Вони побачили, як хтось метнувся за ріг, у напрямі поля, а містер Гакстер виконав у повітрі складний стрибок і впав долі. Люди на вулиці здивовано зупинялися, а дехто й собі кинувся бігти.
Містер Гакстер лежав нерухомо, Генфрі нахилився глянути, що з ним сталося, а Гол і двоє робітників з буфету, вигукуючи щось нерозбірливе, підбігли до рогу й побачили, як містер Марвел зникав за церковним парканом. Дійшовши хибного висновку, що це й є невидима людина, яка раптом стала видимою, вони помчали слідом за Марвелом. Але не пробіг Гол і двадцяти ярдів, як голосно скрикнув від подиву і полетів сторчака, зачепившись за одного з робітників і потягши його за собою на землю. Його штовхнуло так, як штовхають під час гри у футбол. Другий робітник, обернувшись, подумав, що Гол просто спіткнувся, і побіг далі, але враз спіткнувся так само, як і Гол. Перший робітник, що силкувався встати, дістав такого стусана в бік, який звалив би й вола.
Коли він падав, з лугу, де відбувалося нове гуляння, показався цілий натовп. Попереду йшов власник тиру, огрядний чоловік у синій фуфайці. Він дуже здивувався, побачивши трьох людей, які в незвичайних позах борсалися на безлюдному шляху. Аж тут щось трапилось з його ногою, і він і собі покотився на землю, встигши підбити свого брата й компаньйона, який біг слідом за ним і теж шкереберть полетів униз. А тоді на них обох навалився людський натовп, що квапливо відкочувався назад: їх штовхали ногами, товкли коліньми, спотикалися через них і нещадно кляли.
Коли Гол, Генфрі та робітники вибігли з буфету, місіс Гол, навчена багаторічним досвідом, залишилася біля каси. Раптом двері з вітальні відчинилися, і з’явився містер Кас. Не дивлячись на господиню, він кинувся сходами вниз, вибіг надвір і зразу метнувся за ріг будинку.
— Держіть його! — закричав він.— Дивіться, щоб він не випустив із рук клунка. Бо тоді його не буде видно!
Він нічого не знав про існування Марвела, бо Невидимець передав тому пакунок і книги у дворі. Обличчя містера Каса було сердите й рішуче, але костюм його був не повний: він нап’яв на себе тільки якусь білу спідничину, що могла правити за одежу хіба десь у Греції.
— Держіть його! — не вгавав він.— Невидимець забрав мої штани і всю одежу вікарія!
— Я зараз наздожену його! — гукнув містер Кас до Генфрі, біжучи повз розпростертого на землі Гакстера і повертаючи за ріг, щоб приєднатися до натовпу, який, здавалося, гнався за Невидимцем. Та враз хтось збив його з ніг. Хтось на бігу важко наступив йому на палець. Містер Кас верескнув, спробував підвестися, але, знову збитий з ніг, упав на всі чотири і аж тоді збагнув, що бере участь не в наступі, а у відступі. Всі тікали назад до містечка. Він устав і ще раз і дістав дошкульний удар у вухо. Містер Кас, хитаючись, подався до заїзду і по дорозі перестрибнув через покинутого всіма Гакстера, який, оклигавши, сидів уже посеред дороги.
Підіймаючись на ганок заїзду, він раптом почув, як крикнула людина, розлютована від болісного удару, і ніби звук ляпаса. Той крик гостро вирізнився з гомону на вулиці. Він Упізнав голос Невидимця.
За мить містер Кас був знов у вітальні.
— Він повертається, Бантінгу,— загаласував Кас.— Рятуйтесь! Він знавіснів.
Містер Бантінг стояв біля вікна, намагаючись змайструвати собі одяг із килимка й великого газетного аркуша.
— Хто повертається? — спитав він, так шарпнувшись, що його костюм мало не розсипався.
— Невидимець! — відповів Кас і метнувся до вікна.— Нам краще втекти звідси. Він б’ється, як скажений. Ніби й справді одурів.
За мить містер Кас був уже в дворі.
— Боже милий! — вигукнув пройнятий жахом містер Бантінг, не знаючи, на що зважитись. Раптом він почув відчайдушну метушню в коридорі і таки наважився. Вилізши з вікна, містер Бантінг поспіхом приладнав свій костюм і подався містечком із швидкістю, на яку тільки спроможні були його коротенькі ніжки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Починаючи з того моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінг дав тягу через усе містечко, послідовний опис айпінзьких подій став неможливим. Невидимець, мабуть, хотів спершу просто прикрити відступ Марвела з книгами та одягом. Але його й без того не дуже лагідну вдачу розпалив, очевидно, якийсь випадковий удар, і він став лупцювати та перекидати всіх, щоб на чомусь зігнати свій гнів.
