Десять міст

Марчелло Арджіллі

Сторінка 2 з 16

Дівчинка сподівалася, що цей чудовий лікар її нарешті вилікує, і тому сказала:

— Язик мій дуже неслухняний,

Хоч рими в мене полум'яні.

Один дефект — мов чорна хмара.

Вилікуй мене, ветеринаре.

Лікар скипів: це вже занадто — назвати ветеринаром такого славетного лікаря, як він. Крім того, що рими не полум'яні, а, навпаки, препогані, вони ще й глузливі, знущальні. У Віршограді, батьківщині ґречної й чемної розмови, це був такий величезний злочин, якого навіть не можна осягнути розумом. Тому лікар попросив поліцейського доставити Катеріну додому й передати батькам, що її слід влаштувати в виправний будинок, на поетичне перевиховання.

Катеріна пручалася дорогою й намагалася пояснити поліцейському, що ж, власне, скоїлося:

— Я сказала лікарю секрет:

В мене є малесенький мушкет.

Бо хтось же мусить научити,

Як мені слід з нього бити.

Поліцейський аж підскочив. Звідки ж йому було знати, що "мушкет" — просто "дефект", а кажучи "з нього бити", Катеріна мала на думці "говорити". Впевнений, що має справу із злочинницею, він надів їй наручники і замість того, щоб відвести дівчинку додому, привів її у в'язницю.

Двері камери зачинилися, і Катеріна, залишившись сама, довго плакала. Ніхто її не розумів, ніхто не любив, а тепер ще й замкнули в цих холодних стінах; під тягарем великого відчаю серце її стислося і зробилося маленьке-маленьке.. Як тільки їй дозволили написати батькам, вона передала їм таку записку:

"Я вас мушу насмішити —

Мене хочуть ув'язнити.

А звільнить мене з-за ґрат

Може тільки автомат".

Прочитавши ці рядки, батьки жахнулися, бо в доньки прокинулися ще й людиноненависницькі інстинкти, тож, звісно, автомата вона не отримала (так само, до речі, як і адвоката, якого насправді просила). А потім у них з'явилася надія, може, хоч у в'язниці Катеріна набереться розуму; в усякому разі, нема чого хвилюватися, адже сама пише, що мусить насмішити їх (а не засмутити), отже, не вбачає нічого серйозного в своєму становищі. І вони навіть не знали, що Катеріну віддали до суду.

Суддя, відомий поет, — у нього чудові блакитні очі, — спитав підсудну:

— Ви сказати нам повинні,

Чи ви винні, чи невинні?

Катеріна, приклавши руку до серця, урочисто поклялась:

— Ні. Я просто у біді —

Присягаю світлому балді!

У залі всі почервоніли. Прокурор зірвався на рівні ноги:

— Ганьба! Так суд ображати!

Смертю її покарати!

Але хто ж образив суд? Катеріна лише звернулася до пана судді. Вона хотіла тільки справедливості й тому крикнула:

— Нема в моєму серці зла —

Лише добру моя хула.

І, як велить мені мораль,

Я поважаю кримінал.

Катеріна хотіла сказати "хвала" і "трибунал", а натомість ще більше розлютила прокурора. Його промова була безжальна й немилосердна:

— Звик я всім завжди прощати,

Але цій — нема пощади.

Засудити слід цю дівку

За жахливу поведінку

І розпущення моральне,

Неподобство кримінальне.

І (той злочин є найгірший) —

За її нестерпні вірші.

Бо підсудна ця фактично

Розмовля непоетично.

Тож прошу, щоб суд високий

Дав тюрми їй сотню років.

Бідолашна Катеріна скам'яніла. Сто років ув'язнення! За що, чим же вона завинила? І дівчинка заволала, а рима й цього разу її підвела:

— Є вина й моя,

Синьйоре суддя!

Але вже доволі!

Лише в неволю

Хочу по праву

За свою неславу.

Що це вона верзе? Тепер Катеріна вже нарешті зрозуміла, як її підводять рими: "в неволю" замість — "на волю".

— Чого це в неволю?

