Он і "ура",— додав він, прислухаючись до далекого протяжного гудіння сотень голосів: "а-а-а-а-а",— що долинали до нього з бастіону.
— Чиє це "ура"? їхнє чи наше?
— Не знаю, але це вже рукопашна пішла, бо стрільба затихла.
У цей час під вікном, до ґанку, підскакав ординарець офіцер з козаком і зліз з коня.
— Звідки?
— З бастіону. Генерала треба.
— Ходімо. Ну що?
— Атакували ложементи... захопили... французи підвели величезні резерви... атакували наших... було тільки два батальйони,— говорив, засапавшись, той самий офіцер, що приходив увечері, насилу переводячи дух, але зовсім безцеремонно простуючи до дверей.
— Що ж, відступили? — спитав Гальцин.
— Ні,— сердито відповів офіцер,— наспів батальйон — відбили, але полкового командира вбито, офіцерів багато, наказано просити підкріплення...
І з цими словами він з Калугіним пройшов до генерала, куди вже ми не підемо за ним.
Через п'ять хвилин Калугін уже сидів верхи на козацькому коні (і знов з тією особливою quasi козацькою посадкою, в якій, я помічав, усі ад'ютанти вбачають чомусь щось надто приємне) і риссю їхав
О
1 Тут: не справжня, удавана (лат.).
на бастіон, щоб передати туди деякі накази й дочекатися звісток про остаточний результат бою; а князь Гальцин, під впливом того важкого хвилювання, яке справляють звичайно близькі ознаки бою на глядача, що не бере в ньому участі, вийшов на вулицю і без будь-якої мети почав туди й сюди ходити по ній.
6
Юрби солдатів несли на носилках і вели під руки поранених. На вулиці було зовсім темно; тільки рідко, рідко де світилося у вікнах в госпіталі або в офіцерів, що засиділися. З бастіонів долинав той самий гуркіт гармат і рушничної перепалки, і ті самі вогні спалахували на чорному небі. Зрідка чути було тупіт ординарцевого коня, що проскакував у темряві, стогін пораненого, кроки і гомін носильників чи н"но-чий гомін зляканих жителів, які вийшли на ґаночок подивитися на канонаду.
Серед останніх були і знайомий нам Микита, стара матроска, з якою він помирився вже, і десятилітня дочка її.
— Господи, мати пресвята богородице! — говорила в себе й зітхала стара, дивлячись на бомби, що, як вогненні м'ячики, безперестанку перелітали з одного боку на другий.— Страхіття ж — страхіття ж яке! І-і-хі-хі! Такого й під першу бандировку не було. Ич, де лопнула проклята,— прямо над нашою домівкою в слобідці.
— Ні, це далі, до тітоньки Оринки в сад усе влучають,— сказала дівчинка.
— І де-то, де-то пан мій теперечки? — сказав Микита співуче і ще п'яний трохи.— От уже як я люблю сього пана свого, то й сам не знаю. Він мене б'є,
а все-таки я його страх як люблю. Так люблю, що коли, боронь боже, та вб'ють його грішним ділом, то, чи повірите, тітонько, я опісля цього сам не знаю, що можу заподіяти собі. їй-богу! Вже такий пан, що одне слово! Хіба на сих поміняєш, що тут у карти грають? це що — тьху! — одне слово! — закінчив Микита, по— І казуючи на освітлене вікно панової кімнати, в якій під час відсутності штабс-капітана юнкер Жвадчев-ський покликав до себе на гульню, з нагоди одержання хреста, гостей: підпоручика Угровича і поручика Непшитшетського, того самого, якому треба було йти на бастіон і який був хворий па флюс.
—• А зірочки, зірочки так і котяться,— дивлячись на небо, перервала дівчинка мовчанку, що запала пі— І сля Микитиних слів,— он, он ще скотилась! До чого 1 це так? га, маонько?
— Зовсім розіб'ють хатиночку нашу,— сказала стара, зітхаючи й не відповідаючи на запитання дівчинки.
