Ти читав книжку Годдарда "Піднесення кольорових імперій"?
— Вперше про неї чую,— відповів я, здивований його тоном.
— Чудова книжка, її кожен повинен прочитати. Зводиться вона ось до чого: якщо ми втратимо пильність, то біла раса... то, одне слово, кольорові поглинуть білих. I це щира правда, це доведено науково.
— Наш Том стає мислителем,— зауважила Дейзі з непідробним смутком.— Він читає різні мудрі книжки з довжелезними словами. Що то було за слово, якого ми ніяк...
— Я читаю наукові праці,— відрубав Том, кинувши на неї сердитий погляд.— Цей Годдард знає, що пише. Від нас, від панівної раси вимагається пильність, бо якщо ми забудемо про неї, інші раси візьмуть гору.
— Ми повинні стерти їх на порох,— прошепотіла Дейзі, люто підморгнувши червоному призахідному сонцю.
— От якби ви жили в Каліфорнії...— почала міс Бейкер, але Том перебив її, важко засовавшись на стільці.
— Річ у тім, що ми належимо до нордичної раси. Я, і ти, і ти, і...— якусь мить повагавшись, він кивком голови зарахував до нордичної раси і Дейзі, й вона зразу ж підморгнула мені.— I все, з чого складається цивілізація, створено нами — ну, там, наука, мистецтво і таке інше. Розумієш?
Було щось жалюгідне в цій його затятості, неначе йому вже мало було самовдоволення, яке за роки, що ми не бачилися, ще більше зросло.
Раптом десь у будинку задзвонив телефон, лакей пішов до апарата, й Дейзі, скориставшись з хвилинної паузи, нахилилася до мене.
— Я розкрию тобі родинну таємницю,— жваво зашепотіла вона.— Про ніс нашого лакея. Хочеш знати таємницю про ніс нашого лакея?
— Заради цього я, власне, й приїхав.
— Тож слухай: наш лакей не завжди був лакеєм. Раніше він служив у Нью-Йорку, в одній родині, що мала столового срібла на двісті персон, і його обов'язком було чистити те срібло. Він його чистив день у день, з ранку до вечора, й дочистився до того, що в нього почав блищати ніс...
— Спочатку тьмяно, а потім дедалі яскравіше,— докинула міс Бейкер.
— Так, дедалі яскравіше, й дійшло до того, що йому довелося відмовитись від тієї посади.
Останні промені сонця пестливо торкнулися порожевілого обличчя Дейзі. Я слухав її тихий голос, мимоволі тамуючи подих, подаючись до неї всім тілом, та ось рожеве світло почало згасати, і промені зникли з її обличчя, повільно, неохоче, мов діти, яких сутінки женуть додому з вулиці, що обіцяла ще так багато розваг.
Лакей повернувся і прошепотів щось на вухо Томові. Той насупив брови, відсунув свій стілець і, не сказавши ні слова, ввійшов до вітальні. Його відсутність, здавалося, ще більше розворушила Дейзі, вона знову нахилилася до мене й сказала задушевним, співучим голосом:
— Як мені приємно бачити тебе за нашим столом, Ніку! Знаєш, ти схожий на... на троянду, так, саме на троянду. Правда ж? — звернулася вона до міс Бейкер, шукаючи в неї підтвердження.— Правда ж, він — справжня троянда?
Це була неправда. Я навіть віддалено не схожий на троянду. Вона говорила, що на думку спливе, але від неї віяло зворушливим теплом, неначе серце її поривалося назовні з потоком цих гарячкових, бентежних слів. А потім вона раптом кинула серветку на стіл, вибачилась і теж зникла у вітальні.
Ми з міс Бейкер обмінялися швидкими поглядами, зумисне позбавленими будь-якого виразу. Я хотів щось сказати, але вона, стріпнувшись, нашорошилася й застережливо цитьнула на мене. Притишені, схвильовані голоси долинули до нас із вітальні, й міс Бейкер подалася всім тілом уперед, безсоромно прислухаючись. Голоси підвищилися так, що вже майже можна було розрізнити окремі слова, потім притихли, знову збуджено загули і, нарешті, замовкли.