Уявіть собі вулицю, повну людей, що летять стрімголов, грюкання дверей і бійки за сховища. Уявіть собі, як уся ця колотнеча вплинула на несталу рівновагу дошки на двох стільцях у старого Флетчера і до яких катастрофічних наслідків це призвело. Уявіть собі налякану парочку, захоплену переполохом на гойдалці... А потім увесь цей гамір ущух; вулиця в Айпінзі з усіма прапорами та гірляндами спорожніла, якщо не рахувати розлюченого Невидимця, порозкиданих кокосових горіхів, звалених парусинових ширм і розсипаного краму торговця солодощами. Скрізь грюкали зачинювані віконниці та засуви, і єдиною ознакою, що в місті ще зосталися люди, було хіба лиш якесь око під зведеною бровою, що визирало з куточка шибки.
Невидимець якийсь час розважався тим, що трощив вікна в заїзді "Карета й коні", а потім пожбурив вуличний ліхтар у вікно вітальні містера Грогрема. Мабуть, таки він же обірвав телеграфний дріт біля котеджу Гігінса на Едердінському шляху. Після того, завдяки своїм особливим можливостям, він зник для тамтешніх людей, і відтоді в Айпінзі його більше не бачили й не чули. Він зник назавжди.
Але минуло мало не дві години, перш ніж хто наважився вийти на безлюдну айпінзьку вулицю.
XIII. МІСТЕР МАРВЕЛ ПРОСИТЬ ДАТИ ЙОМУ ВІДСТАВКУ
Вже западали сутінки, і айпінгці почали полохливо позирати на руїни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловічок в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані якоюсь еластичною стрічкою, і пакунок у синій скатертині. На його багряному обличчі відбивався вираз жаху та втоми, і він, здавалося, страшенно поспішав. Супроводив його чийсь, не його власний, голос, і сердега щоразу корчився від дотику невидимих рук.
— Якщо ти знову спробуєш утекти,— сказав Голос,— якщо ти ще раз насмілишся...
— О боже! — зітхнув містер Марвел.— Всі мої плечі в синцях.
— ...то, слово честі, я тебе вб’ю,— закінчив Голос.
— Та я ж і не пробував тікати,— запевняв Марвел, мало не плачучи.— Їй-богу, ні. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у біса я міг про нього знати? А ви мені завдали такого прочухана.
— Дістанеться ще більше, коли не будеш слухати,— пообіцяв Голос, і містер Марвел ураз замовк. Він надув щоки, а очі його красномовно свідчили про глибокий розпач.
— Досить того, що ці несусвітні дурні довідались про мій секрет, а тут ще й ти дременув з моїми книжками. Їхнє щастя, що порозбігались та поховались. А то б... Ніхто не знав, що я невидимий. А тепер що мені робити?
— А мені що робити? — пробурмотів Марвел.
— Тепер усе відомо. Газети ще ширше роздзвонять. Усі кинуться мене шукати. Кожне буде насторожі...
Голос вибухнув прокльонами й замовк. Розпука на обличчі містера Марвела стала ще глибша, і він поплентав зовсім повільно.
— Ну, йди, йди! — звелів Голос.
Марвелове обличчя поміж червонястих плям посіріло.
— Та не розгуби книг, бовдуре! — гостро сказав Голос.— Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, знаряддя з тебе поганеньке, але нічого не вдієш...
— З мене — жалюгідне знаряддя,— поправив Марвел.
— Правду кажеш.
— Гірше навряд чи змогли б ви знайти,— сказав Марвел.— Я слабосилий,— додав він, помовчавши.— Я зовсім слабосилий,— повторив він.
— Справді?
— І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, їй-богу, на превелику силу.
— Ну?
— Для таких штук мені бракує сил і духу.
— Нічого, духу я тобі додам.
— Краще вже не треба. Я, бачите, не хотів би попсувати ваші плани... Але, може... А раптом я злякаюсь абощо...
— Гляди-но мені, спробуй лише,— з спокійною твердістю мовив Голос.
— Краще вже вмерти...— сказав Марвел.— І це ж несправедливо... ви повинні згодитись. Маю ж я право...
— Марш! — наказав Голос.
Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.
— Страшенно важко! — сказав містер Марвел.
Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.
— І що я матиму за це? — спитав він страшенно ображеним тоном.
— Заткни пельку,— з несподіваною силою гаркнув Голос.— Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робитимеш, як тобі звелять.
— Кажу ж вам, сер, я — непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.
— Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобі руку,— сказав Невидимець.— Мені треба поміркувати, не заважай.
Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями, і в сутінках замаячіла квадратна дзвіниця сільської церкви.
— Я триматиму руку в тебе на плечі, поки ми будемо йти цим селом,— сказав Голос.— Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо буде гірше.
— Я знаю,— зітхнув містер Марвел.— Все це я добре знаю.
Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла з своєю ношею по сільській вулиці повз освітлені вікна і зникла у вечірніх сутінках.
XIV. У ПОРТ-СТОУ
Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непоголений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт-Стоу. Руки він сунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентежений і розгублений і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язані вже мотузком. Клунок було залишено в сосняку за Брембльгерстом, згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, неспокій його зростав. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.
Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.
— Гарний день,— сказав матрос.
Містер Марвел озирнувся навкруги мало не з жахом.
— Дуже,— підтвердив він.
— Погода саме на цю пору року,— провадив матрос незаперечним тоном.
— Цілком,— погодився містер Марвел.
Матрос видобув зубочистку і, перепросивши сусіду, кілька хвилин орудував нею.