Невдовзі вона вийшла переодягнена у свій звичний одяг, у коротенькій шубці, яка дуже їй личила, і в оксамитовій шапочці на голові.
— Тримай! — вона дала мені в руку якийсь вузлик.
Ми вийшли через чорний хід з театру й невдовзі опинилися край поля, звідки виднівся вдалині будиночок старого музиканта, вікна його блищали в темряві, мов дві срібні дощечки.
Яке мовчазне й біле було поле, яке холодне й чисте повітря, яка гаряча й чорна була моя любов!
Я йшов поряд з Поесіс, поряд з теплою юною душею по засніженому старому полю… У ці хвилини я вбачав у ній все… свій ідеал, свого янгола, свою дружину… Моя дружина… коли я уявляв, що ця ніжна й лагідна дівчина, котра йшла поряд зі мною, колись назве мене своїм чоловіком, якісь непоясненні чари, якась теплота, мов дух нагрітої хати в зимову стужу, якесь набальзамоване важке повітря виповнювали пустельний і холодний морок моєї душі.
Разів з двадцять я ладен був кинутись до неї і стиснути з шаленою юною любов'ю в обіймах, — разів з двадцять її докірлива й лукава усмішка, котра, здавалося, здогадується про все, що діється в мене на душі, перепиняла мої наміри.
Нарешті ми прийшли до хати. Метка й граціозна, вона відчайдушно перескочила через паркан і зі сміхом зникла. Я подався вслід за нею садом поміж засніжених дерев, і ми разом зайшли через чорний хід у темні сіни, куди крізь замкову шпарину в дверях пробивався промінь із освітленої кімнати. Ми зайшли всередину. Догоряючий камін з відсунутою заслінкою кидав на стіни червонуваті відблиски, повітря було тепле, запаморочливо пахло підсмаженою кавою, здавалося, ніби й повітря, і світло в кімнаті дрімали. Єдина переміна тут після моїх відвідин була та, що піаніно пересунулося вздовж стіни до вікна, тому його клавіші опинилися поряд із вікном, на якому стояли горшки з квітами: в одному палахкотіла червона троянда, а в другому — білий, аж сріблястий, мов закохана дівчина, крин.
Я підтягнув крісло до каміна, від якого розходилось м'яке тепло, і примусив Поесіс сісти в нього. Червоні відблиски заграли на її блідому обличчі й чолі, вона усміхнулася радісно й печально водночас, повіки її напівзаплющились… і я, впавши перед нею на коліна, схопив обидві її руки і вдивлявся з безмежною жадібністю й любов'ю в її лице.
Я несміливо обняв її за шию, тихо-тихо підвівся, щоб нарешті зірвати довгий і чарівний поцілунок. Але вона раптом ніби пробудилася від своїх м'яких дрімотних мрій… Напіврозплющивши очі, вона лагідно відштовхнула мене, легенько ляснула мене по чолу і сказала з усмішкою:
— Хлопчисько! Іди геть!
Потім, силоміць, але граційно вивільнившись із моїх обіймів, Поесіс сіла біля піаніно й відкрила кришку. Я кинувся до неї, впав на коліна, обхопив її стан обома руками і вткнувся очманілою від любові головою їй у поділ. Отак сидячи, вона поклала руки на клавіші й почала меланхолійно бити по них; це був хвилюючий, сумний вальс одного з німецьких композиторів, вальс розповідав про любов і від цього я ще дужче став сам не свій. Я не чув ні звуків, ні мелодії, а лиш меланхолійний та жагучий до знемоги сластолюбний гул, який повільно плинув і десь губився.
— Поесіс, — сказав я здавленим голосом, — я люблю тебе!
— Тс-с! Тато йде! — тихо скрикнула вона, підводячись і показуючи рукою на вікно.
Ця несподівана звістка підвела мене з колін. Вона зірвала квітку крину з горщика на вікні, поцілувала її, заплющивши очі, — від цього здалося, ніби срібно-білі пелюстки крину порожевіли, — потім з ясним виразом любові лівою рукою подала його мені. Припав і я поцілунком до цього крину, який не міг бути біліший і чистіший, аніж обличчя моєї незайманої нареченої — я поцілував його гарячим пристрасним поцілунком! 1 подався до дверей… але на порозі оглянувся крадькома: висока й тоненька, вона стояла, зіпершись рукою на піаніно, і дивилася мені вслід. Ще один погляд — і я вийшов, бо почув, як під ногами старого зарипіла хрустка стежка на подвір'ї. Я подався через чорний хід, промайнув садом і, розпаленілий та радісний, перестрибнув паркан.
Опинившись у своїй жалюгідній келії, серед побратимів, які хропли хто де, я відчув себе щасливим, мов король. При кіптявій лампі я написав вірш, згодом випадково знайшов його у своїх паперах. Ось він:
Коли я душею шалів у екстазі,
Мій янгол небесний явився в окрасі —
В короні з проміння, в хмарині, як в рясі,—
Я щез, спопелів, мов на полум'ї гріх.
Коли ж я тобі подивився ув очі,
Як в тайну велику з обличчям дівочим —
Розтанув той янгол од чарів моїх.
