Проповідував він звичайно хвилин із двадцять, не більше, бо не годиться, щоб бог набридав немічній братії. Часом він, той блетсуорсівсь-кий бог, потребував пояснення, вчинки його доводилось виправдовувати перед людьми, але так, щоб це не було нудно. В казаннях своїх дядько найбільше любив говорити про ковчег і райдугу та про деякі божі заповіти. Той дядьків бог був надзвичайно порядний, і вони з дядьком примушували й мене прагнути порядності. Я жив у світі слів: "Будь ласка", "Все гаразд", "Не турбуйтеся", як то кажуть, мов у бога за пазухою. Невже то був тільки сон?
Зло було десь дуже далеко, а пекло й не згадувалося. "Не роби так",— казав дядько, і ти не робив. "Ану, берись",— казав дядько, і ти брався. "Не будь надто суворий до своїх ближніх,— казав дядько,— чим ти кращий за них!" Сам він був дуже поблажливий до грішників. "Звідки ви знаєте, що сердега не шукає істини?" — казав було. Навіть цигани, що кочували по мирній рівнині й що з ними дядькові під час виконання мирських обов’язків судді іноді доводилося стикатися з приводу різних дрібних порушень закону, були глибоко англізовані цигани; коли вони вряди-годи й поцуплять, бувало, яку марнич-ку, то хіба таки вважати їх за те розбійниками?
Люба Англіє! Невже я більш ніколи не побачу тебе такою, яка ти була для мене у ті щасливі, безтурботні дні? Кажуть, що Лангедок і Прованс теж отакі втішні краї, та й Саксонія; і в Скандінавії нібито можна знайти немало простих і спокійних містин. Не знаю, я там не був. Серце моє віддане пагористим рівнинам південної Англії.
Отож дядько, бувало, відгорне рукава стихаря, нахилиться над поруччям амвона, усміхнеться ласкаво й переконливо, і в устах у нього все стає таке ясне та лагідне, як повітря Англії, і мені здається: аби я мав досить гострий зір, то побачив би високо-високо в блакитному ефірі ще одного ласкавого вітця, що навчає свій благословенний світ. А нижче перед ним сидять, немов у храмі на лавах, попідводивши до нього погляди, монархи, князі, володарі світу сього — всі, треба гадати, з найкращими намірами, поки нема прямих доказів протилежного.
Королева Вікторія, проста, лагідна й мудра, схожа радше на круглу сільську паляницю, увінчану короною, сидить найвище поміж усіх, і здається вона мені не стільки королевою й імператрицею, скільки намісницею бога на землі. По неділях вона сидить на великій королівській лаві під самісіньким боговим амвоном і, цілком напевне, після казання везе бога до себе додому обідати. Темношкірим царкам, що знають і шанують її більше за бога, вона дарує томики авторизованого англійського перекладу біблії, великодушно припоручаючи тих вірних підданців своєму другові й володареві. І, напевне, вона пише йому поважні листи — так, як лордові Біконсфілдові чи німецькому кайзерові,— підкреслюючи в них свої най-щиріші побажання, навіяні їй власного мудрістю й трошечки підказані бароном Стокмаром, щодо блага її держави, всього божого світу та її вінценосних родичів. А нижче королеви — ціла ієрархічна система суцільної доброти. От наш місцевий магнат, сер Вілобі Денбі, великий знавець зрошування субтропічних грунтів та вирощування бавовни для манчестерських прядилень та на потребу всьому людству. Показний, рум’яний, натоптаний чоловік, що їздив по селу на дебелому вгодованому конику. Далі до Дівайза пролягли володіння й сфера впливу лорда Пенгартінгдона, банкіра й археолога, Блетсуорсі по матері. Блетсуорсі фактично володіли своїми спадковими грунтами від Даунтона до Шефтсбері й далі до Вінкентона.
От у цьому доброзичливому світі, що його мій добрий дядечко та його бог створили на вілтшірських узгір’ях, я й виріс із дитини на підлітка, і темний струмінь материної крові, неспокійної й тужливої, тік у моїх жилах непомітно, нічим себе не виявляючи. Хіба що, як на Блетсуорсі, я був трохи надміру балакливий та здібний до чужих мов. Спочатку в мене була гувернантка, така собі міс Дафілд із Борзгіла під Оксфордом, дочка дядькового приятеля, що сліпо обожнювала дядечка й досить успішно навчала мене говорити по-французькому й по-німецькому; згодом мене віддали пансіонером до чудової школи в Імфілді, що для її відродження та процвітання так багато зробив сер Вілобі Денбі з помоги божої та церковної кураторії. Як на ті часи, школа була вельми передова: ми навчалися теслярства, й робили природні досліди на рослинах та жаб’ячій ікрі, й вивчали історію
Вавілонії та Греччини замість грецької мови. Мій дядь-ко був куратором тієї школи й часом приїздив до нас на розмову.
Розмовляв він з нами неподовгу, хвилин п’ять-десять, видно, не готуючись заздалегідь, а говорячи те, що спадало на думку дорогою до нас. Він не нав’язував нам якихось поглядів, а просто хотів добрим словом дати відповідь на наші юнацькі поривання, розвіяти наші сумніви.
— Цивілізація — передусім!—казав він, бувало.— Виростайте здорові та дужі й вирушайте насаджувати в світі цивілізацію.
