Потім обережно вийняв сокиру і жбурнув її на землю. Після цього він узявся обмацувати пальцями цю рану-зарубку, що лишилась від сокири. Він намагався стулити її краї і примовляв:
— Дерево... о дерево... Я вибачаюсь... Я страшенно вибачаюсь... Але ж рана загоїться.., вона ж швидко загоїться...
Деякий час Клознер так і сидів, потім раптово випростався і поспішив до будинку. Він хотів подзвонити. Подивився в довідник, потім набрав номер. Чекаючи, він міцно стискав трубку в лівій руці і тарабанив пальцями правої по столу. Було чути довгі гудки на другому кінці дроту, потім трубку підняли, і почувся чоловічий голос:
— Алло, я слухаю.
— Це доктор Скотт?
— Так.
— Докторе Скотт, вам треба негайно прийти. Тільки швидше, будь ласка.
— А з ким я розмовляю?
— Це Клознер. Ви пам'ятаєте, я вам розповідав про експеримент із звуками. Як я і думав, я міг би...
— Так, так, звичайно, але що трапилось? Ви захворіли?
— Та ні, я не хворий, але, прошу, приходьте. Швидше приходьте. Я хочу, щоб хтось почув це. Я збожеволію. Я не можу цьому повірити...
— Добре, я зараз прийду, — погодився лікар.
Клознер сидів біля телефону і чекав. Він намагався пригадати, на що ж був подібний крик дерева, і не міг. Він тільки пам'ятав, що крик був гучний і жахливий, і що він мало не знепритомнів від переляку. Цей крик був неприємніший за будь-який відомий людині, тому що він був несамовитий, без усякої інтонації, просто нелюдський. Клознер подумки звернувся і до інших рослин, він думав про овочі. Звичайно помідори також могли б кричати, і морква також, і цибуля, і капуста...
Цієї миті він почув брязкіт клямки на воротях, скочив на ноги і вибіг надвір. Це був лікар, він ішов по доріжці з невеличкою валізою в руці.
Лікар заговорив перший:
— Ну і як, що ж сталось?
— Ходімо зі мною. Я хочу щоб і ви почули. Я вам подзвонив, бо тільки вам я розповів про це явище. — І Клознер попрямував до великого бука, біля якого чорнів його апарат і лежала сокира.
— Але для чого сокира? — запитав Скотт.
— Ви зараз зрозумієте. Одягніть, будь ласка, ці навушники і слухайте. Слухайте уважно і потім розкажете мені, що ви почули. Я хочу впевнитись... Скотт посміхнувся, взяв навушники і прилаштував їх собі на голову.
IV
Клознер підняв сокиру і розмахнувся, щоб рубонути по дереву. В цей момент він ясно відчув, що земля під його ногами похитнулась. Відчув слабкий поштовх, так ніби корені в грунті поворухнулись, але відвернути удар вже було пізно, і лезо сокири глибоко врізалося в стовбур. І враз десь угорі почувся тріск гілки, що відламувалась, і шелест листя. Вони позирнули вгору, і лікар закричав:
— Стережіться! Тікайте! Швидше тікайте!
Він скинув навушники і хутко відбіг подалі від дерева. Клознер, наче заворожений, втупився у велику гілку, футів шістдесят завдовжки. Вона зламалась у найтовщому місці, там де з'єднувалася із стовбуром. Гілка з тріском упала, і Клознер ледве встиг відскочити. Вона гепнулась на апарат і розбила його на друзки.
— О господи! — скрикнув Скотт, підбігаючи до Клознера. — Я думав, що вас придавило.
Клознер стояв втупившись в дерево.
— А ви чули? — звернувся він до лікаря. Його голос було ледь чути. Скотт усе ще важко дихав від бігу й хвилювання.
— Чув що?
— В навушниках. Ви що-небудь чули, коли я рубонув?
— А-а, розумієте.., — Скотт насупився і закусив нижню губу. — Ні, я не впевнений. Я не можу бути впевненим. Після удару сокири я був у навушниках не більше секунди.
— Ну так, але ж ви щось чули?
— Ні, не знаю, — відповів лікар. — Я не знаю, що я чув. Можливо, це був тріск гілки. — Він говорив швидко й роздратовано. — Облишмо про це.
— Докторе Скотт, на що цей звук був подібний?
— Ради бога, як я можу сказати, коли в той час на мене падало півдерева і могло прибити мене?
Лікар був знервований. Клознер це відчув. Він стояв непорушне, втупившись у нього поглядом. Мовчанка тривала добрі півхвилини. Лікар переступив з ноги на ногу, знизав плечима і вже повернувся, щоб іти.
— Що ж, ходімо.
— Подивіться, — сказав чоловічок, показуючи на другу зарубку на стовбурі дерева. — Ви накладете на цю зарубку шви і негайно.
— Не будьте дурнем.
— Ви зробите те, що я кажу. Накладіть шви. — Клознер стискав ручку сокири. Він говорив тихо, але якимось дивним, майже погрозливим тоном.
— Не будьте дурнем. Я не можу накласти шви на дерево. Ходімо.
— Отже ви не можете накласти шви на дерево?
— Ну, звичайно ні.
— А у вас є йод? Він буде щипати, але це хоч якось допоможе.
— Та що це ви кажете, — лікар повернувся, щоб іти. — Це ж смішно. Давайте розійдемось по домівках і потім...
— Змажте зарубку йодом.
Лікар завагався. Він бачив, що Клознер стискає в руках сокиру. Єдине, що він міг зробити — це втекти, але, звичайно, він не збирався цього робити.
— Ну гаразд, я змажу її йодом.
Скотт підняв з землі свою валізу, відкрив її, дістав пляшечку з йодом і жмут вати. Він підійшов до дерева і почав змазувати зарубку. Боковим зором він слідкував за Клознером. Той стояв нерухомо із сокирою в руці і дивився на нього.
— Ви впевнені, що все буде нормально?
— Звичайно.
— А тепер змажте ту, що трошки вище. Лікар зробив так, як сказав Клознер.
— Ну от і все, я закінчив.
Клознер підійшов ближче і уважно оглянув обидві рани.
— Так, — він повільно кивав головою, — так, тепер буде краще. Клознер зробив крок назад і мовив до лікаря:
— Ви прийдете ще завтра і оглянете їх.
— Ну, звичайно.
— І ще раз змажете йодом?
— Так, якщо це необхідно.
— Дякую вам, Скотте. — Клознер ще раз кивнув головою. Він випустив сокиру і відразу засміявся, якось дико і нестямно. Лікар швидко підійшов до нього і ніжно взяв за руку.
— Ну ходімо. Нам пора.
І вони обоє пішли. Не говорячи ні слова, швидко попрямували до будинку.