Бідолаха Діоніс

Міхай Емінеску

Сторінка 5 з 7
Крайній будинок на вулиці був голубий, облитий місячним світлом, із затягнутими білими фіранками вікнами. Він тихо постукав у шибку.
— Це ти? — почувся милий, ніжний голос.
— Я… відчини вікно… на вулиці нема нікого, тебе не побачить ніхто, а якщо й побачить…
Тихо відчинилось вікно, розсунулись фіранки — і з'явилася голівка янгола з кучерявим русим волоссям… Місячне світло падало на її обличчя — і голубі очі промінились, як при світлі сонця. Під білою нічною сорочкою зрадливо випиналися дівочі перса, голі до пліч руки тяглися до нього, і він голубив їх поцілунками. Потім стрибнув через вікно, охопив руками миле обличчя і цілував так запально, так жагуче в уста, наче випивав із них все життя.
— Кохана… — гладив золоті коси. — Ходімо зі мною в світ!
— Куди?
— Куди-небудь. Будемо жити щасливо, де б ми не були, нас ніхто не тривожитиме — ти для мене, я для тебе. Із своїх мрій ми збудуємо палаци, з наших дум розіллються глибокі моря, наші дні стануть віками щастя й любові. Ходімо!
— А що скаже мама? — спитала вона заплаканими очима.
Її тінь вимальовувалась на стіні. На неї глянув Дан; тінь розкрилилась і, кознувшись по місячному променю, впала на ліжко.
— На кого ти дивишся? — тремтячи на його грудях, спитала Марія.
— На твою тінь, — сказав він, усміхаючись, — вона залишиться на твоєму місці… Бачиш, як вона спить.
— О, якою вільною й легкою я відчуваю себе! — каже вона золотим голосом, — ніякого болю, ніякої печалі на душі… Дякую тобі!.. Який ти зараз гарний… Здається, ти явився з іншого світу.
— Ходімо зі мною, — шепотів він їй на вухо, — ходімо поміж зорями, між промінням подалі од цієї чорної, нещасної землі, і ми її забудемо, будемо думати тільки про себе.
— Ходімо, — прошепотіла вона, обнявши його й цілуючи в уста.
Її поцілунки додавали йому натхнення й нової сили. Взявши під плащ, пригорнувши до себе, він ніс її тихо в опромінене небо крізь чорні хмари, крізь рої зірок, поки не опинились вони на місяці. їхня подорож тривала не довше, ніж гарячий поцілунок.
Він опустив солодку свою ношу на пахучий берег голубого озера, що відкривало очам світлі глибини, віддзеркалюючи в них корону дібров, які оточували його. Він знову рушив до землі. Сів на гребені чорної хмари, навмання розгорнув книгу Заратустри, почав читати про землю — і кожна літера була роком, кожен рядок — століттям. Ставало страшно від того, скільки злочинів мало статися на цьому маленькому атомі всесвіту, на оцій чорній грудочці, яка зветься землею. Крихти грудочки звуться імперіями, ледь помітні інфузорії звуться імператорами, а мільйони інших інфузорій в тому грішному сні граються в підлеглих… Він простер над землею руку — і земля почала швидко зменшуватись, поки не стала маленькою, як голуба квіточка конвалії із чорною серцевиною. Величини були відносні. Атоми серцевини мали своїх королів, вели війни, поети не могли знайти в цілому всесвіті достатньо метафор і порівнянь, щоб оспівати героїв. Дан дивився в підзорну трубу й дивувався, як земля досі не репнула від того беззаконня, що творилося на ній. І квіточка стала намистиною. Дан узяв її і, повернувшись на місяць, нанизав на разок намиста своєї коханої.
А яку красу творив Дан на місяці!..
Оволодівши безмежною уявою, він засвітив двоє сонць і три місяці в глибині неба, із гірського пасма збудував палац. Колонадами були сірі скелі, дахом — давній праліс, що сягав хмар. Високі сходи зводились над проваллями, над перелісками, що тяглися в долину, де протікала велика ріка, що, здавалось, несла свої острови, наче порослі дібровами кораблі. Води в глибинах віддзеркалювали зорі так, що, дивлячись на них, можна було подумати, наче дивишся на небо.
На островах виднілись дуплаві стовбури дубів, крихти бурштину. Тінисті діброви при берегах здавались раєм, який починається з коріння, але росте і в небо, і в глибінь. Ряди черешень струшували рожеві сніжинки рясного цвіту, з якого вітер насипав замети; квіти співали своїм листям, на якому, наче коштовні камінчики, сиділи жуки, і їхнє приємне дзижчання сповнювало простір. Захрипло цокотіли цвіркуни, наче розкидані по траві годинники, а смарагдові павуки на одному з островів виткали цілий діамантовий міст при пологому березі, повплітавши в павутину місячні промені. Ступала тим мостом біла, мов срібло ночі, Марія, заплітала косу, яка стікала золотом по її руках. Крізь сріблисте вбрання просвічувалося молоде тіло. Білі ноги ледь торкалися мосту… А то плавала на кедровому човнику, і до неї котилися хвильки. Дан хилився увінчаним голубими квітами чолом до її колін, а в неї на плечі співала жар-птиця.
Широка ріка текла тінистими лісами, і води її були затінені, тільки іноді проміння торкалося хвиль; дерева сплітались віттям над рікою, що текла до скелястих гір, перед якими розливалась, утворюючи велике дзеркало, що сяяло, як сонце, а крізь прозору воду в ньому було видно на дні кожну сріблинку.
Розважаючись, Дан і Марія придумували гру в карти. Королі, дами, валети були схожі на тих, що в казках, які колись їм розказували вечорами. Гра була довга, заплутана, як у казці про Халіму, в якій женився король, дами виходили заміж, ходили закохані валети. Казка тривала, поки їх не зморював сон.
