— Пощастить нам із годинником чи ні — завтра о цій порі мене вже не буде в містечку, це напевно.
Привиденя вже хотіло було попрощатися й знову майнути до підвалу.
Але Ютта заперечила. Вона наполягала, щоб Привиденя цього разу спало не в підвалі, а в альтанці.
В скрині, що була за лаву, дівчинка зробила Привиденяті з ляльчиних подушок м'якеньку постіль.
— Спіть собі на здоров'я, і нехай вам щастить, коли прокинетесь, — побажала вона йому перед тим, як ударило першу, й віко скрині опустилося над ним.
Не гайся, маленький Привиде?
О сьомій вечора, віднісши на пошту адресованого бургомістрові листа, аптекареві діти разом із годинникарем Ціферлем піднялися на ратушну вежу, і пан Ціферль гайковим ключем перевів стрілки годинника на півдоби вперед.— Ну, от і все, — мовив він, закінчивши роботу. — Сподіваюся, це йому допоможе.
Аптекарева дружина не могла збагнути, чому сьогодні діти зразу після вечері пішли спати.
Але ця ніч для Герберта і його брата й сестри мала бути аж надто короткою. Вони навели будильники на одинадцяту годину п'ятдесят хвилин і, зморені, поснули.
— Хотіла б я знати, що це з нашими дітьми, — стурбовано мовила до аптекаря його дружина. — Чи не похворіли? Відколи живуть, вони досі лише двічі лягали спати з власного бажання. Та й то лише тому, що були хворі: першого разу — на свинку, а другого — на скарлатину. Сподіваюся, тепер у них не кір і не вітряна віспа.
Герберт з Гюнтером спали так міцно, що не почули, як продзеленчав будильник. На щастя, прокинулась Ютта й насилу розбудила братів.
— Гюнтере, Герберте, швидше, вставайте, вже пора! Ось-ось виб'є дванадцяту!
З вікна дітям було видно альтанку. Надворі стояла темрява. Місяць сховався за важкими хмарами.
На щастя, поблизу, біля паркану, висів старий вуличний ліхтар і кидав на альтанку тьмяне світло.
— Вже ж ми недарма чекаємо, — невпевнено промовив Гюнтер.
— Звичайно, що недарма, — так само невпевнено сказав Герберт.
Тільки Ютта твердо вірила, що все скінчиться добре.
Вона була спокійна і впевнена, аж поки задзвонив годинник на ратуші. Серце в дівчинки закалатало. Затамувавши подих, вона лічила удари.
Перші чотири дзвінкіші, решта вісім — приглушені…
Північ! Боячись поворухнутись, діти пильно дивилися на альтанку.
Аж ось двері альтанки прочинилися, і зсередини виринула якась постать. Дрібненька й чорна, вона мала білі очі, що світилися в непроглядній темряві, наче два місяці завбільшки з п'ятаки.
— Це він! — вигукнула Ютта, захлинаючись від радості. — Це він!
Привиденя прилетіло до них під вікно. У лівій руці воно тримало в'язку ключів, а правою махало дітям.
— Спасибі вам, любі діти, велике спасибі! Ви навіть не уявляєте, який я щасливий! І це ж ви мені допомогли. Коли б я мав скарб, то подарував би його вам. Але все, чим я можу вам віддячити, — це мої добрі побажання. І я вам бажаю хоч раз у житті бути такими щасливими, як я сьогодні.
— Ти дуже милий, — промовила Ютта, і обидва хлопці не здивувалися, що вона звернулася до малого на "ти".
Та й Привиденяті це не здалося дивним.
— Ви ж не будете на мене гніватись, якщо тепер я розпрощаюся з вами? — сказало воно. — Мене так тягне назад до Ойленштайна! Не можу дочекатися, коли вже опинюся вдома!
— Зрозуміло, — мовив Гюнтер.
А Герберт додав:
— Не гайся, маленький Привиде! Ми розуміємо тебе.
Знову при місяці!
І ось Привиденя полинуло додому: над дахами сонного містечка до ратуші, від ратуші понад Зеленим базаром до верхньої брами і від верхньої брами до замку.— Бувайте здорові, ойленбержці! Останні два тижні у вас через мене було стільки прикрощів, але тепер нарешті я дам вам спокій, а це найголовніше. Мені принаймні більше ніколи й на думку не спаде потикатися в містечко. Віднині я буду собі там, де мені й належить бути. З мого замку мене більше ніщо не виманить, навіть моя власна цікавість.
Тричі облетіло Привиденя мури Ойленштайна, тричі — замкову вежу і тричі — сам замок з рицарською залою. Ніде нічого не змінилося, хоча йому здавалось, ніби воно не було тут віки вічні.
"Може, од відати генерала? — подумало Привиденя. —Та ні, нехай почекає до якоїсь дощової ночі. Сьогодні в мене куди важливіші справи…"
Угу Шугу сидів на гілляці дуплистого дуба.
Він зовсім не здивувався, коли зненацька підлетіло Привиденя і мовчки примостилося обіч нього.
— Можна, пане Шугу?
— Дуже радий вас бачити.
Якийсь час друзі мовчки сиділи поруч.
— Отже, вам допомогли? — нарешті озвався Угу.
— Допомогли, як бачите, — сказало Привиденя. — Ви вчора дали Ютті і її братам просто неоціненну пораду. Дякую вам, друже.
— Будь ласка, будь ласка, любий мій! — Угу настовбурчив пір'я. — Між нами кажучи, я зробив це задля себе.
— Задля себе?
— Атож, задля себе! — сказав Угу і для переконливості кивнув головою, — Помалу-малу я занудьгував без вас. Життя стає куди миліше, коли поруч є хтось такий, щоб склав тобі товариство. Ви, напевне, в Ойленберзі мали не одну пригоду. Розкажіть мені, будь ласка!
— Як ви так хочете, — погодилося Привиденя.
І вже зібралося щонайдокладніше розповісти про свої пригоди в містечку: про те, як воно злякало регулювальника й наполохало жіночок на Зеленому базарі, про сутичку в ратуші, про Торстенсона й шведів, які виявилися зовсім не шведами, — про все налагодилося Привиденя розповісти, та нараз щось йому перебило.
З-за густих хмар, які затягли небо, раптом виплив місяць — великий, круглий, ніби викуваний з блискучого срібла.
Один сріблястий промінь упав на Привиденя.
І Привиденяті стало невимовно гарно, — дуже легко й вільно, легше і вільніше, ніж будь-коли досі.
І раптом воно помітило, що вже не чорне! Воно все знов світилося, воно стало біле!
— Я білий! — здивовано й радісно вигукнув малий. — Я білий, білий, білий!
— Чого ви так дивуєтеся? — засміявся Угу Шугу, — Власне, все так просто й зрозуміло, любий друже. Сонце винне в тому, що ви стали чорні, а місяць знову зробив вас білим. Отак-то. А тепер, будь ласка, заспокойтеся.
Але малому Привиденяті було невимовно радісно.
Воно не слухало Угу Шугу, воно ніяк не могло заспокоїтися.
Аж до кінця опівнічної години воно витанцьовувало на мурі замку.
Воно стрибало при місяці з зубця на зубець муру і все не могло натішитися.
Не могло натішитися з того, що знов стало біле.
Ніжно-біле.
Біліше за хмарку снігової пороші.
Переклад: Володимир Василюк