Бідолаха Діоніс

Міхай Емінеску

Сторінка 3 з 7
Л одкривши очі, побачив серед освітленого салону молоду дівчину в білій сукні; її довгі ніжні пальці плавали по клавішах — і над звуками струн стелився м'який божественний голос. Здавалося, що святий геній британця Шекспіра творить над землею нового місячного янгола — нову Офелію. Діоніс знову замружив очі, щоб опинитися в пустелі, де білий палац опушується срібною хмарою, на якій стоять навколішки молода дівчина і янгол. Потім міцніше зімкнув повіки — і видіння розчинилося в темряві, тільки було чути дівочу молитву… Давно затихла музика, а він, не розплющуючи очей, жив у власних видивах. А коли вернувся до дійсності, побачив, що вікно в палаці відчинене, світло в салоні погасло, а шибки при місяці стали мовби срібними. Повітря було по-літньому тепле, а місячне проміння, проникаючи в кімнату Діоніса, освітлювало його бліде обличчя, наповнювало його душу невимовним смутком. "Так, — повторював він нав'язливу думку, — за нашим чолом є світ — ота безмежна пустеля… Ні, не тільки простір, а й час і минуле". Він знову глянув на павутиння червоних ліній, і вони почали рухатись. Притулив палець до їхнього центру — і солодко защеміло йому в душі; причулось шепотіння старих дідів, які колись взимку садили його, малого, собі на коліна й розповідали про фей, про їхні кришталеві палаци; йому здавалося, що те було вчора, він заплутував пальчики в білі дідівські бороди і слухав тихі оповіді про чарівне минуле… І він не сумнівався ні в чому… Чиясь невидима рука повертала його в давнину. Бачив князів, одягнених у золото й соболі, чув, як промовляють вони із своїх тронів, у старих замках бачив ради старійшин, бачив, як у дворі господаря метушиться бадьорий християнський люд, але все те мішма.
Астрологічні лінії звивалися, як гадюки у вогні. Розросталося їхнє павутиння.
"Де ми є?" — почувся голос із центру плетива.
"В часі Александра Доброго…"— намагався прошепотіти Діоніс; подив і радість пройняли його душу… а червоне павутиння поволі видовжувалося, прозорішало й перетворювалось на рожеве небо, яке буває при заході сонця. Воно зводилось над скошеним полем, що пахло свіжим сіном; золотаві хмарини копичились над обрієм; поле ставало пурпуровим, у повітрі мерехтіли силуети птахів, у річках відбивалося розтоплене золото заходу, кликав до вечірні далекий дзвін. Яке дивне на Діонісові вбрання! Чорна ряса, на голові скуфія, а в руці астрологічна книга. І все це було близьке йому! Він уже не був собою. І дуже природним видавалося те, що опинився в іншому світі. Пам'ятав, як вийшов у поле, як читав і заснув. Похмура кімната, минуле життя людини, що звалася Діонісом, дивно… те йому приснилось! "Усе це витівки книги, — подумав він, — так багато снилось незвичного. Дивний чужий світ, чужі люди, мова, ніби й наша, та все одно якась інша, чужа…" Дивно! Чернець Дан наснив себе мирянином на ймення Діоніс… Здається, це сталося в інші часи, серед інших людей! Дивно! "Ах, учителю Рубене, — каже він, усміхаючись, — книга твоя справді чарівна, тільки б не туманила розуму; зараз я, чернець, відчуваю, як душа моя мандрує із віку у вік, і лише смерть примусить забути, що вона жила. Правду кажеш, учителю Рубене, що єгиптяни мали рацію, віруючи в переселення душ. Правду кажеш, що в нашій душі безмежний простір та безконечний час, і ми не позбавлені магічної здатності переселятися куди захочемо. Я живу в часи князювання Александра, а невидима рука перекидала мене в майбутні часи моєї душі. Скільки людей в одній людині? Та стільки ж, скільки зірок уміщається в краплині роси під небом ясної ночі. І коли збільшити ту росину, щоб заглянути в її глибінь, побачиш усі зорі неба, а кожна зоря — то світ з країнами й народами, зі своєю історією. Всесвіт у одній краплині. Який мудрий цей єврей!"— думає він про вчителя Рубена.
Він підводиться із трави, тримаючи в руці стару книгу. Далеко видніються гори, чола яких увінчують ліси, схили губляться в долинах з голубими потоками. Округлі, важкі, наче грозові, хмари пливуть по глибокому синьому небу; гори втикають у них свої скелі й вершини; на тлі призахіднього сонця виділяється стовбур опаленої громом ялини. Коли сонце заходить за хмари, гори здаються голубими й позолоченими світлом, що пашить за ними. Ховаючи світло небесного володаря в глибокі печери та де-не-де розливаючи його невеличкими озерцями, які потім стануть голубими кучерями вечора, сонце опускається в долину і здається променистою головою на чорних плечах самотньої смереки, застряє воно у вітах, наче рубінове гніздо, посилає рожеві пасмуги на вершини гір — і вони здаються розтопленим сріблом, а коли зовсім поринає за гори, які вищають і темнішають, обрамлює їх рожевим сяєвом. Поволі вечоріє, на синьому полі неба займаються великі зорі й солодко тремтять у м'якому вечірньому повітрі; весь вечір під сонливим місяцем сповнюється гармонійними звуками.
