Той грюкнув кулаком об стіл і закричав:
— Введіть цього мерзотника!
Двоє солдатів привели Паоло. Серед генеральських мундирів, обвішаних нагородами, він, у своєму цивільному піджаку, здавався прибульцем з іншої планети. На зап'ястках у нього на ручники.
— Ти ганьбиш Солдафонськ! — заревів Великий Маршал. — Ти паршива вівця!
Паоло мовчав, дивлячись перед себе ясно-блакитними очима.
— Чому ти дезертирував?
— З трьох причин, — відказав Паоло. — Я не хочу вбивати, не хочу розстрілювати, не хочу грабувати.
Генерали аж позеленіли від люті. Першим оговтався командир "Бригади смерті".
— Злочинець! — заволав він.
— Ще й який безсовісний! — підхопив генерал по трофеях
— Він не любить батьківщину! — обурився спеціаліст по боротьбі з партизанами.
Блакитні очі Паоло, як і раніше, дивилися спокійно.
— Розстріляти! — аж затремтів від люті Великий Маршал
Дія третя
Квіти
Ніч. У глухому закутку кладовища старезний могильник закопує труну з необструганих дощок. Нема тут ні почесної варти, ні траурних знамен, не звучить барабанний дріб, не лунають рушничні салюти, як завжди водиться в Солдафонську, коли хтось умирає, а особливо гине на полі бою. Цього разу похорони відбувалися тишком-нишком, адже небіжчик — Паоло, розстріляний дезертир. Попрощатися з ним не пустили й рідну матір.
Могильнику лишалося кинути всього ще кілька лопат землі, коли поруч з'явилася якась примара. Вона виринула з величезної центральної частини кладовища, де пишно ховають полеглих, а нескінченні ряди могил прикрашені світлими мармуровими надгробниками з бронзовими барельєфами та лавровими вінками. Звідти — з підвладного їй царства смерті — й прийшла ця примара в подобі старої, прийшла і з ненавистю втупила глибокі неситі очниці у свіжу могилу.
— Чом ти так дивишся? — насмілився спитати могильник.
— Він не був моїм другом. У Солдафонську всі мої друзі, а цей ні. Хто-хто, а ти добре знаєш, як я не люблю чекати. Це для мене нестерпна мука ждати, поки юнаки стануть чоловіками, через багато років постаріють і помруть природною смертю. Ні, я дуже поспішаю, тому й хочу, аби якнайбільше їх вмирало, поки вони ще юні.
— Але тепер він. твій, — мовив могильник.
— Звісно, мій, але я не можу забути його обличчя за мить до розстрілу. В його спокійних очах не було зненависті, він навіть не намагався кричати щось на зразок "Помстіться за мене" або "Будьте прокляті". Навіть в останню мить він не хотів допомогти мені. Солдафонськ — моє найулюбленіше місто, але, як кажуть, нема роду без вироду: Паоло навіть мертвий не хоче ненавидіти, не жадає помсти за себе.
Могильник стояв, тримаючи в руках лопату, не в змозі й слова вимовити. А стара карга тремтіла перед ним чи то від сильного вітру, чи то від остраху.
— Лихо мені, — вела вона далі, — коли інші підуть за його прикладом... Та ні, ні, всі його забудуть! Ніхто не повинен знати, де його поховано. І жодна квітка тут не виросте! — Вона тупнула по землі, і навколо миттю полягла трава. — Його могила має зостатися безіменною, тож дивись мені, не базікай.
— Аякже, — пообіцяв переляканий могильник.
Примара зникла, а вже за мить оглядала невситимими очницями свої володіння — незліченні могили військових. Пройшовши трохи вслід за нею, могильник повернувся і похолов: навколо свіжого горбка, під яким лежав Паоло, розпускалися квіти. А Великий Маршал теж, як оце щойно Смерть, суворо наказував: "Жодної квітки!"
