Я був ще геть малий, коли одного дня збагнув, що мама не хоче відповідати мені, що вона заснула, пожовтівши, з вилами в руках, ледь помітно всміхаючись тонкими губами. Мені здалося, що вона про щось глибоко задумалась; марно я тихенько смикав її за рукав — вона не хотіла відповідати.
Потім прийшов тато. Люди поклали маму на стіл, зібралося всеньке село… дехто плакав. Я дивився на них, але не знав, що й думати. Я вже не раз бачив людей, які ціпеніли отак, простягнувшись на ліжку, котре називають марами, потім ті мари несли під співи й плачі, і щоразу, коли отаке сумне весілля проминало нашу хату, в мами текли сльози з очей, а я не знав чому…
Настала ніч… Люди, що залишилися в хаті, взялися грати в карти, а мама лежала, витягнувшись, непорушна, жовта.
Третього дня люди віднесли її до дерев'яної хати з хрестом угорі — до церкви; якийсь старий чоловік з білою бородою, одягнений у довгу одіж, геть-геть розмальовану, тихо проспівав щось собі під ніс, маму опустили в яму, накидали зверху землі, так що її й зовсім не стало видно…
Я повернувся додому… Останні три дні я не зронив пі слова, і це диво геть запаморочило мою маленьку голову. Не знаю, що я відчував тоді, але мене охопив неймовірний страх, що не побачу більше мами… Кинувся шукати її в хаті, шукав скрізь… іноді здавалося, ніби я чую її тихий ласкавий голос, але самої не бачив.
Я ліг на могилу, припав вухом до землі. "Мамо! Мамо! — покликав я. — Виходь звідти та й ходімо додому… Хата така порожня, — казав я, — тато не приходив цілий день, твої білі голуби розлетілися по полях… Мамо, виходь, мамо! Або й мене візьми до себе туди, до себе…"
Час від часу я прислухався, але могила була холодна, мовчазна, вогка, подих вітру погасив свічку, і мою душу оповив непроглядний морок. Мама не виходила… У мене струмком полилися сльози, якась дерев'яна рука стиснула моє серце, зітхання накочувались на мене, і я заснув під похмурий голос сича.
І ось що мені приснилося. Високо-високо вгорі поміж отих рухливих гір, які звуться хмарами, я вздрів промінь, що падав на мене. А по променю спускалася жінка в довгому білому одязі… моя мама… Вона лагідно втішала мене, і я побачив, як з моїх грудей вилетіла біла горличка й сіла мамі на руки… Сам я залишився на могилі, холодний і жовтий — такою бачив я маму; але мені здавалося, що я — то не я, а насправді я — горличка… На маминих руках я перетворився з горлички в біляве красиве немовля з кількома пухнастими сріблястими крильцями. Золотистий промінь піднімався разом з нами… ми проминули темні хмари й денні сузір'я, аж ось опинилися над зорями в прекрасному саду, де витали духмяні пахощі й дзвеніли пісні. На деревах було листя із самоцвітів, квіти виткані із світла, а замість яблук у гіллі виблискували тисячі полум'яних зірок. Усі стежки в саду, посипані срібним піском, вели в глибину саду, де стояв накритий білою скатертю великий стіл із восковими свічками, що сяяв, мов золото, за столом сиділи святі в білому, як і в мами, одязі, а довкруг голови в кожного виблискували промені. Вони вели бесіду й співали пісні ще від тих часів, коли не було ні світу, ні людей, а я здивовано слухав їх…
Я подався з могили, мокрий як хлющ, забрьоханий, і згорнувся калачиком на дзвіниці, вицокуючи зубами, бо холод пробирав до кісток; довге волосся спадало мені на очі, свої слабенькі замерзлі рученята я намагався запхати в мокрі рукави. Так я перебув усю ніч.
Уранці, коли ще півні не співали, я пішов додому, грузнучи босими ногами в грязюці… добрів до нашої хижки… дрова вже згоріли… в печі ледве жевріло. Тато сидів на низенькому ослінчику і по його загорілому, неголеному обличчю стікали палючі сльози.
— Де ти був? — спитав він, ласкаво взявши мене за холодну руку.
— Ходив шукати маму… Де мама?
Він важко зітхнув, узяв мене на руки, невимовно гаряче притиснув і вкрив моє холодне личко незліченними гарячими поцілунками.
— Мама твоя, сиротинко… — прошепотів він повільно. — Мама твоя… Нема більше в тебе мами…
Я став єдиною втіхою для свого бідолашного батька. Світлом його очей, єдиною його розрадою й надією старості.
Ми часто заходили до старого сільського священика, і він, посадивши мене на коліна, давав мені перші уроки грамоти. Непереборне бажання вчитися, пекуча спрага до знань прокинулась у мені, і вона, на жаль, стала для мене фатальною. Коли б я залишився в наших горах, коли б серце моє зачарувалося дойнами, а голова чарівними легендами, то, може, я був би щасливіший.
Тато віддав мене до школи. Що треба було вчити, я не знаю, зате знаю, що дні мої минали, мов довга сумна зима, мов безглуздий сон.
Серед знедолених дітей, які спрагло вслухаються на шкільній лаві в мову науки, поміж тих, для кого навчання не примус, а покликання, доля, в голові і в серці яких тріпоче бодай малесенька небесна іскра, можна розрізнити дві групи — хоч обидві мають спільну рису: пужда.
