Вона з'явилася знову, і знову усміхнулася. Цього разу зовсім розсунула фіранки і стояла з гвоздикою в руці, задумливо дивилась на пурпурові пелюстки. "Неоціненна!.. — шепотів він. — Вона мусить бути доброю, але чому усміхається, чому? Чому з'явилась у вікні? Чи бачить вона мене? Якщо бачить, якщо ця усмішка має якийсь смисл… Невже вона не кокетує?.." А вона знову зникла.
— Напишу їй, проситиму… проситиму, щоб не усміхалась, не спокушала мою душу. Отак… Вона вчинить мою волю. Вона така добра: проситиму, щоб була злою.
І з болючою, не знаною досі насолодою, він почав писати:
"Зоре, убогий маєтностями, красою і духом, маю таке хворе серце, як іскорка вночі, і кохаю тебе. І твої очі, світанкові зорі, так глибоко дивляться мені в душу, коли ти снишся чи видишся наяву. У промінні твоїх очей я розумнішаю.
Чи можеш ти уявити почуття, з яким пишу тобі, янголе мій?
…О ні! У твоєму світлому житті не може з'явитись і тіні того болю, який крає моє серце. А крає!.. Уяви собі, що з людини, з істоти, яка може почувати, воістину не залишається нічого, крім повсякчасної, загнаної в тіло безнадії. Ти не знаєш таких людей. Вони не можуть з'являтися в твоєму оточенні. Вони внизу. Коли чиєсь серце загублене в нужді, коли воно пригнічене, то шукає грунту своїм почуттям десь поблизу, а коли вино мимоволі піднімається духом до тебе і не в силі зупинитися, що може ночувати людина? Смуток? Ні, то не смуток-безнадія! То агонія душі, підсвідома груба, марна боротьба. Безнадія вбиває, а почуття не гаснуть. Мученицька моя любов. У кожній порваній жилці — безконечний біль; з кожним стуком рветься моє серце. Смерть настає життєво, а безнадія мучить довго, воно — пекло. Маріє, чи можеш ти уявити таке страждання і не заплакати від жалю, ні — від жаху? Якби я мав кам'яне серце, а душу — з трутизни… Є болі, які можна вгамувати, але мої не такі. Навіщо я на цьому світі, коли з'явилася ти? Навіщо мої очі побачили тебе? Краще б я був сліпий, то й не знав би цієї муки! Пішов би я з цього життя… Трояндо! Як ти усміхаєшся в саду твоїх днів, не знаючи, що тимчасом рветься чиєсь серце; зоре! як ти світишся в своєму небі, не відаючи, що за тобою вмирає чиясь душа! І в своєму невіданні ти ще краща, і від того ще тяжчі страждання моєї душі. Ах, наскільки ти вродлива, настільки нещасний я! Не мав я надії, то й мало хвилювався; не мав у житті ніяких бажань — мало хвилювався, тільки одне на віку з'явилось, та й воно нездійсненне — це ти! Хоч би якою великою була твоя милість, до тебе мені не наблизитись. Не усміхайся мені! Твоя усмішка сповнює мене даремною надією. Полюбити мене тобі не дозволено, зневажай мене, прошу! Можливо, твоя зневага вб'є мене, а смерть проти моїх сьогоднішніх страждань — ніщо. Цілую сліди твоїх ніг, цілую стіни, по яких майнула твоя тінь, зневажай мене! Я не можу тебе не любити. Ти не знаєш чому, і я не можу тобі сказати, але твоє обличчя, твоя тінь, що впала на вітрила моїх дум — це єдине моє щастя в цілому світі.
Від того, що написав про надію свого солодкого болю, в нього холола душа. Уявляв, що дівчина могла б належати йому. Вона! В цьому слові весь світ! Коли уявляв, як би він обнімав її, як би цілував її очі, як би дивився на неї цілими годинами, йому хотілося збожеволіти. Що для нього життя? Він відчував, що година з нею дорожча за цілий вік. Яка була б повна, хвилююча, щаслива та година любові! І як би він її назвав? Уже винайшов кілька імен, одне миліше за друге, — незбагненні, вони спонукали б її усміхнутися; усмішка — тінь щасливої думки; скільки ласки в її погляді; скільки щастя — потримати її руку в своїй долоні; і він відчуває, як її рука тягнеться до його серця, що тривожно стукоче… він би плакав і сміявся од щастя, як дитина, а потім збожеволів би на все життя, привиджалась би йому неповторна година…
Звідки ці незбагненні почуття, це нестримне божевілля? Він не відчував голови, серця, не відав, що було довкола в рожевому світлі; йому ввижалися тільки білі фіранки і з-за кожної являлась усміхнена, по-дитячому соромлива голівка. Закоханий у неї? Ні, цього мало! Він закоханий у кожну її думку, в кожен її крок, у кожну усмішку. Його любов множилася в тисячу разів. Був би він Богом, забув би про цей всесвіт, шукав би інший в її голубих очах і не знати, чи знайшов би… Шукання було б вічним. Як він її любив! Якби вона знехтувала ним, він любив би її нехтування.
"Ах, — болісно посміхнувся він, — один лише раз поцілувати її, і нічого більше не хотів би… Ангел мій!"
Коли вона з'явилася у вікні, він відступився. Його очі світилися нездоровим блиском; явилась вона красива, але заплакана, її очі дивилися у далечінь; в опущених руках вона тримала листа, і по її пригніченому обличчю було видно, що вона ось-ось заридає, як дитина, котра провинилась. І він став у вікні, і ті очі глянули на нього… глибокі, жалісливі, соромливі. Вона зіжмакала в руці листа, притисла його до серця… і… гострий біль пронизав йому груди; здавалось, що він помирає, що розривається серце, білий туман заволікає очі… і все. Він упав на підлогу.