— А як ми сьогодні з дяечком ходили туди, маонько,— говорила співучим голосом, розбалакавшись, дівчинка,— то величезна така ядро в самій кімнатці біля шафи лежить; вона сінці, видно, пробила та в світлицю і влетіла. Така величезна, що не підіймеш, і
— У кого були чоловіки та гроші, то повиїздили,— говорила стара,— а тут — ох, горе ж, горе, останню хатиночку і ту розбили. Ич як, ич як палить лиходій! Господи, господи!
— А як нам тільки виходити, як одна бомба при-лети-и-гь, як ло-о-опне, як — заси-и-ипле землею, то навіть трохи-трохи нас з дяечком одним оскретком 1 не зачепило.
1 Оскреток — уламок, шматок, осколок.
— Хреста їй за це треба,— сказав юнкер, який разом з офіцерами вийшов у цей час на ґанок подивитися на перепалку.
— Ти сходи до генерала, стара,— сказав поручик Непшитшетський, плещучи її по плечу,— справді.
— Pôjde. na ulice. zobaczyc со tarn nowego ',— додав він, сходячи із східців.
— A my tym czasem napijmy sic wôdki, bo cos dusza w pietu ucieka 2,— сказав, сміючись, веселий юнкер Жвадчевський.
7
Дедалі більше поранених на носилках і пішки, що підтримували одні одних і голосно розмовляли між собою, зустрічалося князеві Гальцину.
— Як вони підскочили, браточки мої,— казав басом один високий солдат, що ніс дві рушниці за плечима,— як підскочили, як крикнуть: алла, алла! 3, то так один на одного й лізуть. Одних б'єш, а інші лізуть — нічого не вдієш. Сила-силенна...
Але на цьому місці розповіді Гальцин спинив його.
— Ти з бастіону?
— Так точно, ваше благородіє.
— Ну, що там було? Розкажи.
О
1 Піду на вулицю побачити, що там нового (польськ.).
2 А ми тим часом випиймо горілки, а то чогось душа в п'яти втікає (польськ.).
3 Наші солдати, воюючи з турками, так звикли до цього крику ворогів, що тепер завжди розповідають, що французи теяі кричать "алла!". (Прим. Л. М. Толстого).
— Та що було? Підступила їх, ваше благородіє, сила, лізуть на вал, та й шабаш. Здоліли зовсім, ваше благородіє!
— Як це здоліли? Та ви ж відбили?
— Де там відбили, коли його вся сила підійшла: перебив усіх наших, а сикурсу 1 не подають. (Солдат помилявся, бо траншея була за нами, але це — дивна особливість, яку кожен може помітити: солдат, поранений у бою, завжди вважає його програним і страшенно кровопролитним).
— Чому ж мені казали, що відбили,— з досадою мовив Гальцин.
У цей час поручик Непшитшетський в темноті, по білому кашкету впізнавши князя Гальцина й бажаючи скористатися з нагоди, щоб поговорити з такою поважною людиною, підійшов до нього.
— Будьте ласкаві, чи не знаєте, що це таке було? — спитав він поштиво, доторкуючись рукою до козирка.
— Я сам розпитую,— сказав князь Гальцин і знов звернувся до солдата з двома рушницями,— може, після тебе відбили? Ти давно звідти?
— Оце зараз, ваше благородіє! — відповів солдат.— Навряд, мабуть, за ним траншея зосталась,— зовсім здолів.
— Ну, як вам не соромно,— віддали траншею. Це жахливо! — мовив Гальцин, засмучений цією байдужістю.— Як вам не соромно! — повторив він, одвертаючись від солдата.
— О! Це жахливий народ! Ви їх не зволите знати,— підхопив поручик Непшитшетський,— я вам скажу, в цих людей ні гордості, ні патріотизму, ні
о
1 Сикурс—від французького secours — підкріплення.