Я хочу додому.

Хай вам при тому

Буде судома.

Помилки доводили її до розпачу, вона ще дужче розгублювалася й робила дедалі більше помилок, усі дивилися на неї з неприхованим обуренням. Прокурора аж розпирало од зловтіхи: це запекла злочинниця, до того ж цілком позбавлена поетичного чуття, що вважалося чи не найбільшою провиною в Віршограді. І тільки суддя все пильніше прислухався до слів Катеріни.

Цей чудовий поет мав надзвичайне чуття до віршування та рим; він обмірковував і зважував кожне слово цієї дивної підсудної, котра, хлипаючи та заїкуючись, верзла вже справжнісіньку нісенітницю:

— Яка плутаниця!

Нічого не можна добиться.

Я хочу звільниться.

Ще й паляниці,

І смажениці...

Я не перчина,

Бідна рибина,

Ще й без хустини...

Брова невловима...

Хочу я диму...

Ні... гриму...

Та що це! Риму,

Так, риму,

Чітку і зриму...

Пильно глянувши на Катеріну великими блакитними очима, суддя досить різко урвав її:

— Годі вже тобі молоти,

Ти закрий, підсудна, ротик.

Катеріна принишкла; крізь сльози побачила, як підвівся суддя, щоб оголосити вирок. "Сто років крамниці!" Але якої крамниці? В'язниці, їй загрожує сто років в'язниці, а може, й справжньої каторги!

Серед тиші, яка запала в залі, урочисто пролунав голос судді:

— Злочин тут є, безперечно.

Наскільки він небезпечний,

Що треба робити практично?

Порадьмося з Кодексом Поетичним...

"Ой лишенько, — подумала Катеріна, — які ще докази її провини треба шукати цьому балді, тобто цьому судді?" А суддя, знайшовши статтю в Кодексі поетичних законів, продовжував:

— В поезії — ось тут про це ідеться —

Фантазія (і тільки!) визнається.

А судові закони і промови,

Як бачте, не беруться за основу.

Я дуже вірю у мистецтво,

Тому суджу не вухом — серцем.

Такий поганий злочин цей прилюдний?

Та ні; лиш рими зрадили підсудну.

У неї серце чисте, несудиме,

Хоча на язиці бездумні рими.

Тому, синьйори, вирок безумовний,

Бо суть — поезія, не красномовність:

Зважаючи на те, що ця причина

Усе-таки применшує провину,

На цей раз ухвалити: пробачить Катеріні

Теперішні, майбутні і минулі рими.

І вирок цей стосується усіх:

Батьків, учителів і всіх близьких.

Катеріна — дивна рима — вільна! Знай одне:

В кого є фантазія — той тебе збагне.

Тільки великий поет міг здогадатися про вроджену ваду Катеріни і про те страхіття, в якому вона постійно перебувала. Всі присутні, і прокурор теж, почервоніли: вони ледь не припустилися жахливої юридичної помилки, і тільки тому, що їм забракло поетичного чуття!

Катеріна неначе на світ народилася: яка велика людина цей суддя, який великий поет! Зворушена, розчулена, вона послала йому поцілунок рукою: адже стає так легко, коли тебе нарешті розуміли. Від щирої душі вона виголосила:

— Сповнює душу мені насолода.

Правильно говорити? — не буду зроду!

Тепер — присягаю не марно —

Буду я дівчина карна.

Але цього разу ніхто не обурився і навіть не засміявся: всі зрозуміли, що вона насправді хотіла сказати — вона завжди тепер буде гарною.

Від цього дня всім нещастям Катеріни настав край. Батьки розуміли, як вона їх любить, і самі полюбили її ще ніжніше, адже їхній донечці довелося зазнати багато лиха. У Катеріни — Дівної Рими, як її стали називати, з'явилося багато друзів: усім дуже подобались її поетичні вільності, її запрошували гратися, танцювати, звали на прогулянку, а вона радо приймала запрошення. Усі дуже її любили, а це підтверджувало старе, хоч уже трохи забуте поетичне правило Віршограда: краще мати поезію в серці, ніж на язиці.


