Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.
II. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ
О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже наважилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, до буфету ввійшов Тедді Генфрі, годинникар.
— Ну й погода, місіс Гол,— сказав він.— Якраз для поганих чобіт!
Сніг надворі сипав усе густіше.
Місіс Гол підтакнула, а тоді побачила, що при майстрові його валізка з інструментами.
— Коли ви вже тут, містере Тедді,— сказала вона,— то я хотіла б, щоб ви глянули на годинник у вітальні. Він іде й правильно вибиває години, тільки годинна стрілка завжди стоїть на шостій.
Місіс Гол провела майстра до вітальні, постукала у двері й увійшла.
Відчиняючи двері, вона побачила, що пожилець її сидить у кріслі перед каміном і немовби дрімає, схиливши набік перев’язану голову. Кімнату освітлювали тільки червоні жаринки в каміні. Місіс Гол усе видалося рудуватим, тьмяним і неясним, певно, тому, що вона якраз засвітила лампу в буфеті й очі її були ще засліплені тим світлом. На мить їй здалося, ніби в чоловіка, на якого вона дивилася, величезний, неймовірних розмірів рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво — голова, вся в білому, потворні окуляри на очах і велетенська паща під ними — тривало один лише момент. Незнайомець кинувся, випростався в кріслі й підніс руку. Місіс Гол широко розчинила двері, в кімнаті посвітлішало, і тепер вона побачила ясніше, що лице його прикрите хусткою точнісінько так, як і раніше було прикрите серветкою. Місіс Гол вирішила, що то їй привиділося у сутінках.
— Чи дозволите, сер?.. Цей чоловік прийшов подивитись на годинник,— сказала вона, отямившись після хвилинного збентеження.
— Подивитись на годинник? — перепитав він напівсонним голосом, прикриваючи рот рукою.— Звичайно,— додав він, приходячи майже зовсім до тями.
Місіс Гол вийшла по лампу, а Незнайомець устав і потягся. Принесено було світло, і містер Тедді Генфрі, увійшовши, спинився перед забинтованим Незнайомцем. Він був, як сам потім казав, "ошелешений".
— Добрий вечір,— привітався Незнайомець, дивлячись на нього "омарячими очима", як розповідав потім вражений цими темними окулярами містер Генфрі.
— Сподіваюсь, я не перешкоджаю вам,— зауважив містер Генфрі.
— О ні, анітрохи,— відповів Незнайомець.— Хоч я думаю,— він обернувся до місіс Гол,— що ця кімната цілковито в моєму розпорядженні.
— Я гадала, сер,— почала була місіс Гол,— що ви хотіли б, щоб годинник...
— Звичайно,— перебив її Незнайомець,— але загалом я хотів би, щоб мені дали спокій і не турбували.
Він повернувся спиною до каміна й заклав руки за спину.
— А коли годинник полагодять, я попросив би принести чаю,— додав він.— Тільки не раніше, як полагодять годинник.
Місіс Гол збиралась уже залишити кімнату,— цього разу і не намагаючись зав’язати розмову, бо їй не хотілося, щоб її образили в присутності містера Генфрі,— коли пожилець спитав її, чи вжила вона заходів щодо його багажу на станції. Місіс Гол відповіла, що говорила про це з поштарем, і той обіцяв привезти багаж завтра вранці.
— А раніше — ви певні, що не можна? — спитав Незнайомець.
Місіс Гол була впевнена і з підкресленою холодністю ствердила це.
— Мушу попередити вас, що я — дослідник-експериментатор,— пояснив Незнайомець,— і не сказав про це досі тільки тому, що занадто змерз і був стомлений.
— Справді, сер? — вражено відповіла місіс Гол.
— І в моєму багажі — різні апарати та прилади.
— То все, безперечно, дуже корисні речі, сер,— докинула місіс Гол.
— І я, природно, бажаю вести далі мої досліди.
— Звичайно, сер.
