинної тріскотняви, гуркоту бомбардування й деренчання шибок.
Господи великий! тільки ти один чув і знаєш ті прості, але палкі й розпачливі мольби невідання, неясного каяття й страждання, які сходили до тебе з цього страшного місця смерті,— від генерала, що за секунду перед цим думав про сніданок і Георгія на шию, але із страхом чує близькість твою, до змученого, голодного, вошивого солдата, що впав на голій підлозі Миколаївської батареї й просить тебе швидше дати йому там несвідомо передчувану ним нагороду за всі незаслужені страждання! Так, ти не втомлювався слухати благання дітей твоїх, посилаєш їм скрізь ангела-утішителя, що вкладав у душу терпіння, почуття обов'язку й відраду надії.
15
Старший Козельцов, зустрівши на вулиці солдата свого полку, з ним разом подався просто до п'ятого бастіону.
Попід стінку держіться, ваше благородіє! — сказав солдат.
— А що?
— Небезпечно, ваше благородіє; он вона аж через несе,— мовив солдат, прислухаючись до звуку ядра, що просвистіло і вдарилося об суху дорогу по той бік вулиці.
Козельцов, не слухаючи солдата, бадьоро пішов серединою вулиці.
Усе ті самі були вулиці, ті самі, навіть частіші, вогні, звуки, стогін, зустрічі з пораненими і ті самі батареї, бруствери й траншеї, які були навесні, коли він був у Севастополі; але все це чомусь було тепер сумніше і разом енергійніше,— пробоїн у домах більше, світла у вікнах уже зовсім нема, крім дому Ку-щина (госпіталю), жінки ні одної не зустрічається,—
, на всьому лежить тепер не колишній характер звички й безтурботності, а якийсь відбиток важкого чекання, втоми й напруженості.
Та ось уже остання траншея, ось і голос солдатика П.