Тільки для одних вона добровільна, а другі й справді знедолені. Перші могли б озолотити вулиці тими грішми, які вони розтринькують, та, залишившись без грошей, вони п'ють гірку чашу злиднів, аж стають покидьками, в той час як другі п'ють її весь час, бо вони й не відривалися від неї.
Поміж чотирьох стін низенької продовгуватої мансарди, якій навіки-вічні судилося бути неметеною, жили в найповнішому й наймирнішому безладі ми, п'ятеро дітей людських. Біля єдиного вікна стояв стіл на двох ніжках, але не падав тому, що протилежним боком упирався в стіну. Троє кривих ліжок — одне на трьох ніжках, друге тільки на двох — в узголів'ї, а протилежний кінець лежав на підлозі, тому й лежати на ньому доводилося похило, плетений стілець з величезною діркою посередині, кілька глиняних свічників з розкішними лойовими свічками, старезна лампа, яка походила прямісінько від лампад грецьких філософів, чиї твори, мабуть, через це відгонили олією, та ще купи книжок на столі, під ліжками, на вікні й навіть на довгих задимлених сволоках стелі, які потемніли від часу й набули кольору червоного обпаленого дерева. На ліжках солом'яні матраци й вовняні ковдри, на підлозі — рогожина, на ній зручно вмощувалися мої колега й грали в карти, курили при цьому тютюн із смердючих люльок, від чого затхле повітря в мансарді ставало вкрай нестерпним.
Ми всі були саме в тому віці, коли горланиш арії з опер, читаєш напам'ять пасажі з класиків, шкрябаєш любовні вірші, вдаєш із себе відчайдуха й пробийголову, забагато думаєш про свої вусики, які тільки-но проклюнулись, переконаний, що твоя усмішка чарівлива, а погляд проникливий — одне слово, це був саме той затятий нестерпний вік, що йому навіть важко дати ім'я.
Поки мої колеги грали в карти, сміялися, пили й розказували анекдоти, дедалі фривольніші й смішніші, про Гепеля, про циган, про попів — я збавляв своє життя, охопивши голову руками, спершись ліктями на край столу, не слухаючи їх і не читаючи страхітливі фантастичні романи, які розпалювали мій мозок.
З-поміж багатьох моїх колег один виділявся жіночою вродою. Витончений і ніжний з вигляду, він, однак, був заводіякою всіх студентських витівок. При пиятиці випрівав удвічі більше, ніж будь-хто із нас, і коли решта вже хиталася на всі боки, й не знали, що варнякають, бурмотіли щось незв'язне й цілувалися, ніби закоханці, він єдиний сидів поміж них з незворушною усмішкою, і тільки блідість, яка ставала ніжнорожевою — ніби в сухотного, засвідчувала, що він випив. Я своїм звичаєм то міг пити, але мимоволі дивувався цьому хлопцеві, цьому янголові з такими яскравими й такими глибокими голубими очима, з таким блідим і ніжним обличчям, на якого навіть вино не могло справити ніякого впливу. Він був бідак із бідаків, але здавався цілком байдужим до свого убозтва. Завше веселий, завше безжурний і дотепний, хоч завжди обірваний і без гроша в кишені, він ніскілечки не думав про свою бідність, і не тільки не знав, але й знати не хотів, заради чого живе на світі. Хоча мені іноді здавалося, що веселість його силувана, а цей сміх, почасти неприродний і ніби божевільний, то просто маскування душі, яка рветься до бою.
Одного разу взимку, холодної опівнічної пори — я читав, решта моїх колег спали, хропучи, хто де — почувся стукіт у двері.
— Зайдіть! — крикнув я.
У пальтечку, котре, здається, вже не дуже могло захищати од вітру, зайшов юний мій блідий друг, але був він ще блідіший, ніж звичайно, мертвотиоблідий, стиснуті губи пошерхли, гірка усмішка надміру силувана, очі схвильовані, чорне волосся скуйовджене.
— Йоане, — вигукнув я, — що з тобою?
Я схопив його за руку й пильно глянув у вічі.
— Нічого, — відповів він, усміхаючись, — нічого!… Вона помирає…
— Хто помирає, ради бога?
— Вона! — відказав він, притягнув мене до себе, притиснув мою голову до своїх грудей і кілька разів розгублено схлипнув. — Ходімо, ходімо зі мною… прошу тебе!
Я накинув на себе якусь теплу одежину й вийшов за ним. Стояв мороз. Мерзлий сніг рипів під нашими ногами, а ми летіли вулицями містечка: я — щільно загорнувшись і сховавши голову в пальто, він — підставивши обличчя заметілі, що била нам назустріч.
Віяв пронизливий вітер. Вряди-годи траплявся ліхтар… Коли я дивився на біле, мов у мерця, обличчя свого друга, мені здавалося, ніби я йду поряд з тінню, з людиною, котра померла давно-давно, і тільки дивувався, як це я, живий, можу супроводжувати цього мертвого та куди приведе мене цей блідий, скептичний, довготелесий привид. Його неприродна постава, ноги, якими він ледь торкався землі, заціпенілий погляд, довге, майже до кісточок, дране пальто та ще те, як він мовчки йшов поряд зі мною — все це лякало мене, наштовхувало на думку, ніби я йду не з живою людиною, а з величним привидом з кошмарного сну в зимову ніч.
Ми вийшли за місто.