Могильник упав на коліна і заходився гарячково рвати квіти. Та що більше він їх рвав, то більше їх спалахувало навколо, бо не було такої сили, яка могла б знищити це море квітів з красивими ніжними пелюстками.
НЕВІГЛАСЬК
Екстрений випуск
З газети "Вісник Невігласька":
"Над звечайна падія сфилювала наше місто. На привиликий жаль ми змушині пітвердити чутки, які пішли серид населиня щодо "Чорного банту".
Це буде вашкий удар, особливо ш для нашої молодді яка самовідано та з завзятям дакладає з усиль щоб виконати свій свіщений обовязок — вдосконалюватися все далі і все більше.
Але за паганим прикладом і сам спаганишся, і ніщо вже не зможе змити ганебної плями, що лижить на нас усіх.
бідна наша гордість прощавай на завжди!
Прегадайте ті славні часи, коли вчитилі що приїжали до нашого міста за кордону вмерали віт розриву серця! Прегадайте шо навіть у молодих туристів-другорічнів які відвідували Невігласьк голова йшла обиртом, вони не могли повірити у наші разючі над звечайні рикорди шкільної успішності! Ці прикрасні часи нажаль на завжди відійшли в минуле. Типер ми сбещещені і заслуговуїм загального осуду. Коли нам скажуть: "Молодці, робете усьпіхи!", ми не будимо знати куди очи діти від сорому.
Хоч пиро відмовляється песати, наш кориспонденцький обовязок змушує нас висвітлити цей трагичний випадок. Але перейдемо до хвактів.
"Чорний бант", слава та символ нашого міста сьогодні о 12 годині 57 филин..."
Що ж за катастрофа спіткала Невігласьк? Про це докладно інформує читачів "Вісник Невігласька". Але оскільки ви не з цього міста і не дуже добре володієте його мовою, ми перекажемо вам цю статтю по-людськи.
Чорний бант
Альфредо розплющив очі й позіхнув, потягуючись у ліжку. Його сестра, вже одягнена, збирала шкільне приладдя.
— Ще рано, Альфредо, — сказала вона братові, — ще тільки десята. Я всього-на-всього запізнююся на дві години. Бачиш? Вже на півночі сонечко заходить.
Альфредо, зневажливо глянувши на неї, тільки й спромігся вимовити:
— Дурепа.
Сестра зайшлася плачем: що б вона не сказала, неодмінно ставала жертвою братових знущань.
— Чого ти мене завжди ображаєш? Адже я теж маю власну гідність. Ну, гаразд, ти справді володар Чорного банта, мазунчик батьків, улюбленець учителів, усі тобою захоплені, та хіба ж це справедливо: я й слова ще не встигла сказати, а ти вже дивишся спогорда і вриваєш мене.
Сперечатися з нею не варто: розум вона мала курячий.
— Гаразд, гаразд, — махнув він рукою. — Бувай!
На щастя, вона більше не присікувалась і пішла собі геть.
Альфредо встав, неквапно поснідав, потім умився. Одягнув шкільну форму й довго дивився в дзеркало, милуючись чорним бантом, що аж убирав очі. Бант — блискуча, вправно зав'язана шовкова стрічка — таки справді дуже красивий. А скільки зусиль доклав хлопець, щоб здобути його! Усі заздро пасли його очима: матері буквально їли поглядом, а дітям, коли Альфредо проходив вулицею, слова застрявали в горлі, й вони захоплено втуплювалися в цю чорну стрічку. Він таки мав підстави презирливо дивитися не лише на рідну сестру, а й на решту всіх, у тому числі й на дорослих.
Альфредо зійшов сходами униз. Швейцар стояв на порозі під табличкою з написом "Швийцарська". Як завжди, Альфредо презирливо зиркнув на цей неграмотний напис.
— Добрий вечір, синьйорино Альфредо, — поштиво привітався швейцар, знімаючи форменого кашкета. Він дуже шанував Альфредо. — Сьогодні ви рання пташка. Зараз лише четверта година дня.
