— Нікчемні дилетанти — ось хто ми!
Як, і він теж з глузду з'їхав? Мій олівець завмер у повітрі. Я був приголомшений. Учасники наради втомлено кивали, наче йшлося про загальновідомі істини, що набили оскому.
— Мені не тільки соромно за наше з вами місто, я холону від жаху, тільки-но згадаю, що цю потворність побачать туристи...
Е, ні, це вже явна маячня.
— Яка, до біса, потворність! .. — не витримавши, вигукнув я.
— Що ви сказали? — спитав голова, сонливість з нього на якусь мить мов рукою зняло. — Якщо ви просите слово, будь ласка, виступайте.
Я рішуче підвівся і зразу опинився в центрі уваги.
— Те, що я чую тут, не вкладається в голові, — заявив я. — Архітекторія — чудове місто! Я тут вперше і просто приголомшений...
— Вельмишановний добродію, — по-батьківському перепинив мене голова. — Даруйте, але я мушу нагадати вам, що здатні дивуватися лише невігласи. Люди освідчені не дивуються ніколи. Ми ж дуже добре знаємо, що краса й Архітекторія не мають між собою нічого спільного.
Що я міг одповісти? Всі дивилися на мене явно співчутливо. Я збентежено опустився в крісло.
— Продовжуйте, будь ласка, професоре Палладі, — зітхнув голова. — Тільки постарайтеся уникнути всім відомих істин, які давно надокучили нам: ми й без вас знаємо, що Архітекторію споруджено зовсім неправильно.
Вкрай ображений цим докором, професор знову заговорив, уп'явшись очима в свої папери, немов соромився дивитися на аудиторію.
— З перших класів початкової школи нас учили, що архітектура — це мистецтво проектування і будівництва споруд. Але хто нам казав, що ці споруди мають бути нерухомі? У жодного з нас, і насамперед у мене, немає й крихти уяви. Хіба книги прикуті до столів? Хіба картини не можна перевішувати, а скульптури переставляти? Хіба оркестри не кочують по всьому світу? То чому ж тоді витвори архітектури мають лишатися навіки нерухомими, особливо нині, в епоху небаченого технічного прогресу?
— Цікаво, яка ще дурниця спаде вам на думку, — пробурмотів сонний голова. — Втім, продовжуйте, нам же не первина слухати таке.
Цього разу мені вперше здалося, що він має рацію, бо з чудернацької теорії професора Палладі я анічогісінько не второпав.
— Даруйте мені, що обтяжую вас своїми недорікуватими міркуваннями, — самопринизливо вів далі промовець. — А щоб ви впевнилися в моїх жалюгідних уявленнях про архітектуру, я наведу вам один приклад. Ми проектуємо будинок вікнами до сонця або в інший бік, щоб максимально використати природне світло. Це свідчить, що ми недалеко відійшли від епохи перших хатин, збудованих людиною.
Зашарівшись, він ще нижче похнюпив голову в папери й голосом, що, здавалося, благав про полегшення, продовжував:
— Менш примітивною видається думка про спорудження будинків на міцній осі, що дозволило б їм обертатися й завжди стояти вікнами до сонця, або, іншими словами, — як буде зручніше мешканцям. Звісно, мої ідейки потребують ще доробки. Та постає ще одне питання: чому будинок і люди, які в ньому перебувають, мусять весь час залишатися на одному місці? Адже житлові будинки, якщо їх поставити на колеса, могли б переміщатися залізницею до моря або за місто, залежно від пори року. Я свідомий того, що ця пропозиція банальна, як і інша — про будинки-амфібії, мешканці яких здійснювали б захоплюючі морські подорожі, залишаючись в своїх квартирах з усіма вигодами. Я вже і проекти таких будинків розробив: одні — схожі на кораблів, інші — на риб. Щодо літаючих будинків, то цей проект я все ще розробляю...
Ось тобі й недоумкуватий! Тепер я дивився на нього іншими очима. Палладі пропонував одну з найбільших революцій, які будь-коли знала архітектура. Він пропонував рухомий стиль.
— Маю ще одну не дуже путящу думку (хай дарують мені колеги, але не можу запропонувати нічого кращого): самохідна школа з уроками на природі. Оскільки я геть-чисто позбавлений уяви, то обмежився проектом школи на величезних гусеницях. Урок ботаніки? Школа переїздить у ліс. Зоологія? Школа їде до парку. Географія? Чудово: школа мандрує по горах та по берегах рік. Як ви, напевне, вже здогадалися (це ж бо так просто!), класи в моїй школі будуть збудовані в формі амфітеатру, щоб учням було зручніше стежити за поясненнями вчителя.
Голова розплющив одне око.
— А вам таки дійсно бракує винахідливості, — зітхнув він. — Та що поробиш? Бачу, ви й далі маєте намір зловживати наданим вам словом, тож продовжуйте, а ми, з вашого дозволу, понудьгуємо.
Мене аж трусило від обурення. Як він сміє так розмовляти!
І хто дав право іншим так самовдоволено кивати головами? Слухаючи професора Палладі, я збагнув нарешті, що переді мною найгеніальніший архітектор у світі. Та чому ж він виступає, мов нерішучий учень, який погано підготувався до іспиту?
— Візьмемо наш стадіон, — вів далі професор.
Стадіон я бачив — дивної краси бетонна чаша щонайменше на двісті тисяч глядачів.