Ось для чого й існувала імфілдська школа. "Цивілізація" — то був дядьків девіз; я, либонь, чув його від дядька разів у шість частіш, ніж слово "християнство". Богослів’я він мав за розумову гру, й то досить пусту. Він усіляко обстоював об’єднання християнського світу в інтересах цивілізації й покладав великі надії на святих мужів, що жили в Троїце-Сергієвій лаврі під Москвою, далекі від земної марноти. Він мріяв про зближення англіканської церкви з православною. Він багато краще вмів убачати в речах схожість, аніж розпізнавати відміни. Він умів навіть патлатого й бородатого російського попа наділити інтелігентними рисами англійського вікарія. Він гадав, що російські поміщики можуть стати чимсь на взірець англійських сквайрів і так само засідати в своєму парламенті в Санкт-Петербурзі. Він листувався з кількома діячами кадетської партії. А ота дражлива розбіжність між символами віри латинської та грецької церков, оте "і сина", боюся, здавалось йому лише грою в слова.
— Кінець кінцем, усі ми віримо в те саме,— казав він мені, готуючи мене до конфірмації.— Чи варто хвилюватись через обряди й догмати! У світі є лише одна істина, і всі добрі люди знають її.
— А Дарвін і Гекслі? — спитав я.
— Обидва вони добрі християни в правдивому розумінні цього слова,— відказав дядько.— Тобто чесні люди. Ніяка віра нічого не варта, коли її не можна показати людям, випробувати на ділі, покрутити на всі боки й хоч на хвильку поставити сторч головою.
Він запевняв мене, що єпіскопат багато втратив у особі Гекслі, цього велетня духу і людини наскрізь поряд-
ної. Його слово для будь-кого звучить переконливіше, ніж речі багатьох епіскопів. Бо хоч наука й релігія — то два боки однієї медалі, що зветься істиною, вони не протистоять одна одній, і бути несвідомим християнином — ото, може, й є правдиве християнство.
"Хто думає, що високо стоїть, хай пильнує, аби йому не впасти",— процитував дядько святе письмо.
Усі люди, твердив він, направду вірять у те самісіньке й усі вони з натури добрі. Та часом вони забуваються. Або ж не розуміють, що й до чого.
Коли питання про первопричину зла турбувало дядька дуже мало, то моральна безтурботність наших ближніх, по-моєму, часто тяжко вражала його. За сніданком, переглядаючи газету, він любив побалакати з дружиною, міс Дафілд та мною або ж із гостями, що часто снідали та обідали за нашим столом, про злочини, про прикру поведінку різних негідних суб’єктів — убивць, шахраїв тощо.
— Ай-ай-ай...— жахався він, бувало, за сніданком.— Це вже справді казна-що!
— А що там таке сталося? — питала тітка Доркас.
— Ох, яка гидота, яке безглуздя! — бідкався дядько.
Міс Дафілд, підвівши голову, захоплено й очікувально дивилась на нього, але тітка не відривалась від сніданку.
— Пишуть ось, ніби якийсь сердега навіжений отруїв свою дружину. Застрахував її на чималеньку суму — це й збудило підозру,— а потім підсипав їй отрути. Троє діточок посиротив... Коли стали потім оповідати на суді, як та жінка мучилась та як проклинала його, бідолаха мало не захлинувся слізьми. Нещасний дурень! Ай-ай-ай... Не знав більше, як грошей добути... Ах, який жаль...
— Але ж він убив її,— озивалася тітка Доркас.
— Знаєш, є такі люди, що втрачають усяку тяму, попавши в скруту. Мені таке часто траплялося, як я ще був суддею. Зразу настає зневіра, а потім людину ніби охоплює якась моральна паніка. Може, йому спершу захотілося дістати грошей, бо несила було бачити, як та нещасна жінка терпить злидні. А потім жадоба грошей оволоділа ним цілком. Подавай йому грошей будь-що-будь! Більш ні про що він не пам’ятав.
Міс Дафілд квапливо, глибокодумно кивала головою, але тітка Доркас іще сумнівалася.
— А що б же ти з ним зробив, любий? — питала вона.— Невже такого на волю пустити? Він же ще когось може отруїти!
— Звідки ти знаєш, що він те зробить? — відказував дядько.
— Христос простив би його,— лагідно, якось нерішуче докидала міс Дафілд.
— Мабуть, таки треба його повісити,— промовляв дядько, замислившись над тітчиним запитанням.— Авжеж, повісити... А добрий оселедець! Давно вже я такого не їв...— Тоді починав розглядати питання з усіх боків: — Я б простив йому — принаймні гріх, коли не злочин. Але покарати його треба, щоб не підводити на спокусу слабодухих людей. Так, його слід повісити.— Дядько глибоко зітхав.— Тільки людяно, не по-варварському. Розумієте... щоб хтось прийшов до нього та пояснив, що його страчують без злості, що ми добре знаємо: всі ми такі самі бідні грішники, жертви спокуси, як і він, анітрохи не кращі, ані на макове зернятко; і от саме через те він і повинен умерти. В неминучості тієї кари наш порятунок, отож хай він знає, що хоч і судилась йому така велика прикрість, але вмирає він за щастя всього людства, зовсім як солдат на бойовищі... І я волів би, щоб страта відбувалася без ката. Кат — це ж варварство. Келих цикути — так було б куди людяніше. Келих цикути, спокійний, поважний свідок, приязне слово розради...
Ми ще прийдемо до такого,— вів далі дядечко.— Подібні випадки трапляються дедалі рідше; бо люди стають поміркованіші, а світ упорядковується. Що цивілізованіші ми робимося, то менше стає прикрощів, дратливості, розпачу і підлоти, що з них народжуються отакі трагедії.