— Цей містер Гетсбі, про якого ви згадували,— мій сусід,— заговорив я.
— Мовчіть. Дайте послухати, що там робиться.
— А там щось робиться? — невинно спитав я.
— Невже ви нічого не знаєте? — щиро здивувалася міс Бейкер.— Я гадала, що всі знають.
— Я не знаю.
— Ну, як вам сказати...— почала вона, вагаючись.— У Тома є пасія в Нью-Йорку.
— Пасія? — розгублено перепитав я.
Міс Бейкер кивнула головою.
— Могла б, між іншим, мати хоч трохи совісті й не дзвонити йому в обідній час. Правда ж?
Перше ніж я встиг зрозуміти, про що йдеться, почулося шелестіння сукні, рипіння шкіряних підошов — і Том з Дейзі повернулися до столу.
— Даруйте, нагальна справа! — удавано весело вигукнула Дейзі.
Вона сіла, допитливо глянула на міс Бейкер, потім на мене й повела далі:
— Я на хвильку визирнула в сад, він виглядає так романтично. Посеред газону сидить пташка, по-моєму, це соловейко — він, напевно, прибув на кораблі з-за океану. Боже, як він співає! — Вона й сама мало не співала.— Суцільна романтика, чи не так, Томе?
— Просто казкова романтика,— відповів він і упалим голосом мовив до мене: — Після обіду, якщо не зовсім стемніє, я покажу тобі стайню.
Телефон знову задзвонив. Дейзі, дивлячись на Тома, рішуче похитала головою, і розмова про стайню та й, власне, розмова взагалі розтанула в повітрі. З останніх п'яти хвилин, проведених за столом, мені запам'яталися лише вогники свічок, що їх не знати чому знову запалили, і моє бажання дивитися всім просто в очі й водночас уникати їхніх очей. Не знаю, про що думали в цей час Дейзі й Том, але навіть міс Бейкер, з її явною схильністю до тверезого скептицизму, навряд чи спромоглася викинути з пам'яті оте різке, металеве, раптове нагадування про себе з боку п'ятої особи, незримо присутньої за нашим столом. Комусь, можливо, така ситуація видалася б пікантною; мене ж охопило бажання негайно викликати поліцію.
Ясна річ, про коней більше не згадувалося. Том і міс Бейкер, розділені широкою смугою сутінок, перейшли до бібліотеки й сіли там, немов над невидимим, але цілком реальним покійником, а я, зображуючи галантну зацікавленість і водночас удаючи, ніби трохи недочуваю, обійшов з Дейзі будинок; уже зовсім споночіло, коли веранди, що сполучалися між собою, вивели нас знову на центральну терасу. Там ми й умостилися бік у бік на плетеній канапці.
Дейзі обхопила обличчя руками, немов перевіряючи його чарівну округлість, і погляд її занурився в оксамитну півтемряву. Я бачив, що вона вже насилу стримує хвилювання, і, намагаючись хоч якось заспокоїти її, почав розпитувати про дочку.
— Ми з тобою мало знаємо одне одного, Ніку,— сказала вона раптом.— Навіть як на троюрідних родичів. Ти не був на моєму весіллі.
— Я тоді ще не повернувся з війни.
— Так, справді.— Вона повагалася.— Розумієш, Ніку, я стільки всякого натерпілася, що вже ні в що не вірю.
Видно, вона мала-таки на те підстави. Я помовчав, але вона нічого більше не сказала, тож я зробив ще одну жалюгідну спробу перевести розмову на її дочку.
— Вона, певно, вже розмовляє і... і їсть, і взагалі...
— Авжеж.— Вона неуважливо глянула на мене.— Слухай, Ніку, хочеш знати, що я сказала, коли вона народилась? Тобі цікаво?
— Дуже.