Крізь цей вечірній рожевий світ іде наш чернець, байдужий до його краси, зі своїми дивними враженнями. Вдалині видніються блискучі бані Ясських церков, гарно побілені хати під старими стріхами, на які розливає своє фіалкове світло місяць — він щойно викотився з-за обрію. Чернець іде квапливо кривою вуличкою з похилими будинками, в яких верхні поверхи ширші, ніж нижні, і опираються вони на ганки та стовпи. На ганках сидять-бесідують старі люди; із-між відчинених віконниць, крізь загратовані вікна, на яких стоять горшки з жовтими, мов золото, квітами, виглядають рум'яні, як яблука, дівчата. Вулицями пролягають довгі вузькі смуги місячного світла; то там, то там пройде, посвистуючи, якийсь чоловік — і вулиці поволі засипають, зачиняються віконниці, за вікнами гаснуть свічки; втягуючи голови в коміри своїх шинелей, походжають нічні сторожі; і наш мандрівник, як грубо вирізьблена тінь, пробирається тими вулицями.
Зупинився чернець перед будинком, що стояв самотньо серед огородженого парканом порожнього подвір'я. Крізь щілини зачинених віконниць пробивалося світло. Будівля була гостроверха, її стіни — з дрібних камінців, якими обмуровують криниці, тиньк облупився, і вона нагадувала руїну старої фортеці. Віконниці були довші, ніж вікна; на балкон, що стояв на кам'яних стовпах, вели сходи, які сягали половини будівлі. На подвір'ї не було жодної господарської споруди, жодної деревини, тільки суха трава, жовта під місяцем; над криницею од тихого вітру погойдувався журавель. Чернець квапливо піднявся сходами, постукав у сінешні двері. У сінях залупали кроки.
— Хто-о-о? — запитав глухуватий спокійний голос,
— Я, Дан.
Двері відчинились, і перед Даном з'явився високий чоловік з довгою сивою бородою, з високим чолом, у шапочці, що була схожа на єврейську ярмулку. Він подав подорожньому руку і повів у покої. Там у старих дерев'яних шафах стояли старовинні книги в шкіряних оправах, людські черепи, на полицях — опудала птахів; далі були ліжко, стіл, на якому лежали сувої пергаменту й папери; колби з якимись речовинами сповнювали повітря важким духом, в ньому вібрувало дрімотливе червоно-голубе світло.
Вчитель Рубен був старцем античної краси. Залисини, високе, посічене зморшками замислено чоло, сірі випуклі очі в глибоких орбітах, довга борода, яка починалася на скронях, збігала на запалі груди, надаючи йому вигляду древнього мудреця. Спокійний, твердий погляд, тільки довкола рота залягала легка гіркота сумнівів. Це був учений єврей, який утік з Іспанії до Польщі, але там не зміг стати учителем, бо тримався своєї віри, на щастя, його покликав господар Молдови викладачем математики й філософії в Сокольській Академії. Чернець Дан — один із учнів Академії. Рубен любив його, ділився з ним своїми сумнівами, таємницями, відкриттями. З подивом глянувши на замріяного Дана, мудрий єврей спитав:
— Ну, що?
— Цілком так, як ти мені казав, учителю. Сьогодні я переконався, що безконечний час є витвором нашої душі. Я жив у майбутньому. Скажу, що в мені існують двоє різних людей — один чернець Дан, який оце говорить з тобою й живе в часи князювання Александру-води, а другий має інше ім'я і живе за п'ятсот років уперед.
— Взагалі,— сказав Рубен, — ти можеш існувати в житті всіх тих, від кого ти походиш, і тих, хто походить від тебе. Тому люди несвідомо прагнуть зберігати та примножувати свій рід. Предки повторюються в нащадках. У цьому й різниця між Богом та людиною. Людина є лише однією лапкою в ряду своїх предків і нащадків. Бог же вміщує в собі одночасно всі народи, ті, що є, були, і ті, що будуть; людина — лише точка в часі, а Бог — це час зі всім, що відбувається в ньому. Він подібний до джерела, з якого вода витікає і до якого повертається, або ж подібний до колеса, яко обнімає в собі всі спиці і постійно обертається. І наша душа охоплює собою вічність, тільки певними відтинками. Уяви собі, що до колеса, яке постійно рухається, приліпилась пилинка. Вона проходить через усі точки, через які проходить колесо, але не одразу, а поступово, тоді як колесо в одну і ту саму мить є у всіх точках, які воно охоплює.
— Про час я вірю, вчителю, а як же із безмежжям простору?
— Так само, як і з часом; ти можеш бути в будь-якому місці, яке не зможеш обминути. Знай, що є закон, згідно з яким у просторі не може бути порожнечі. Але є й умови; треба позбутися ваги нетривкого людського тіла. Ти ж збагнув, що в людині є нескінченний ряд інших людей. Коли з того ряду хтось виходить, його місце займає інший. Тут постійно займати місце не можна, бо це заперечило б твоє існування. А по своїй суті людина вічна, бо з неї виходять інші люди, і вони є поблизу, але відчути їх неможливо, як не можна обняти власну тінь. З часом ви можете помінятись долями — ти можеш дати тіні своє місце, своє скороминуще життя, а вона тобі — свою вічну долю, — і ти здобуваєш частку всемогутності від самого Бога і в думці здійснюєш своє бажання… здійснюєш, бо символи вічні, як слова Бога, які він промовив при створенні світу і які записані в книзі, котру я тобі позичив.
— Скажи мені, вчителю, коли я зможу збагнути глибину твоїх знань?
— Цю глибину ти маєш у собі, тільки вона ще не відкрита. Думаєш, ти розумів би мої слова, якби не був подібний до мене? Думаєш, я вибрав би тебе своїм послідовником, якби глибинно не знав тебе? Ти — скрипка, в якій замкнуті всі мелодії, і відімкнути їх, пробудити може тільки маестро, і той маестро — я.
— А що, якби цього вечора спробувати піти в простір, створений моєю волею?..
— Ти зможеш, бо той простір у тобі, в твоїй безсмертній душі, в її глибинах.
1 2 3 4 5 6 7