А який був сон!
Перед тим, як заснути, Дан і Марія бралися за руки і, коли зорі співали молитву всесвіту, усміхнені уста закоханих підспівували їм. Потім її голівка хилилась на подушку. Бачити її такою міг тільки він! Дан цілував їй руки… Спав навколішках. Обоє бачили один сон: сяюче небо, в ньому літають білі крила, виграють кольорами райдуги… Високі брами, мармурові галереї, в чистому, запашному повітрі зграями линуть зорі. І закохані ходили тим світом. Тільки одна брама була зачинена. Над нею в трикутнику — вогненне око. Над оком химерними арабськими літерами щось написано. За брамою був Божий трон. А напис був загадкою навіть для янгелів.
Але ж людина не може насититися щастям! Вічний символ над брамою перед Божим троном не давав Дану спокою. Не було на нього розгадки і в книзі Заратустри… Щоночі повторювався цей сон, щоночі Дан з Марією ходили у сонячних небесах… Кожного разу Дан брав із собою книгу Заратустри, силкувався розгадати напис над брамою, але даремно. Пролітали янголи, несучи в полах свого одягу молитви смертних, сумно поглядали на нього. Один із них підлетів до Дана і тихо спихав: "Навіщо ти шукаєш те, чого не може збагнути твій розум?" А другий: "Навіщо ти хочеш добути із міді дзвін золота? Не вийде!" Дивно, але Дану здавалося, що янголи літають так, як у своїх думках велить їм він… Тільки не міг збагнути тієї гармонії між своїм життям і життям янголів.
— Невже ти не помічаєш, Маріє: усе, що я задумаю, янголи вмить виконують?
Вона затулила йому долонею рота і зашепотіла на вухо:
— Коли йде дощ, виростають злаки, коли захоче Бог, ти думатимеш те, що думають янголи.
Даремно вона старалася. Його розум, його погляд були спрямовані тільки на вічно зачинену браму.
— Я хотів би побачити Бога, — сказав він янголу, який пролітав неподалік.
— Якщо ти не маєш його в собі, то він для тебе не існує, і ти даремно шукаєш, — серйозно промовив янгол.
Потім Дан відчув, що його голова наповнена піснями. Вони гули, як бджоли у вулику. Лунали чарівні арії, аж п'янів його розум. У такт тій музиці рухались зорі, усміхались янголи, слухаючи мелодії, що не вгавали в його голові. Янголи були в сріблистих шатах, з довгим волоссям, що спадало на плечі, з голубими променистими очима… А найкращий, якого він побачив у своєму сонячному сні, грав на арфі дуже знайому пісню… Дан міг назвати наперед кожну ноту. Повітря рум'яніло від тієї мелодії, тільки арабські знаки червоніли, як жар уночі.
"Ось питання! — подумав Дан. — Воно пронизує все моє єство. Невже янгол не співає того, що думаю я? Невже не літають усі так, як хочу я?" З невиразним болем він пригорнув Марію до серця… Омана землі палала перлиною в її намисті… "А може, я сам, не відаючи того, і є Богом…" І раптом страшно загриміло — вмерло море, розкололося небо на шматки голубої смальти і Дан відчув, що летить у безвість. За ним — стріли блискавиць, оглушливі громи. "О нещасна думка!.." — застогнав він, судомно тримаючи в руці книгу Заратустри, інстинктивно зриваючи намисто землі з Маріїної шиї. І Марія падала з його обіймів, мов ніжна вербова гілочка, тяглася до нього руками і кричала:
— Дане! Що ти зробив зі мною?
А за ними гриміло:
— Як же ти смів подумати? Маєш щастя, що не вимовив усю думку до кінця!
Наче залізний уламок, що одірвався од магніту, він летів у безмежжя, летів, як блискавка — за мить долав дорогу в тисячу літ. І раптом у просторі довкола нього стало тихо, запанувала темрява — жодного звуку, жодної цяточки світла. Він розгорнув книгу, кинув намистину й почав читати. Світла намистина летіла крізь морок і ставала дедалі більшою, аж поки не стала завбільшки як місяць… а він з книгою в руці вибирався на великі хмари й наближався до землі… вже бачив променисті шпилі та вогники міста, була тепла літня ніч, пахтіли сади… і він розплющив очі…
Поволі отямився від сну. Золота куля сонця була вже в голубому небі; сад за вікном, при якому спав Діоніс, був вологий і прохолодний після нічної зливи, квіти кокетливо тяглися до сонця, на їхніх пелюстках виблискували краплини. В будинку, що через дорогу, фіранки ще були зсунуті. В саду біля того будинку цвіли вишні й черешні, акації своїми фіалковими сутінками затуляли алеї.
Чи це був сон його мрії, чи видіння про людське буття? Раптом трохи одсунулась фіранка і з-за неї з'явилась русява дівоча голівка. Дівчина усміхалась…
"Марія…" — прошепотів він, і його серце завмерло.
Її заплетені коси спадали на плечі; на скроні тріпотів пурпуровий промінець, рот — як перестигла ягода вишні, обличчя — мов яблуко з боярського саду. Чого вона усміхається, ну, чого?.. А вона засунула фіранку.
Хоч Дан розумів, що його мрії не можуть здійснитися, та серце хотіло свого. Тепер він знав, що кохає. "І навіщо мені це горе? — плакав він душею. — Чи мало мені бідності, в якій я жив, не маючи ніяких забаганок? І ось перше моє бажання та, можливо, й останнє — нездійсненне!" Поглибшали гіркі складки в кутиках уст, і затремтіла душа від думки, що він не зможе позбутися цієї важкої любові.
1 2 3 4 5 6 7