"Звичайно ж, ніякого дощу не було, — розповів мені Крісто Бедойя. — Була майже сьома, і крізь шибки бризкали промені сонця". Він знову спитав у Дівіни Флор, чи певна вона, що Сантьяго Насар не увійшов до будинку через парадні двері. Цього разу дівчина вже не була така певна, як спершу. Він спитав у неї, де Пласіда Лінеро, і Дівіна Флор відповіла, що хвилину тому поставила для неї каву на нічний столик, але не будила її. Так було завжди: господиня прокидалась о сьомій, пила каву, а тоді спускалася вниз розпорядитися щодо сніданку. Крісто Бедойя подивився на годинник: було 6.56. Він вирішив піднятися на другий поверх, аби переконатися, що Сантьяго Насара в домі немає.
Двері до його кімнати були замкнені зсередини, бо Сантьяго Насар вийшов через спальню матері. Крісто Бедойя не лише знав цей дім, як свій власний, але й був тут своєю людиною, отож не вагаючись він штовхнув двері до спальні Пласіди Лінеро, щоб пройти до суміжної. Крізь слухове віконце соталася смужка запорошеного світла, і вродлива жінка, яка спала в гамаку, лежачи на боці й поклавши під щоку долоню, мов юна наречена, мала в собі щось нереальне. "То було наче видіння", — сказав мені Крісто Бедойя. Якусь мить він дивився на неї, зачарований її красою, а тоді, намагаючися ступати тихо, перейшов кімнату, проминув ванну і заглянув до спальні Сантьяго Насара. Ліжко було нерозібране, на кріслі лежав акуратно складений костюм для верхової їзди, а на ньому — сомбреро вершника. На підлозі стояли чоботи й лежали остроги. Ручний годинник Сантьяго Насара на нічному столику показував 6.58. "Раптом я подумав, що, може, він повертався сюди по револьвер", — розповів мені Крісто Бедойя. Але відсунувши шухлядку нічного столика, він побачив, що "магнум" там. "Ніколи не доводилося мені стріляти, — розповів мені Крісто Бедойя, — але тут я вирішив узяти револьвер, щоб віднести його Сантьяго Насарові". Він заткнув його собі за пояс, під сорочку, і лише після вбивства з'ясував, що револьвер був незаряджений. У ту мить, як він засував шухляду, у дверях з'явилася Пласіда Лінеро з чашечкою кави в руці.
Святий боже! — вигукнула вона. — Як ти мене налякав.
Крісто Бедойя теж злякався. Тепер він побачив її при світлі у халаті з золотими жайворонками, з розпатланим волоссям, і чари розвіялись. Він пояснив їй трохи збентежено, що зайшов подивитися, чи немає вдома Сантьяго Насара.
Він пішов зустрічати єпископа, — сказала Пласіда Лінеро.
Єпископ проїхав не зійшовши на берег, — мовив Крісто Бедойя.
Так я й думала, — сказала вона. — Ото син вражої матері!
І замовкла, бо раптом помітила, що Крісто Бедойя якось дивно відвертається від неї, ніби хоче щось сховати. "Нехай простить мені бог, — розповіла Пласіда Лінеро в розмові зі мною, — але я побачила його таким збентеженим, що подумала, чи не прийшов він красти". Вона спитала, що з ним таке. Крісто Бедойя розумів, що поведінка його має здаватися підозрілою, але в нього не стало духу сказати їй правду.
Я ж бо не спав ні хвилини, — пояснив він.