Альфредо навіть не відповів йому; ну й бовдур, обізвав його синьйориною та ще й не розуміється на годиннику.
У шкільній формі, з портфелями, до автобусної зупинки бігцем поспішали учні — останні з тих, що запізнювалися. Вони шанобливо давали йому дорогу, нишком позираючи, заздро й захоплено, на його чорний бант.
Прибув автобус із табличкою "Дошколи", й усі посідали.
"Ну й дурні", — подумав Альфредо і дочекавсь автобуса, що йшов у зворотному напрямку.
Передавши кондукторові монету в сто лір, він отримав вісімдесят лір здачі, хоч квиток коштував п'ятдесят.
Звичайна річ — кондуктор не вміє рахувати. Як вони тримають на роботі людей, котрі навіть не вміють відлічити здачу?
Сидячи, Альфредо дивився в вікно. На тротуарі, біля лотка з фруктами, продавщиця вигукувала:
— Чудові персики! Двісті п'ятдесят кілограмів за ліру!
Одразу видно — сільська тютя, сама не знає, що кричить. Автобус звернув у вулицю, де при в'їзді висів знак обмеження швидкості до 40 км на годину, і... Альфредо ледве встиг помітити машину, яка, йдучи чи не з надзвуковою швидкістю, з розгону врізалася в автомобіль, що виїхав справа.
Це було грубе порушення правил вуличного руху. Обурений Альфредо висунувся в вікно:
— Який йолоп дав тобі права?
Де йому випало жити? Тут ні в кого нема голови на плечах.
Автобус описав повне коло по місту й під'їхав до школи десь після дванадцятої.
Альфредо увійшов до класу насуплений, пройшов на своє місце — останню лаву, там він сидів сам, окремо від решти учнів.
Учителька зніяковіла, остерігаючись продовжувати урок; проте якось опанувала себе й, розчервонівшись, непевним голосом повела далі урок з географії:
— ... Як я вам щойно сказала, Італія має форму піджака, її столиця Венеція налічує 50 мільйонів мешканців... — Водночас вона крадькома зиркала на Альфредо: то байдуже, що учні посміхаються, її цікавило тільки, що скаже він.
Альфредо поблажливо махнув рукою; мовляв, давай далі, адже бачу, як ти з усіх сил стараєшся. А товариші його справді непутящі: сидять уже другий, а дехто й третій рік в одному класі та ще й дозволяють собі глузувати з учительки. Соромно навіть бути з такими разом.
Він дбайливо розправив банта на грудях, щоб усі бачили: це він, Альфредо, Чорний бант Невігласька, і деяким нетямам до нього так само далеко, як і до неба.
А вчителька тим часом почала вже опитувати.
— Скільки буде 348 додати 127? — викликала вона одного учня до дошки.
Учень заходився обчислювати, щось дряпав крейдою на дошці, закреслював, витирав ганчіркою, потім знову дряпав. Нарешті вивів 486.
Вчителька обурилася:
— Сором! Ти майже вгадав. Ставлю тобі трійку!
Бідолаха почав скиглити:
— Синьйорино вчителько! Спитайте мене ще, ось побачите, я відповім краще, виправлюся.
— Тільки гаяти час. Ти вже знаєш, які оцінки матимеш у табелі? Трійку з арифметики, двійку з географії, двійку з літератури, четвірку з поведінки.
"Який жахливий табель! — подумав Альфредо. — Такі оцінки — це ж ганьба на все життя".
— А тепер, діти, увага! — сказала вчителька. — Пильно слухайте, може, хоч зараз чогось навчитесь: я викликаю Альфредо. — І вона лагідно та улесливо подивилася на нього, а очі в неї так і променіли. — Ти не відмовишся відповісти на кілька запитань, Альфредо? Ні? Ну, тоді підійди до дошки, будь ласка.
Альфредо підвівся з таким виглядом, наче робить вчительці велику послугу, знехотя підійшов до кафедри.