— Це допоможе тобі зрозуміти і те, як я ставлюся до... до багатьох речей. Тож не минуло ще й години, відколи вона з'явилася на світ, а Том був бозна-де. Я прокинулася після наркозу, почуваючи себе зовсім самотньою, і зразу спитала акушерку: "Хлопчик чи дівчинка?" Вона відповіла: "Дівчинка", і я відвернулася і заплакала, а тоді сказала: "Ну й добре, що дівчинка. Тільки дай боже, щоб вона виросла дурненькою, бо в цьому нашому житті жінці найкраще бути дурненькою лялечкою!" Розумієш, я вважаю, що наше життя — це суцільна мерзота,— переконано вела вона далі.— I всі так вважають, навіть найосвіченіші люди. Ні, я не просто вважаю, я певна цього. Я ж бо скрізь побувала, всього надивилася, все перепробувала.— Вона зухвало блиснула очима, зовсім як Том, і засміялась із звабною зневагою.— Я жінка бувала, ох, бувала!
Досі голос її спонукав мене слухати й вірити, та тількино вона вмовкла, я відчув нещирість у її словах. Мене охопив раптовий сумнів: невже протягом цілого вечора вона грала комедію, щоб заручитися моїм співчуттям? За хвилину я переконався в цьому: на чарівному обличчі Дейзі з'явилася самовдоволена посмішка, неначе вона довела нарешті, що є повноправним членом того вельми привілейованого таємного товариства, до якого належав і Том.
Червона кімната квітла в сяйві лампи. Том і міс Бейкер сиділи на різних кінцях довгої канапи, дівчина читала йому вголос "Сетердей івнінг пост", і одноманітний журкіт слів зливався в заколисливу мелодію. Світло лампи, яскраве на халявах його чобіт, тьмяне на її волоссі кольору осіннього листя, віддзеркалилося від глянсованої сторінки, коли міс Бейкер перегорнула її пружним рухом зграбної руки.
Коли ми ввійшли, вона застережливо виставила вперед долоню, дочитала: "Далі буде",— й кинула журнал на столик.
Затерпле тіло її жадало руху: дівчина нетерпляче випростала ноги й підвелася.
— Десята година,— оголосила вона, визначивши час не інакше як поглядом на стелю.— Слухняній дівчинці пора спатки.
— У Джордан завтра змагання,— пояснила Дейзі.— У Вестчестері.
— Ах, то ви — Джордан Бейкер!
Тепер я зрозумів, чому вона видалася мені знайомою — це миле зневажливе личко не раз дивилося на мене з фотографій, що ілюстрували репортажі про спортивні події в Ешвілі, Хот-Спрінгсі й Палм-Бічі. Я навіть чув якусь плітку, що виставляла її в дуже невигідному світлі, але про що саме йшлося, забув.
— На добраніч,— лагідно мовила вона.— Розбудіть мене о восьмій, гаразд?
— I ти так рано встанеш?
— Встану. На добраніч, містере Каррауей. Ми ще побачимося.
— Ну, звісно, побачитеся,— запевнила Дейзі.— Я оце навіть думаю, чи не посватати вас. Навідуйся до нас частіше, Ніку, я постараюсь — як це кажуть? — спарувати вас. Знаєш — то ненароком замикатиму вас обох у комірчині, то виштовхуватиму в човні у відкрите море абощо...
— На добраніч,— гукнула зі сходів міс Бейкер.— Я нічого не чула.
— Вона славна дівчина,— сказав Том по хвилі.— Тільки даремно їй дозволяють отак швендяти, куди їй заманеться.
— А хто може їй щось дозволити чи заборонити? — холодно спитала Дейзі.
— Її родина — звісно хто.
— Її родина — це одна-однісінька тітка, якій уже, мабуть, двісті років. Але тепер нею опікуватиметься Нік, правда ж, Ніку? Тепер, улітку, вона приїздитиме до нас щосуботи. Я вважаю, що тепло родинного вогнища сприятливо вплине на неї.
Дейзі й Том подивились одне на одного.
— Вона з Нью-Йорка? — квапливо спитав я.
— З Луїсвілла.