І пішов без дальших слів. "Так чи так, — розповів мені Крісто Бедойя, — а вона завжди уявляла, що її грабують". На майдані він зустрів отця Амадора, той повертався до церкви з усіма регаліями для відправи, яка так і не відбулася, але священик сказав, що він не може зробити для Сантьяго Насара чогось іншого, крім помолитися за спасіння його душі. Крісто Бедойя знову звернув до пристані, коли почув, як його кличуть від крамниці Клотільди Арменти. У дверях стояв Педро Вікаріо, розкуйовджений, мертвотно-блідий, в розхристаній сорочці, з закасаними до ліктів рукавами. У руці він тримав ножа з грубим лезом, якого сам зробив собі з пилки. Це уже не вперше він отак хизувався в ці останні хвилини, досі вірячи, що хтось перешкодить йому вчинити злочин, і Крісто Бедойя збагнув, що за його зухвалою поведінкою ховається якесь розпачливе, хоч, може, і неусвідомлене бажання.
Крістобаль, — крикнув Педро, — скажи Сантьяго Насарові, що ми тут чекаємо на нього і збираємось його вбити!
Крісто Бедойя зробив би йому велику послугу, якби перешкодив виконати свою погрозу. "Коли б я тоді вистрелив з револьвера, Сантьяго Насар лишився б живий", — сказав він у розмові зі мною. Та Крісто Бедойя похолов від страху на саму думку про це, а надто після того, як стільки наслухався про страшну руйнівну силу бронебійної кулі.
Я тебе попереджаю, що Сантьяго озброєний револьвером, який прострілює наскрізь автомобіль! — крикнув він у відповідь.
Педро Вікаріо знав, що то неправда. "Сантьяго ніколи не мав при собі зброї, коли виходив не в костюмі для верхової їзди", — сказав він у розмові зі мною. Та в усякому разі він був готовий зустріти його й озброєним, якщо вже прийняв рішення змити ганьбу своєї сестри.
Мертві не стріляють! — крикнув Педро.
Пабло Вікаріо теж з'явився в дверях, такий самий блідий, як і брат. Він мав на собі піджак від свого святкового костюма, а в руці тримав загорнутий у газету ніж. "Якби не різниця в одежі, — розповів мені Крісто Бедойя, — я нізащо не збагнув би хто з них хто". З-за спини Пабло Вікаріо виглянула Клотільда Армента і крикнула Крісто
Бедойї, щоб поквапився, бо в цьому містечку боягузів, мабуть, тільки він здатен перешкодити душогубству.
Усе, що сталось, починаючи від тієї миті, відбувалося в усіх на очах. Збуджені криками люди, які поверталися від пристані, спинялися на майдані, щоб подивитись на вбивство. Крісто Бедойя запитав у кількох знайомих про Сантьяго Насара, але ніхто не бачив його. У дверях клубу він зіткнувся з полковником Ласаро Апонте і розповів йому про те, що відбулося перед крамницею Клотільди Арменти.
Цього не може бути, — сказав полковник Апонте, — бо я звелів їм іти спати.
Я щойно бачив їх обох з різницькими ножами, — сказав Крісто Бедойя.
Такого не може бути, бо я забрав у них ножі, перед тим як наказав їм іти спати, — мовив алькальд. — Певне, ти їх бачив ще до цього.
Я бачив їх дві хвилини тому, і кожного з різницьким ножем, — сказав Крісто Бедойя.
А чорт! — вилаявся алькальд. — То виходить, вони повернулися з іншими ножами.
Він пообіцяв негайно вжити заходів, але спершу зайшов до клубу замовити на вечір столик для гри в доміно, а коли вийшов, злочин уже стався. Після розмови з полковником Крісто Бедойя припустився єдиної серйозної помилки, яка виявилася фатальною: він подумав, що в останню мить Сантьяго Насар вирішив поснідати в нас, не перевдягаючись, і пішов шукати його до нашого дому. Він швидко рушив берегом річки, запитуючи в кожного зустрічного, чи не бачили, щоб тут проходив Сантьяго Насар, але ніхто не міг сказати йому чогось певного. Крісто Бедойя не стривожився, бо до нашого будинку вели й інші дороги. Проспера Аранго, сільська чепуруха, стала благати його, щоб він допоміг її батькові, який конав на порозі свого дому, нечутливий до швидкоплинного єпископського благословення. "Я бачила його, як ішла на пристань, — розповіла мені моя сестра Марго, — і вже тоді він мав обличчя мерця". Крісто Бедойя затримався на чотири хвилини, з'ясовуючи стан хворого, й пообіцяв повернутися згодом, якщо буде нагальна потреба, але згаяв ще три хвилини, допомагаючи Проспері Аранго віднести старого до спальні. Коли він знову вийшов на вулицю, то почув далекі крики і йому здалося, ніби десь на майдані ляскають хлопавки. Він спробував побігти, але йому заважав револьвер за поясом. Завернувши за останній ріг, він упізнав зі спини мою матір, яка майже волочила за руку малого сина.
