А слухати їхні суперечки – о господи! То було б смішно, якби не було так сумно. Отож я так затужив за тверезими розмовами й манерами, до яких звик, що спробував пристати до старих, але ті не визнавали мене. Для них я був наче пихатий молодий вискочень, і вони холодно віднаджували мене від себе. Так, півмісяця мені цілком вистачило! Я був радий дістати назад свою лисину, свою люльку й свої старі дрімотні роздуми в затінку скелі чи дерева.
– То що ж,– кажу я,– ти думаєш навіки застряти на сімдесяти двох роках?
– Не знаю й не хочу знати. Але я вже ніколи не стану двадцятип’ятирічним – це напевно. Я знаю набагато більше, ніж знав двадцять сім років тому і я з насолодою вчуся весь час, хоча, здається, не старішаю від того. Тілесно тобто, бо розум мій стає старшим, міцнішим, гострішим і дійовішим.
Я кажу йому:
– Ну, а коли чоловік прибуває сюди в дев’яносто років, невже він не відсовує свого віку назад?
– Звичайно, відсовує. Він відсовує його до чотирнадцяти років; спробує години дві – і відчує себе дурнем; зробить собі двадцять – майже нічим не краще; спробує тридцять, п’ятдесят, вісімдесят і, нарешті, дев’яносто – і тоді переконується, що в тому віці, до якого він звик, йому краще і зручніше, аніж у будь-якому іншому. Або ж, якщо розум почав його зраджувати на землі у вісімдесятилітньому віці, то тут він таким і залишається. Він застряває на тому місці, де його розум востаннє був найгостріший, бо тоді він найкраще користувався ним, і звички його були найтривкіші і найсталіші.
– Ну, а двадцятип’ятирічний завжди лишається при двадцяти п’яти роках і вигляду не змінює?
– Так, якщо він дурний. Але якщо він розумний, честолюбний і працьовитий, набуті знання й досвід змінюють його звички, думки й смаки, і йому приємнішим стає товариство людей, старших віком. Він дає своєму тілу постарішати на стільки років, скільки йому треба, щоб почувати себе добре й зручно в їхньому товаристві; він дає своєму тілу набирати зовнішність відповідно до оточення, поступово робиться лисим і зморшкуватим зовні та мудрим і проникливим усередині.
– Те саме і з дітьми?
– Так, те саме і з дітьми. Боже, які віслюки ми були на землі! Ми мріяли, що на небі будемо вічно молодими. Ми не казали, наскільки молодими,– про це ми навіть не думали,– вірніше, мали не однакові уявлення. Коли мені було сім років, я, здається, гадав, що на небі нам усім буде но дванадцять; у дванадцять років я, певно, думав, що на небі ми будемо вісімнадцятирічними чи двадцятирічними; в сорок я почав лізти назад. Пригадую, я сподівався, що на небі нам усім буде отак років по тридцять. Ні дорослий, ні дитина ніколи не думають, що їхній власний вік найвідповідніший для них. Кожний хоче бути на кілька років старший або молодший, і кожний твердить, що й усе населення раю у тому віці, який йому найлюбіший. До того ж кожен сподівається, що всі застрянуть на цьому віці, як на мертвій точці, і тішитимуться ним! Та ти тільки уяви собі – бути в раю на одному місці! Уяви собі рай, заселений поспіль семирічними жовторотими щенятами, що катають обручі і граються в кремінці! Або – незграбними, сором’язливими, сентиментальними дев’ятнадцятирічними недоростками. Або – дужими тридцятилітніми людьми, розсудливими, честолюбними, але прикутими за руки й ноги до обмежень цього віку, як безправні галерники! Подумай про нудьгу і безбарвність товариства, що складається з людей того самого віку, однакових поглядів, звичок, смаків і уподобань! Подумай, наскільки краща від такого раю була б земля з її різноманітністю типів, фізіономій і віків і живою грою міріадів інтересів, що залюбки стикаються в такому строкатому товаристві!
– Послухай-но, Сенді,– кажу я,– ти розумієш, що ти робиш?
– А що я такого роблю?
– З одного боку ти робиш небо дуже приємним, а з другого боку ти йому підкладаєш свиню!
– Яким це чином?
– Ну, от,– кажу я,– візьми, приміром, молоду матір, яка втратила дитину, і...
– Тс-с! – сказав він.– Дивись!
То була жінка. Середнього віку, з посивілим волоссям. Вона йшла повільно, схиливши голову, а крила її звисали мляво і якось безживно; вигляд у неї був украй стомлений, і вона плакала, бідолашна! Так вона й пройшла повз нас, похнюпивши голову; сльози котилися їй по обличчю, і вона не помітила нас. Тоді Сенді, пройнятий співчуттям, тихо й лагідно сказав:
– Вона шукає свою дитину. Ні, вона знайшла її, я думаю. Боже, як вона змінилась! Але я впізнав її відразу, хоч двадцять сім років минуло з того часу, як бачив її востаннє. Тоді вона була молода мати, років мала десь так двадцять два – двадцять чотири, не більше. І яке то було чарівне, миле, квітуче створіння! Справжня квіточка! Усім серцем і душею належала вона своїй дитині, своїй маленькій дворічній донечці! Але та померла, і мати збожеволіла, проста збожеволіла від горя! Єдиною її втіхою була думка, що вона побачить своє дитя на небі. "Щоб ніколи більше не розлучатися",– казала вона. І щоразу повторювала цю фразу: "Щоб більше не розлучатися". Від цих слів вона ставала щаслива, навіть весела. Коли двадцять сім років тому я вмирав, вона попросила мене перш за все розшукати на небі її дитину і сказати їй, що вона прийде – "скоро, скоро, дуже скоро"; так вона вірила й сподівалася!