— Потворна споруда, та й раціональним і зручним його не назвеш. Кожний з вас, гадаю, на власному досвіді знає, як там важко встежити, аж шию викручуєш, за розгортанням подій на футбольному полі, особливо на протилежному від вас боці. Так-от, я пропоную знести старий стадіон і натомість збудувати за моїм проектом новий, хоч, не приховую від вас, проект ще слабкий. Це буде звичайний стадіон з рухомими трибунами, настроєними на м'яч. М'яч перелітає від одних воріт до інших? Дуже добре: слідом за ним рухається трибуна, і глядач постійно бачить усі деталі. Щоб не зловживати вашою увагою, я не зупинятимусь докладно на інших проектах, котрі мав нескромність підготувати: це будинки, що змінюють свою форму і колір; шляхи, які згортаються в рулон і можуть бути викладені в будь-якому напрямі...
Багато делегатів невдоволено позіхали, а голова, замість закликати їх до порядку, сам, здавалось, ледь витерплює доповідача.
Я був обурений до глибини душі й не витримав:
— Професоре Палладі, не зважайте на них! Ви геній, ви найвидатніший архітектор у всьому світі!
Професор повернувся в мій бік.
— Навіщо ви мене ображаєте? — сумно спитав він. — Хоч ви й гість наш, прощу вас, поставтесь прихильніше до старого. Я ж бо добре знаю, який у мене кумедний вигляд, тому облиште, будь ласка, ваші глумливі похвали:
— Невже навіть він не розуміє мене? Він же мудрець, геній! Я й не думав глузувати з нього, мої слова цілком щирі.
А професор, наче принижений моїми похвалами, ще нижче схилився до своїх нотаток, майже вткнувся в них носом. Його сумирний голосок ледь було чути:
— На закінчення я дозволю собі торкнутись питання про пам'ятники — наше справді дошкульне місце. В Архітекторії вони стоять повсюди: пам'ятники матері, великим митцям, весні тощо. Це ганьба так обурливо розтринькувати будівельні матеріали, і мені соромно, що можу запропонувати вам лише нікчемний проект монопам'ятника-календаря. Згадаймо "живі" годинники на декотрих вежах: коли вони починають бити, там з'являються фігурки й пересуваються по колу. Так-от, я не знайшов нічого кращого, як скористатися з цієї дуже давно відомої всім ідеї. Я остаточно втратив свій хист, відколи почав працювати над проектом єдиного монумента. Уявіть собі п'єдестал, де кожен день з'являється нова статуя або архітектурна композиція, нагадуючи про знаменитість, котра в цей день народилася чи померла, або про зв'язану з цим днем пам'ятну подію. Наприклад, у День материнського свята п'єдестал прикрасить жіноча фігура, у день народження Леонардо да Вінчі — бюст великого митця, а в останній день навчання — скульптурна група "Канікули". — Збираючи свої папірці, професор востаннє звернувся до голови й до всіх присутніх: — Синьйоре голово, шановні колеги, даруйте мені, що я стомив вас своїми недолугими міркуваннями.
Це вже геть не зрозуміло: найгеніальніший зодчий просив вибачення за блискучу доповідь, і ніхто навіть не зааплодував йому!
— Не маючи кращого, — понад силу промурмотів голова, — пропозиції професора Палладі приймаємо. Але ми просимо його і всіх присутніх підготувати до наступної нашої наради щось розумніше.
Пригнічений, низько понуривши голову, професор залишив зал засідань.
Яка несправедливість — так принижувати його гідність! Я поквапився слідом.
— Професоре, не зважайте на них. Ваші проекти не дурниці, ви геній, я це кажу цілком щиро, — я хотів утішити зодчого, засвідчивши, що хоч одна людина належно оцінила його. — Я захоплений вами, ви най...
— Вельмишановний добродію, — перебив він мене, — в Архітекторії не існує нічого "най". Я надто добре знаю межу своїх можливостей, і голова правильно зробив, нагадавши мені про неї. В нашому ділі не можна зупинятись на досягнутому. Ми, архітектори, працюємо на добро людині. Ми прагнемо, щоб люди жили краще, щоб їх оточувала тільки краса. А тому нічого не можна вважати неперевершено гарним і зручним.
— Але ж ви збудували чудове місто!
— Пусте, — промовив він, хитаючи головою. — Ви звідки приїхали?
— З Рима.
— Ну от, тепер розумію, чому ви так дивно висловлюєтесь: адже ви приїхали з такого ж сірого містечка, як Париж, Флоренція, Венеція, Лондон... В усякому разі, матимете час, ласкаво прошу, завітайте до мене, і ми спокійно побалакаємо, а зараз мене чекає робота.
І він повернувся до мене спиною.
Наближався вечір, і я попрямував до готелю, обмірковуючи слова професора Палладі. Ліфта там не було: коли ви заходите до холу, вам подають номер на перший поверх. Потім ви натискуєте кнопку, і ваш номер піднімається на той поверх, де ви хотіли б перебути ніч. Я вибрав останній поверх хмарочоса. Повернувши ручку дверей-вікна, вийшов на величезний балкон — не балкон, а справжню терасу. Далеко внизу мерехтіли вогні Архітекторії. Це було не місто, а, правду кажучи, восьме чудо світу.
"Як на мене, то нікудишнє містечко", — кинув мені перехожий.
"Ідейка", — казав голова.
"Не існує нічого "най"... Нічого не можна вважати неперевершено гарним і зручним", — це слово професора.
У моїй голові все перемішалося. Хто такий професор Палладі — божевільний чи мудрець з мудреців?
"У нашому ділі не можна зупинятися на досягнутому". Хто має рацію — люди, такі як я, ладні вихваляти все, що видається їм бодай трохи пристойним, чи ті, хто все піддає осуду, намагаючись зробити його ще кращим, щоб людину оточували дедалі прекрасніші речі?
Тепер я вже не вагався: правда на боці професора Палладі.