почуття краще не питайте. Ви ось подивіться, оці юрби йдуть, тут же десятої частини нема поранених, а то все асистенти, тільки б піти з бою. Підлі люди! — Соромно так робити, хлопці, соромно! Віддати нашу траншею! — додав він, звертаючись до солдатів.
— Що ж, коли сила! — пробурчав солдат.
— І! ваші благородія,— заговорив у цей час солдат з носилок, порівнявшись з ними,— як же не віддати, коли перебили уважай всіх? Коб то наша сила була, доки й жизні не оддали б... А то що зробиш? Я одного заколов, а тут мене як ударить... О-ох... легше, браточки... рівніше, браточки, рівніше йди... о-о-о! — застогнав поранений.
— Ай справді, здається, багато зайвого люду йде,— сказав Гальцин, спиняючи знов того самого високого солдата з двома рушницями.— Ти чому йдеш? Гей ти, спинися!
Солдат спинився й лівою рукою скинув шапку.
— Куди ти йдеш і чого? — закричав він на нього суворо.— Негід...
Але в цей час зовсім близько підійшовши до солдата, він помітив, що права рука в нього була за обшлагом і в крові вище ліктя.
— Поранений, ваше благородіє!
— Чим поранений?
— Сюди ось, певно, кулею,— сказав солдат, показуючи на руку,— а тут, то не можу й знати, чим голову пробило,— і, нагнувши її, показав закривавлене й злипле волосся на потилиці.
—• А рушниця друга чия?
— Стуцер французький, ваше благородіє, відібрав, та я не пішов би, коб не оцього солдатика провести, а то впаде ще,— додав він, показуючи на солдата, що йшов трохи попереду, спираючись на рушницю й ледве тягнучи й пересовуючи ліву ногу.
#
— А ти куди йдеш, мерзотнику! — крикнув поручик Нешнитшетський на другого солдата, що трапився йому назустріч, бажаючи своєю запопадливістю прислужитися важному князеві. Солдат теж був поранений.
Князю Гальцину раптом страшенно соромно стало за поручика Непшитшетського і ще більше за себе. Він відчув, що червоніє — що рідко з ним траплялося,— одвернувся від поручика і, вже більше не розпитуючи поранених і не стежачи за ними, пішов на перев'язний пункт.
Насилу пробившись на ґанку між пораненими, що йшли пішки, і носильниками, що входили з пораненими й виходили з мертвими, Гальцин увійшов у першу кімнату, глянув і враз мимоволі повернувся назад і вибіг на вулицю. Це було занадто жахливо!
8
Велика, висока темна зала — освітлена тільки чотирма чи п'ятьма свічками, з якими лікарі підходили оглядати поранених,— була буквально повна. Носильники безперестанку вносили поранених, складали їх одного біля одного на підлогу, де вже було так тісно, що нещасні штовхалися й мокли в крові один одного, і йшли по нових. Калюжі крові, які видно було на вільних місцях, гарячкове дихання кількох сотень чоловік і випари робітників з носилками створювали якийсь особливий, важкий, густий, гострий сморід, в якому тьмяно горіли чотири свічки в різних кінцях зали. Гомін різноманітного стогону, зітхань, хрипіння, що переривався іноді пронизливим криком, лунав по всій кімнаті. Сестри, із спокійними обличчями і з виразом не тих марних жіночих болісно-слізних жалощів, а діяльного практичного співчуття,
то там, то сям, переступаючи через поранених, з ліками, з водою, бинтами, корпією, шмигали між закривавленими шинелями й сорочками. Лікарі, з хмурними обличчями й позакачуваними рукавами, стоячи на колінах перед пораненими, біля яких фельдшери тримали свічки, засовували пальці в рани від куль, обмацуючи їх, і перевертали відбиті повислі члени, незважаючи на жахливий стогін та благання страждальців. Один з лікарів сидів біля дверей за столиком і в ту хвилину, як до кімнати ввійшов Гальцин, записував уже п'ятсот тридцять другого.
— Іван Богаєв, рядовий третьої роти С.