СВАВІЛЬСК


Місто поліцейських

У "Підручнику зразкового поліцая" записано: "Всі жителі міста поділяються на:

1) в'язнів (тобто обвинувачених і засуджених);

2) тих, хто ховається від правосуддя (обвинувачуваних, але ще не заарештованих);

З) тих, хто притягався до судової відповідальності (обвинувачених, засуджених і тимчасово звільнених до наступного арешту);

4) підозрюваних (усі без винятку, хто ще перебуває на волі).

Щоб житель Свавільська перейшов з тимчасового становища "підозрюваного" на певне й остаточне становище "в'язня", слід якомога швидше ухвалити йому вирок. Збираючи проти нього потрібні докази, зразковий поліцай повинен:

підслуховувати його телефонні розмови;

перевіряти листування;

не спускати його з очей;

контролювати з допомогою вірних та проникливих шпиків, що той читає, говорить, думає, бачить уві сні.

Якщо завдяки зазначеним заходам, — а вони продиктовані виключно інтересами безпеки, — не вдається звинуватити підозрюваного, це свідчить лише про надзвичайну спритність злочинця. В такому разі вагання зайві: його треба арештувати, висунувши проти нього брехливі звинувачення. Підданий інтенсивному допитові третього ступеня, заарештований сам щиросердо скаже все, що ми хочемо від нього почути.

Особливо треба пильнувати за дітьми, бо давно встановлено, що злочинні нахили є вже в немовлят. Тож слід негайно арештовувати кожну дитину, яка:

гасає по газонах міських парків (завдання покладається на спецпідрозділи дитоблави);

занадто кмітлива: це завжди підозріло й небезпечно (для виявлення таких слід засилати в школи під виглядом учнів надійних таємних агентів);

одягається не так, як усі, і рідко стрижеться (волосся завдовжки 5 см і більше беззаперечно викриває злочинця і служить достатньою підставою для арешту);

відмовляється співробітничати з поліцією, а це рівнозначно відмові виконувати свій громадянський обов'язок;

надто часто повторює слова, які свідчать про вільнодумство ("свобода", "справедливість", "тьху ти" тощо);

під час гри у поліцаїв та злодіїв бере собі роль злодія (наочний вияв злочинного складу характеру).

ПРИМІТКА: тут викладено загальні вказівки. Кожен поліцай, звичайно, має право заарештувати будь-кого вищезгаданого на свій розсуд.


Як агент Ікс-3 полював на вищезгадану особу

"Підручник зразкового поліцая" повсякчас нагадує: "Твій обов'язок підозрювати всіх, навіть рідного батька й матір". І агент Ікс-3 (насправді Гаетано Лойяконо) тільки те й робив, що підглядав, перевіряв, винюхував. Він стежив за всіма: за сусідами, знайомими, знайомими сусідів, сусідами знайомих, перехожими, за дітьми, що повертаються зі школи, за жінками, які купують продукти на обід, за собаками без нашийника. Завдяки своїй старанності та невтомності йому навіть пощастило викрити й віддати до рук правосуддя хлопчика, який написав на сходах свого будинку: "Осел той, хто це читає".

"Твій обов'язок підозрювати всіх. Всіх!" І Гаетано Лойяконо, агент Ікс-3, невсипуще підглядав, перевіряв, винюхував. Однак душа в нього була не на місці. І вдень і вночі надстаранного агента мучили сумніви. Усі без винятку жителі Свавільська занесені до картотеки, за кожним потрібне пильне око, кожного слід перевіряти. А коли хтось із підозрюваних випав з-під уважного поліцейського ока, візьме вчинить злочин і залишиться непокараним? І саме тому, що він, Ікс-3, занедбав свої обов'язки!

Ця настирлива думка цвяшком сиділа в мозку.

Та одного чудового ранку, коли агент голився, йому сяйнув здогад.

— Нарешті! Я ж бо відчував, що не встежив за кимось! За ким же?

— Ну, звичайно ж, за ним! — гордо показав він на власне відображення в дзеркалі.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(