Луїсо Сантьяго, — крикнув він їй, — де твій хрещеник?
Моя мати на мить обернулася — обличчя її було зарошене слізьми.
Ой, сину! — відповіла вона. — Кажуть його зарізали!
Так воно й було. Коли Крісто Бедойя кинувся був шукати Сантьяго Насара, той саме зайшов у дім Флори Мігель, своєї нареченої, що стояв якраз за рогом, де Крісто бачив свого друга востаннє. "Мені навіть на думку не спало, що він там, — розповів Крісто Бедойя в розмові зі мною, — бо ті люди ніколи не вставали раніше полудня". Він лише повторив чутку, яка ходила в містечку, ніби вся та родина спить до дванадцятої години дня за наказом Нагіра Мігеля, наймудрішого чоловіка в арабській громаді. "Через те Флора Мігель, хоч і була не дуже юна, виглядала, як троянда", — вважає Мерседес. Насправді ж, хоч вони й відмикали двері свого дому досить пізно, як і багато інших, проте були люди ранні й працьовиті. Батьки Сантьяго Насара і Флори Мігель домовилися одружити своїх дітей. Сантьяго Насар не перечив і ще підлітком пообіцяв батькові, що виконає його волю, бо дивився на одруження так само практично, як і Ібрагім Насар. Флора Мігель справді мала досить квітучу зовнішність, але їй бракувало грації, бракувало розважливості, вона була весільною матір'ю майже для всіх своїх однолітків, отож ця угода стала для неї наче даром провидіння. їхні заручини були дуже прості, без урочистих візитів, без сердечних тривог. Весілля відкладали кілька разів і нарешті призначили на найближче Різдво.
Того понеділка Флора Мігель прокинулася разом з першими гудками єпископського пароплава і скоро довідалася, що близнюки Вікаріо чатують на Сантьяго Насара з наміром убити його. Моїй сестрі-черниці, єдиній людині, яка розмовляла з нею після нещастя, вона сказала, що навіть не пригадує, хто саме сказав їй про це. "Але о шостій ранку про це знали геть усі", — розповіла вона моїй сестрі. Однак їй видалося неймовірним, що Сантьяго Насара можуть убити. Скоріше його захочуть силоміць одружити з Анхелою Вікаріо, щоб повернути їй утрачену честь, — подумала Флора Мігель і відчула себе зганьбленою й приниженою. Тим часом як півмістечка зійшлося на пристань зустрічати єпископа, вона сховалась у своїй спальні і, плачучи від люті, заходилася складати у скриньку листи, що їх Сантьяго Насар надсилав їй, коли вчився в середній школі.
Проходячи повз будинок Флори Мігель, Сантьяго Насар завжди проводив ключами по металевих жалюзі вікон, навіть коли знав, що в домі нікого немає. Отож і того понеділка Флора Мігель чекала, коли він з'явиться, тримаючи в пелені шкатулку з листами. Сантьяго Насар не міг бачити її з вулиці, зате вона побачила його крізь металеві грати ще до того, як він дряпнув по ній ключами.
Заходь, — сказала Флора Мігель.
Жодна людина, навіть лікар, ніколи не заходила в той будинок о 6.45 ранку.