Дівчина, злякавшись, відскочила од вікна.
— Що то за лист у тебе в руці, Маріє? Чому так зблідла? Що з тобою? — лагідно спитав старий, що теж з'явився у вікні, беручи дівчину за підборіддя.
Вона спробувала усміхнутись, але тільки болісно скривилась…
— Покажи!..
Розгортаючи зіжмаканий аркуш, він глянув на дівчину:
— Від кого лист? Де живе ця людина?
Вона впала батькові на груди й заплакала:
— Отам він, бідолаха, в опустілому будинку, що через дорогу… Я крізь вікно побачила, як він упав, наче мертвий… Побіжи, тату, може, він ще живий…
— Як він виглядає?.. — захвилювався й старий.
— О! Він вродливий! — відповіла вона швидко. — І коли усміхається, прикушує губу.
З'явився ще один — лисий, в окулярах. З ним заговорив батько, показуючи листа. Лисий похитав головою.
Вони швидко збігли сходами, і вже були в будинку, що через дорогу. Хоч обидва були старі, але так квапились, наче переживали за Діоніса. Відчинили двері. Він лежав на підлозі — волосся скуйовджене, очі заплющені. Лисий підняв його, оголив груди:
— Щастя, що не розірвалося серце… Здається, він дуже вразливий. Такі вмирають і від радості. Не треба будити… Дамо понюхати хлороформ — і непритомність перейде в глибокий сон.
Поки лікар (ви вгадали, що лисий був лікарем) говорив сам із собою, похитував лисиною, піднімав брови, пересував на лоб окуляри, Маріїн батько розглядав портрет на стіні і пояснював випадок коротко: персона, якою займався ескулап, мала право на спадщину, про це свідчила його схожість з тим, що на портреті, та й інші речі, які нас не цікавлять, але вони пов'язані з походженням Діоніса… Отже, його матеріальне становище відтепер мало змінитися.
Його положили на ліжко. Мармурова блідість обличчя виділялась на тлі скуйовдженої чуприни. Одна рука лежала на серці, наче затискувала біль; друга звисала з ліжка. Під чорним плащем вимальовувалася струнка постать. Маріїн батько, нахилившись, уважно розглядав обличчя хворого.
"Ага!" — щось лукаве подумав лікар.
Густий, сірий, мерехтливий туман… Потім темно-синє небо з блідими од дихання ночі зорями, з кучерявими хмарами, з теплим повітрям… і знову старе місто з кривими вулицями, з похилими будинками під замшілими дахами у місячному світлі… і Дан квапливо перетинає смуги місячного світла… входить у свій будинок, впізнавши його в тривалому сні.
— І мені згадалася, — каже він, — та загадка, про яку думав Рубен, що вона не під силу людському розуму.
Його тінь спить у ліжку.
Він читає книгу Заратустри… тінь поволі підводиться… в неї заплющені очі… вона витоптується… приліплюється до стіни і сидить перед ним якось іронічно, насмішкувато, завелика в порівнянні з ним.
Дан почуває себе хворим, знеможеним під вагою своїх думок. Крім того, якась блискавиця в мить його падіння пролетіла йому крізь серце. Він лягає на ліжко, вкривається рясою… Перед ним проходять якісь дивні, ніколи не бачені істоти. "Ах, я скоро помру, — думає він, — це вже потойбічні тіні". А його тінь наче посміхається. І диво! — в неї голубі очі. "Чорт би її забрав, — думає він, — і моя тінь глумиться з мене".
Відчиняються двері, і входить учитель Рубен.
— Що трапилось, учителю? Коли це ти відпустив бакенбарди й став одягатися в жидівський лапсердак?
— Дай мені спокій, пане, давно! Відколи ти мене пам'ятаєш, — каже Рубен, погладжуючи бороду. — Хіба ж ти хоч раз бачив мене інакшим біля Старого ринку?
— Біля Старого ринку… Там Рівен — букініст. Хіба ж ти не вчитель Рубен?
Рубен довго дивиться на нього й серйозно проказує:
— З тобою погано, пане.
— Я помираю, вчителю Рубене… Заглянь у мій стіл, там спогади моєї тіні, цієї, що бачиш на стіні, вони написані, коли я був на місяці.
Єврей знову дивиться на хворого й похитує головою:
— Тінь, про яку ви кажете, — це наш портрет.
— Учителю Рубене, ти, певне, з глузду з'їхав відколи ми не бачились, — каже, усміхаючись, молодий, — а може, я став істотою вищою за свого вчителя, адже можливе й таке.
Єврей підійшов до столу, відсунув шухляду і справді дістав перев'язані голубою ниткою старі, пожовклі папери. Глянув на них і поклав на стіл. Тієї ж миті до келії ввійшло двоє людей, яких Дан не бачив ніколи. Один із них кістлявий, лисий, підійшов помацати його пульс, другий говорив з Рубеном, той показував йому папери… чоловік швидко їх переглядав… "Безсумнівно…"— сказав він сам собі, потім спитав єврея:
— Відколи ти його знаєш?
— Давно. Він купував у мене книги. В основному найстаріші, ті, що я не міг продати нікому. Я сам купував їх огулом у старих людей і продавав за безцінь, як папір на вагу. А в нього була пристрасть до тих нудних, незрозумілих книг. Тепер також маю кілька таких, от приніс показати йому, він, звичайно, купив би, але… як бачите… І не каже мені: здирцю Рівене, а — вчителю Рубене! Єдиний бог знає, як може звихнутися в голові нещасної людини.
Хворий, чуючи ту розмову, не знав, як її розуміти.