Піду-но я краще в ліс, і нехай всяка звірина тремтить перед моєю силою та могутністю!"
Мишеня-тигр, як і годиться цареві, повагом-неквапом рушило до лісу. Та не ступило воно й кількох кроків, як лапи його наче приросли до землі: попереду стояв його найлютіший ворог — кіт.
Кіт теж побачив тигра, і від жаху шерсть у нього настовбурчилася, спина вигнулася, писок притиснувся до землі, а очі запалали зеленим вогнем. "Пропав я, — подумав кіт, — не врятуватися мені від лютого тигра!"
А тигр, у грудях якого билося полохливе мишаче серце, знітився під котячим поглядом. Де й ділися його величні рухи, гордовита хода… Він повернувся й кинувся навтьоки.
За якусь хвилину могутній тигр уже сидів у своєму затишному, безпечному кутку і тремтів од страху, цокотячи зубами.
І знову невимовно здивувався чарівник.
— Чого ти знову такий наляканий, чого так тремтиш, чого так цокочеш зубами? Адже в нашому лісі немає звіра, могутнішого за тигра!
— Є… — заникуючись від страху, ледве чутно озвався тигр.
— Що ж то за звір такий, дужчий за самого тигра? — вражено спитав чарівник.
— К-к-кіт! — І тигр затрусився та зацокотів зубами ще дужче.
Зрозумів тоді все чарівник і мовив:
— Тигр, у грудях якого б'ється полохливе мишаче серце, слабший за кота! Тож нехай той, хто має мишаче серце, назавжди лишається мишею!
Тільки-но чарівник це мовив, як тигр знову перетворився в маленьке гострохвосте мишеня.
Відтоді недарма кажуть, що тигрові із серцем миші краще не потрапляти на очі котові.
ЗАВИДЮЩА СОВА
Якось сова сіла на дах царського палацу і в садку, на високій пальмі, побачила солов'я. З подивом помітила сова: кожен, хто проходить повз нього, низько, до землі вклоняється.
Невдовзі в садок вийшов і сам цар. Він тримав у руках золоту тацю з добірним зерном.
Цар поставив тацю під пальмою, і соловей відразу злетів на землю та заходився клювати зерно.
Коли цар і його придворні пішли з садка, сова мовила до солов'я:
— За що це тобі від них така шана?
— Цареві напрочуд подобається мій спів, — скромно відповів соловей, — а тому він звелів, аби всі в палаці виконували мої найменші забаганки. Та й сам цар щодня виходить до мене, приносить добірне зерно на золотій таці.
День скінчився, запала ніч, але сові було не до сну. Слава солов'я не давала їй спокою.
"Чим я гірша від солов'я? — думала вона. — А голос мій навіть кращий від солов'їного. Цар іще не чув мого співу: якби почув, то й слухати більше не схотів би цього миршавого солов'я! І він, і його придворні схилялися б переді мною, виконували б найхимерніші мої примхи".
Розпалившись такими думками, сова що було сили й хисту заходилася виухкувати: "У-ух-у-ух! У-ух-у-ух!" І таке моторошне було те ухкання, що всі в палаці відразу посхоплювались, а сам цар не на жарт розгнівався:
— Хто це сміє серед ночі ухкати в моєму палаці? Зараз же знайдіть і приведіть його до мене!
Сторожа кинулася виконувати царський наказ. А виконати його було легко, бо сова, захоплена своїм урочистим та величним співом, і далі ухкала, не помічаючи нічого довкола. Сову швидко спіймали й принесли, до царя.
— Володарю наш, ось хто насмілився порушити ваш спокій!
— Обскубти її! — коротко звелів цар.
Слуги схопили сову, обскубли до останньої пір'їнки й вижбурнули геть із царського палацу.
Ледве жива добралася завидюща сова до темного лісу.
Відтоді раз у раз розповідала вона папугам про свою пригоду, через яку мусить тепер ходити голою. І звинувачувала вона в своєму лихові, своїй ганьбі та соромі маленького співучого солов'я.