– Яка сумна історія, Сенді!
Він не відповів і якийсь час сидів, похнюплений і замислений. Потім він сказав, скорботно так:
– І ось вона прибула!
– Ну, і що ж? Розповідай далі!
– Можливо, Стормфілде, вона не знайшла своєї дитини, хоч я думаю, що знайшла. Так мені здається. Я вже бачив такі випадки. Розумієш, мати зберегла в своїй пам’яті дитину такою, якою колисала її в обіймах, маленьким, пухкеньким створіннячком! Але тут дитина її не захотіла лишитись дитиною. Ні, вона захотіла вирости, і так і зробила! За ці двадцять сім років вона вивчила всі серйозні науки, які тільки існують, і весь час учиться далі й поповнює свої знання, і їй наплювати на все, крім науки; вона вчиться й обговорює всесвітні проблеми з подібними до себе людьми.
– Ну, то й що ж?
– Стормфілде, невже ти не збагнув цього? Її мати розуміється на журавлині, знає, як розводити її, збирати, готувати з неї варення і продавати його, а більше – нічогісінько не знає! Вона тепер така ж компанія своїй дочці, як черепаха райській пташці. Бідолашна, вона мріяла бавити малятко; я думаю, її вкрай пригнітило розчарування!
– Сенді, що ж із ними буде? Чи вони будуть вічно нещасні в раю?
– Ні, вони з часом зблизяться, пристосуються одна до одної. Але це не в цьому році і не в наступному. Коли-небудь, з часом.
II
Я мав чимало клопоту зі своїми крилами. Другого дня після участі у хорі я раз чи два пробував полетіти, але в мене нічого не виходило. Першого разу я пролетів ярдів з тридцять, а потім зачепив якогось ірландця і збив його з ніг; правду кажучи, ми обидва впали. За другим разом я зіткнувся з єпіскопом і, звичайно, теж збив його. Ми обмінялися крутими слівцями, але мені стало дуже ніяково, що я налетів на такого поважного старого на очах у мільйона сторонніх людей, які дивились на нас, насилу стримуючи сміх.
Я зрозумів, що не вмію правити; підіймаючися з місця, я ніколи до пуття не знав, де приземлюся. Решту того дня я ходив пішки з обвислими крилами. Другого дня, рано-вранці, я вибрав затишний куточок, щоб потренуватися. Я виліз на досить високу скелю, піднявся в повітря і кинувся вниз, тримаючи курс на кущик ярдів за триста з чимось. Але я не врахував вітру, який дув під кутом румби в два до мого курсу. Побачивши, що значно відхиляюся від куща, я сповільнив роботу правого крила, переключившись на ліве, та це не допомогло. Я зрозумів, що можу перекинутися, тому сповільнив мах обох крил і знизився. Потім я повернувся до скелі і знову спробував щастя. Я намітив собі точку на два-три румби правіше від куща – навіть трохи більше,– щоб летіти прямо проти вітру. Полетів я досить правильно, але дуже повільно. Тоді мені стало ясно, що при лобовому вітрі крила – погана підмога. Я переконався, що під кутом до вітру ще можна летіти, але проти вітру несила. Виходить, коли мені треба буде злітати кудись у гості, а вітер буде лобовий, то доведеться, чого доброго, чекати цілі дні, поки він змінить напрям. Крім того, я зрозумів, що під час шторму крилами взагалі не можна користуватися. Якщо пуститися за вітром,– вони одразу розтріпаються, бо вкоротити їх не можна,– рифів, наприклад, не поставиш; тобто залишається тільки одне: згортати їх. А так, знову ж таки в повітрі не вдержишся. Можна було б лягти в дрейф, головою проти вітру – це найкраще, що можна зробити,– але ж це нелегка робота. Якщо ж спробуєш інший спосіб, напевно підеш на дно!
Здається, тижнів за два після цього я залишив старому Сенді Маквільямсу записочку – то було, пригадую, у вівторок – з проханням завітати до мене завтра й розділити зі мною манну небесну та перепелів.
Увійшовши до мене, він насамперед підморгнув лукаво та й каже:
– Гей, капітане, що ти зробив із своїми крилами?
Я відразу ж відчув якесь глузування в його словах, але не дав узнаки і тільки відповів:
– Віддав випрати.
– Авжеж,– каже він так спокійненько,– вони все бувають у прачки в такий час, я часто це помічав. Новоспечені янголи страх які чепуруни! Коли ж ти чекаєш їх від прачки?
– Післязавтра,– кажу я.
Він підморгнув мені і посміхнувся. А я й кажу:
– Сенді, будь відвертий. Ну які можуть бути секрети між друзями! Я бачу, ти та й інші багато хто – ви ніколи не носите крил. Я пошився в дурні, правда ж?
– Та десь так. А втім, то не біда. Усі ми попервах буваємо такі. Це природно. Бачиш, на землі ми склали собі безглузде уявлення про те, що тут робиться. На малюнках ми завжди бачили янголів з крилами, і це вірно, але ми вирішили, що вони користуються ними для пересування, а це вже не так. Крила не що інше, як своєрідна форма, та й годі. Перебуваючи на службі, янголи завжди носять їх: ти ніколи не побачиш янгола, котрий вирушав би з дорученням без крил, як не побачиш, щоб офіцер без уніформи головував на військово-польовому суді, або щоб листоноша розносив листи без форменої куртки, або щоб полісмен стояв на посту без мундира. Отак і крила – вони існують зовсім не для того, щоб літати. Вони для показу а не для користування.