Як море, що безмір вкриває габою
Такою, як сон і любов, голубою,
Що сонце гаряче хова за собою
І золото чисте пташиних пісень,
Так ти, моє ніжне, чарівне кохання.
Із сутінків темних виводиш світання —
В душі моїй ніч обертаєш на день. [2]
Чи був хтось щасливіший, ніж я? Я поринув у безкінечні мрії, і кожна билинка, кожна зірочка здавалася мені сестрою, ніжною сестрою — і сестрою моєї коханої. Іноді в своєму безумі я забував про Бога, мені виділось, ніби я сам — весь світ із міріадами зірок і міріадами квітів, мені здавалося, ніби я схиляю перед собою голубі свої моря й визорені свої небеса, чорні свої гори й смарагдові свої долини, місячні свої ночі й гарячі свої дні, і ще здавалося мені, ніби всі вони курять фіміам життю однієї срібносвітлої тіні, яка видавалася мені центром всесвіту, єдиному світилу, яке кидає сонячні промені на позолочені щаблі неба — Поесіс! Інколи думалось, що мені забракне цілої вічності для обожнювання її, тоді я, вже будучи в смертному савані, ставши на прю із ветхим Часом, обламаю йому крила й жбурну його в небуття! Іншого разу язик не слухався мене, а слова здавалися беззмістовними… всяке слово, яке я не міг прикласти до неї, здавалося мені безглуздим набором звуків, а ще більшим безглуздям було думати про це… розум мій відмовлявся сприймати значення слів… спантеличений і божевільний, я бачив у словесному виразі кожної думки лише бліді контури її божественної тіні.
Але цьому ніжному, мов срібний голуб, коханню судилося впасти в болючому сорок восьмому. Чому воно вимушене було тоді впасти? Навіщо? Невже той рік міг обійтися без кохання?
Закипіла вся Трансільванія. Незаймана весна принесла з собою красиві квіти й золоті дні — але для глибокого допитливця, якби йому довелося тоді пройти по розквітлих полях Трансільванії, вони, ті поля, видавалися б темними запалими очами смерті. Грізний архангел помсти ширяв у непритомному хворому повітрі. Угорці замислили ще раз, уже востаннє, унією й вилами стерти румунів з лиця землі, склали про себе надто високу думку, що вони можуть змадьяризувати холодний камінь і чисте джерело, що вони зможуть закинути свою ідею у мозок величних гір — у мозок, де вже починала, точніше, де вже почала клекотіти велетенська могутня ідея: свобода. Вони думали, — і це вже востаннє,— що стара й грізна сторожа трансільванської твердині — гори з кам'яним чолом — спатимуть вічним сном, і їх не пробудить брехливе завивання безмозких шелихвістів, котрі вимудрували собі імперію в 16 мільйонів угорців, та вона, на щастя, існує тільки у хворобливих фантазіях деяких божевільців.
Але варта королівства проснулася. Рокіт кодрів, які ожили після вікової безмовності, скрегіт залізних крил румунського орла нагнали жах на ворогів — сьогодні їх лякає навіть сон цього орла, бо вони не знають, скільки сил додасть йому той сон.
О, наші вороги завжди боялися нас, і доказом тому — вік за віком вони замишляли згубу самому нашому існуванню, а всі ці замисли прислужилися тільки тому, що ми лиш зміцніли, укріпилися в нашому бутті. Якби вони зрівняли нас у правах із собою, якби воші розчинили навстіж золоті ворота привілеїв та прав, що їх мають тільки вони, то хто зна, чи ми, зманіжені й вередливі, не перетворились би на угорців.
Співвітчизники! Ми вдячні вам за вашу вікову ненависть і ми згоряємо від нетерплячки, щоб трапилась нагода показати вам нашу вдячність так, аби ви запам'ятали її навіки. Що ж до батьківщини, яку ви називаєте угорською, то комусь потрібне було чисто угорське нахабство, щоб називати її так. Що ж до нас самих, то комусь потрібне було махрове невігластво такого собі Ріосслера, котрий назвав нас приблудами, хоча цих приблуд 10 мільйонів, а гостинних хазяїв лише 800 000. Зрештою, угорське нахабство чи педантичний німецький обскурантизм — одне з двох стало необхідне для великої фікції про угорську імперію й нікчемність румунів. І що принесли в Трансільванію ці спотворені ідеї? Сліпу смерть, яка винищила тисячі людей, і жорстоку ненависть решти народів до всього, що зветься угорським! все це проповідували пустоголові від імені угорського народу, котрий, добрий і лагідний від природи, як і всякий народ, поки його не зроблять дурним бовдуром, хотів жити в мирі та дружбі з румунами. Ллє вони лукаво й брехливо витлумачили сторінки книги його долі й заплямували свої ряди кров'ю. Бог чітко вказав: живіть у мирі, бо ви єдині дві окремішій нації в океані панславізму — цю вказівку угорці повинні були перевернути на свою погибель. Воницього хотіли, а не ми!
Уся країна заклекотіла, мов котел. Збори в неділю святого Томи; потім великі збори на Полі Свободи, де на вітрі відродження замайорів трикольоровий прапор. Virtus romana rediviva! [3]
Ми разом з Йоаном брали участь у всіх цих маніфестаціях життя нації — хай буде вічною її єдність — потім вернулися до свого навчання.