— То все через нього! — вигукувала сова сердито. — То завдяки йому я ходжу обскубана, хоч на очі нікому не навертайся!
— Та чим же той соловей завинив перед тобою? — дивувалися папуги.
А сова одно торочила:
— Хто ж іще, як не він? Якби він тоді не потрапив мені на очі, мені й на думку не спало б хизуватися перед царем своїм голосом. А якби я не заспівала, ніхто мене не почув би, ніхто не зловив би й ніхто б не обскуб! От і розважте самі, хто тут винен! Соловей винен!
Так і не вдалося папугам переконати завидющу сову, що в своєму соромі та ганьбі винна вона сама.
Отак, друзі, негоже звинувачувати когось у тому, в чому винен сам.
ЧОМУ КАЖАНИ НЕ З'ЯВЛЯЮТЬСЯ ВДЕНЬ
Давно, дуже давно, коли ще звірами й птахами ніхто не правив, зійшлися вони в лісі на збори. Зійшлися, щоб вибрати собі царя. Довго вони радились, хто ж ними правитиме.
Нарешті леопард сказав:
— Виберімо лева! Ні серед птахів, ні серед звірів рівні йому немає. Немає такого дужого, як він.
Всі звірі згодилися з леопардом, а птахи промовчали. Воно й не дивно: адже їм хотілося вибрати такого царя, щоб умів, як вони, літати. Зрештою виступив наперед орел і сказав:
— Хто не знає лева! Він дужий і розумний, але, на жаль, тільки на землі. А треба вибрати такого царя, який правив би нами і на землі, і в небі.
Птахам сподобалася хитра пропозиція орла.
— Царем треба вибрати яструба, — озвався інший птах. — Він серед нас найдужчий і літає найкраще. Крім того, він може спуститися на землю й гострим дзьобом та кігтями вбити будь-якого звіра.
Птахи знов закивали головами й радісно закричали на знак згоди.
Та звірі стояли на своєму: вони хотіли вибрати царем лева.
Сперечалися, сперечалися звірі та птахи, поки й полаялись.
Тільки кажани сиділи мовчки, не кричали й не сварилися. Вони ніяк не могли вирішити, на чий бік пристати, кого підтримати — птахів чи звірів. Бо хоч вони й уміли літати, як птахи, але ж яєць не клали, а дітей своїх годували молоком, як звірі.
Розпочалася в лісі жорстока війна між птахами та звірами. Спочатку гору взяли звірі. Багато птахів полягло.
Побачивши, що перемогли звірі, кажани відразу приєдналися до них і сказали:
— Всім вам ясно, шановні звірі, що ми не птахи. Бо хоч і літаємо, але яєць не кладемо, а дітей вигодовуємо молоком.
Захоплені перемогою, звірі прийняли кажанів у свою сім'ю. Тим часом вцілілі птахи зібралися докупи й почали думати-гадати, як перемогти звірів.
— На землі ми звірів ніколи не переможемо, — сказав орел. — Загинемо всі, та й край. Треба напасти на них із неба.
Так птахи й зробили. Яструб каменем кинувся на лева й виклював йому очі. Інші птахи гострими дзьобами та міцними кігтями повбивали інших звірів. Коли птахи святкували перемогу, кажани сказали:
— Шановні птахи, хіба ж вам не ясно, що ми з вашого роду?! Що правда, ми не кладемо яєць і вигодовуємо дітей молоком, як звірі, проте літаємо так само, як і ви.
Захоплені перемогою, птахи прийняли кажанів у свою сім'ю.
Довго ще воювали між собою звірі та птахи, поки нарешті уклали мир. Домовились, що в небі царюватиме яструб, а на землі — лев.
Зібралися звірі та птахи на велике свято й заходилися співати й танцювати.
Закортіло й кажанам повеселитися. Підлетіли вони до звірів, але ті загукали:
— Та ви ж не звірі, а птахи! От і йдіть до своїх!