— Приїхав я до Айпінга,— досить невимушено провадив він,— тому що... шукаю самотності. Я не хочу, щоб мені заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок...
"Я так і знала",— подумала місіс Гол.
— ...вимагає певної відлюдності. Очі в мене такі слабкі й так болять, що іноді мені годинами доводиться сидіти в темряві... і зачинятися. Подеколи. Не зараз, звісно. І коли ось у такі хвилини мене турбують, наприклад, сторонні люди, які заходять до моєї кімнати,— це завдає мені болісних страждань. Я хочу, щоб ви добре усвідомили мої слова.
— Певна річ, сер,— відповіла місіс Гол.— І... дозвольте запитати...
— Це, здається, й усе,— перебив Незнайомець зі спокійною рішучістю, яка клала край подальшим балачкам. Свої запитання й вияви прихильності місіс Гол мала залишити до слушнішої нагоди.
Коли місіс Гол вийшла, він (так казав пізніше містер Генфрі) став перед каміном і стежив, як лагодять годинник. Працюючи, містер Генфрі поставив лампу біля себе, і ясне світло падало на його руки та на сам годинник, в кімнаті ж було напівтемно. Коли він підводив голову, перед очима в нього плавали кольорові плями. Цікавий від природи, містер Генфрі розібрав (у чому не було жодної потреби) увесь механізм, щоб довше побути в кімнаті, а може, й розпочати розмову з Незнайомцем. Але Незнайомець був мовчазний і нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрі. Йому здавалося, ніби в кімнаті він сам. Коли він поглянув на Незнайомця, то побачив у зеленуватому плямистому тумані, що поплив перед очима, тільки забинтовану голову та величезні темні окуляри, які прикро дивилися на нього. Генфрі це здалося таким незвичайним, що добру хвилину він і собі не спускав з нього очей. Потім Генфрі відвів погляд. Дуже незручне становище! Треба б сказати що-небудь. Може, зауважити, що для такої пори року погода стоїть занадто холодна?
— Погода...— почав був він.
— Чого ви не кінчаєте й не йдете? — озвалась закам’яніла постать, мабуть, ледь стримуючи гнів.— Вам треба було тільки закріпити на стрижні годинну стрілку. Ви просто байдики б’єте.
— Звичайно, сер... ще хвилинку. Я зараз...
І містер Генфрі, хутко закінчивши роботу, пішов.
Вийшов він, проте, надзвичайно сердитий.
— А, чорт! — бурмотів містер Генфрі, пробираючись містечком через замети.— Треба ж бо чоловікові іноді лагодити годинники... Подумаєш! — провадив він далі.— На тебе, значить, і дивитись не можна? — І знову: — Здається, що ні. Якби тебе шукала поліція, то й тоді ти не зміг би бути більш закутаний та забинтований.
На розі вулиці він побачив Гола, який нещодавно одружився з господинею заїзду, де зупинився Незнайомець, і вряди-годи, коли випадала нагода, перевозив пасажирів з Айпінга до Сіддербріджа. Тепер він саме повертався додому. Судячи з того, як він поганяв коня, Гол, очевидно, вже хильнув трохи в Сіддербріджі.
— Як справи, Тедді? — гукнув він мимохідь.
— У вас там якийсь чудернацький постоялець,— відповів Тедді.
Гол зупинився.
— Що таке? — спитав він.
— Та якийсь там чудернацький пожилець зупинився в заїзді "Карета й коні",— пояснив Тедді.— Їй же бо!
І він жваво заходився описувати Голові химерного Незнайомця.
— Він так наче перевдягнений. Я, в усякому разі, неодмінно подивився б на його обличчя, якби він спинився в мене,— вів далі Генфрі.— Але жінки завжди такі довірливі, коли йдеться про когось чужого. Він оселився у вас, Голе, і не сказав навіть свого імені.
— Та невже? — спитав Гол, не дуже меткий на розум.
— Так, так,— наполягав Тедді.— І заплатив за тиждень. Отож раніше ви його не здихаєтесь. І купу різних речей, каже, має — завтра йому тільки привезуть. Лишається сподіватися, що це не будуть ящики з камінням, Голе.
І містер Генфрі розповів, як його тітку в Гастінгсі обдурив якийсь зайда із порожнім чемоданом. Уся ця розмова збудила у Гола якісь неясні підозри.
— Ну, поїхали, стара,— хльоснув він свою кобилу,— Треба навести лад.
А Тедді, розваживши душу, і собі почвалав далі.
Не довелось-таки Голові "наводити лад", бо коли він повернувся додому, добре перепало йому від дружини за те, що загаявся в Сіддербріджі; тож на всі свої несміливі запитання він чув лише гострі й ухильні відповіді. Але насіння підозри, посіяне Тедді в його душі, зійшло.
— Ви, баби, на цьому не розумієтеся,— буркнув собі під ніс містер Гол, твердо вирішивши при першій же нагоді докладніше дізнатися про свого пожильця. І як тільки Незнайомець пішов спати,— а це було десь о пів на десяту,— містер Гол з дуже войовничим виглядом вступив у вітальню, суворо оглянув меблі, немов бажаючи показати, що він, а не цей Незнайомець тут господар, і трохи зневажливо зиркнув на аркуш з якимись математичними обчисленнями, що його залишив Незнайомець.
Укладаючись на ніч, він порадив місіс Гол дуже пильно стежити за багажем Незнайомця, який привезуть завтра.
— Не стромляй носа до моїх справ, Голе,— відповіла місіс Гол.— Я й сама в них розберуся.
Їй тим більше хотілося присікатись до Гола, що Незнайомець таки й справді був незвичайний пожилець і дуже непокоїв її. Серед ночі вона прокинулась: їй приснилися потворні, білі, схожі на брукву, голови на довжелезних стеблах, з величезними чорними очима, що ганялись за нею. Але місіс Гол була жінкою розумною, тому вона здолала свої страхи, повернулася на другий бік і знову заснула.
III. ТИСЯЧА Й ОДНА ПЛЯШКА
Отже, двадцять дев’ятого лютого, коли почалася відлига, цей дивний суб’єкт з’явився невідомо звідки в містечко Айпінг. Наступного дня, саме в сльоту, прибув його багаж. І досить дивний багаж! Дві звичайні, як і в будь-якого подорожнього, валізи, але, крім них, привезено ще було цілий ящик з книгами — великими, товстими книгами, друкованими чи написаними від руки якимось нерозбірливим почерком, і з дванадцять, коли не більше, кошів, коробок та ящиків із чимось запакованим у солому. Гол засунув в ту солому руку і вирішив, що там скляні пляшки. Він ледь устиг перекинутися словом-другим із візником Фіренсайдом, лаштуючись допомогти йому вивантажувати багаж, як на поріг нетерпляче вийшов Незнайомець — у пальті й кашне, в капелюсі й у рукавичках. Виходячи, пожилець навіть і не глянув на собаку Фіренсайда, який ліниво обнюхував Голові ноги.
— Вносьте швидше ящики,— сказав він.— Я й так досить довго чекав на них.
Він зійшов униз і попрямував до задка фургона, неначе сам хотів узяти один з менших кошиків.
Ледве побачивши його, собака Фіренсайда наїжачився і сердито загавкав, а коли Незнайомець збігав сходинками, кинувся на нього й схопив за рукав.
— Пішов геть! — Гол, який дуже боявся собак, перелякано відскочив назад, а Фіренсайд гукнув: "Лягай мені зараз!" — і схопив батіг.
Вони помітили, що зуби собаки ковзнули по руці Незнайомця і чули, як собаку вдарили ногою, бачили, як пес відскочив убік, а тоді вчепився Незнайомцеві в ногу, і почули, як тріщать розірвані штани.