Злякалися кажани й поховалися у листі. Цілий день сиділи вони в схованці й вилетіли аж уночі, коли звірі та птахи поснули.
Кажуть, кажани тому й не з'являються вдень, що бояться і звірів, і птахів.
ЯК ПАПУГИ КУПЦЯ ОШУКАЛИ
Якось один купець привіз собі з чужих країн папугу. Довго жив папуга в господаря, вже й старіти почав.
Одного разу купець зібрався в далекі краї — торгувати. Перед від'їздом скликав він своїх родичів і мовив:
— Я їду далеко. Кажіть: що кому привезти з далеких країн?
Кожне замовляло собі подарунок, а купець обіцяв усе привезти. Потім попрощався з сім'єю, та згадав іще про папугу. Підійшов до клітки й питає:
— А тобі що привезти?
— Мені, пане господарю, нічого не треба, — відповідає папуга. — І все ж таки є в мене до тебе прохання. Якщо пообіцяєш виконати його, скажу яке.
— Що ж то за прохання? — спитав купець, — Я зроблю все, що в моїх силах, аби виконати його.
Тоді папуга й каже:
— В одній із країн, у Бенгалії, біля базару, є знамените поле. На тім полі росте розлоге дерево, а на дереві живе багато папуг. Ось я й прошу тебе: знайди те дерево й перекажи папугам моє вітання. І ще додай: "Мій папуга, що сидить у клітці, просить вам передати, що ви, мовляв, літаєте собі в лісах і садах, а про тих, хто в неволі, й не думаєте. Черстві у вас душі! Якщо ви не поможете їм, то вони так і згинуть у клітках!.." Добре запам'ятай, що папуги на дереві скажуть, і перекажеш мені слово в слово їхню відповідь. Оце і все моє прохання.
— Гаразд, я зроблю, як ти просиш, — відповів купець і вирушив у дорогу.
Коли купець приїхав до Бенгалії, він знайшов те поле, про яке йому розповідав папуга. Дивиться — серед поля і справді росте розлоге дерево, а на гіллі — тьма-тьмуща папуг.
— Агов, папуги! — гукнув купець. — Один ваш брат, що сидить у мене в клітці, шле вам вітання!
А тоді переказав усе, про що просив папуга. Та не встиг він мовити останнє слово, як усі до одного папуги попадали мертві на землю.
Купець від подиву аж рота роззявив. "От напасть, — думає. — Видко, це все друзі мого папуги. Як почули, що мій переказує їм вітання, то від розчулення й жалю попадали мертві".
Постояв купець над мертвими папугами, постояв та й вирушив, знічений, на батьківщину.
Як повернувся додому, то кожне з його рідні дістало подарунок. Купець усім привіз те, хто що просив.
Тільки папузі не привіз купець відповіді на його вітання. Мовчав, бо боявся засмутити його звісткою про смерть друзів.
Тоді папуга сам озвався:
— Господарю, чи ж переказав ти моє вітання папугам у Бенгалії? Чого ти мовчиш?
— Вітання твоє я переказав — мовив купець, — але відповіді не одержав.
Папуга дуже засмутився. А далі й питає:
— То хоч розкажи, що бачив на полі в Бенгалії.
Купцеві хоч-не-хоч довелося розповісти все, як було.
— Прийшов я на те поле, про яке ти казав. І дерево розлоге знайшов. А на ньому — тьма-тьмуща папуг. Та тільки-но я передав їм твоє вітання, як вони всі до одного попадали з дерева на землю мертві. Того я й не маю чого тобі переказати.
Не встиг він промовити ці слова, як папуга в клітці закинув голівку назад і впав, сердешний, мертвий.
Купцеві стало дуже шкода папуги. "І навіщо я розповів йому про смерть друзів?" — подумав він.
Та що вже поробиш?.. Узяв він папугу за лапку та й викинув геть у вікно.
А папузі тільки того й треба було. Пурх! — і полетів собі на волю.
Аж тепер купець збагнув, що дикі папуги попадали з дерева на землю не мертві.