Коли я піду до Англійського банку та попрошу покласти цю банкноту на рахунок її власника, вони це зроблять, бо він їм відомий, хоч я його й не знаю; але ж мене спитають, яким побитом банкнота опинилась у моїх руках, і коли я скажу правду, мене запроторять до божевільні, а як набрешу – за грати. Те самісіньке вийде, коли я спробую покласти її до якогось іншого банку чи позичити на неї грошей. Хіть-нехіть я мушу носити сам цього страшного тягаря, доки не повернуться ті пани. Мені з цієї банкноти стільки користі, як із жмені попелу, зате я мушу стерегти її, труситись над нею, жебраючи задля прожитку. Віддати її я не зможу нікому, бо ні чесний обиватель, ані грабіжник її не візьмуть, не схочуть мати з нею ніякого діла. Ті добродії нітрохи не ризикують. Навіть якби я згубив їхню банкноту чи спалив її, вони б і тоді нічого не втратили, бо досить заявити до банку, і її б погашено, а всю вартість повернуто їм; а мені тим часом доведеться цілий місяць поневірятись без будь-якої платні чи користі для себе, хіба що я поможу одному братові виграти той заклад, який там він не є, й дістану обіцяну роботу. О, я не від того! Такі люди можуть улаштувати на ого яку посаду!
Я поринув у мрії про ту посаду, і в мені почала оживати надія. Платня, напевне, буде не маленька. Місяць потерпіти, а тоді заживу по-людському... Досить скоро я був уже в найліпшому гуморі. В парку мені не сиділось, і я знову пішов тинятись вулицями. Ось в око мені впала вивіска кравецької майстерні, і мені враз захотілося скинути з себе своє дрантя та вдягтися більш-менш пристойно. Але за які гроші? Я ж, крім мільйона фунтів, не мав ані шеляга. Отож я змусив себе поминути майстерню. Та за хвильку я вже плентався назад. Спокуса пекла мене як вогнем. Я, мабуть, разів із шість отак завертався й знову поминав вивіску, мужньо борючись сам із собою. Та нарешті здався, мусив здатися. Зайшов і спитав, чи нема в них часом невдалого вбрання, що не схотів узяти замовець. Той чолов’яга, що до нього я звернувся, не відповів нічого, тільки кивнув головою на іншого. Я підійшов до того, але він так само кивнув головою на третього, не промовивши й слова. Я рушив до третього, і аж той сказав мені:
– Почекайте трохи, будь ласка.
Я дочекався, поки він скінчить своє діло, тоді він завів мене до якоїсь комірчини, перебрав цілу купу забракованих костюмів і вибрав для мене найгіршого. Я натяг убрання на себе. Воно не пасувало мені до зросту і взагалі виглядало не вельми принадно, однак було нове, і мені не терпілося купити його, тому я не став прискіпуватись ні до чого, а сказав трошки ніяково:
– Може, ви будете такі ласкаві, що почекаєте грошей кілька день? У мене при собі нема дрібних.
Кравчик скорчив щонайглузливішу міну й відповів:
– Нема при собі, кажете? Я так і думав. Такі великі пани, як ви, дрібних грошей при собі не носять.
Я відмовив уражено:
– Голубе мій, не завше слід судити незнайому людину по її одежі. Я цілком спроможний заплатити за цього костюма, тільки що не хотів завдавати вам клопоту з розміном великої банкноти.
Це йому трохи збило пиху, однак відповів він мені все ж іще гонористо:
– Я не мав на думці вас уразити, але як уже пішлося на докори, то мушу сказати, що це не ваше діло – можемо ми чи не можемо розміняти ваші гроші, хоч би які там вони в вас були. Ми будь-які гроші можемо розміняти.
Тоді я подав йому банкноту:
– Ну що ж, гаразд. Перепрошую.
Він простяг руку й усміхнувся, як ото, бува, всміхаються всім обличчям, що враз ціле береться зморшками та брижами, мовби вода в ставку, коли туди цеглину кинеш. Та як позирнув на банкноту в себе в руці, усмішка враз застигла, вид його зжовтів і став схожий на оті хвилясті, поморщені патьоки чи озерця захололої лави, що можна натрапити на схилах Везувію. Я доти ніколи не бачив, щоб усмішка отак закам’яніла на обличчі, ніби навіки. Кравчик усе стояв з банкнотою в руках й дивився на неї; аж нарешті до комірчини вскочив сам хазяїн, глянути, що тут робиться, й заторохтів:
– Ну, що? Що сталося? Що тут за морока? Чого вам іще?
– Нічого не сталося,– відказав я.– Чекаю решти.
– Гаразд, гаразд, дай йому решту, Тоде, дай йому решту.
– Еге, дай решту! – озвався Тод.– Легко сказати. Гляньте-но самі на ці гроші!
Хазяїн зиркнув на банкноту, свиснув тихенько й промовисто і, встромивши голову в купу забракованих костюмів, почав перебирати їх, бубонячи збуджено, немовби сам до себе:
– Накидає дивакові мільйонерові отакий непотріб! Ото дурень з цього Тода! Дурнем уродився, дурнем і вмре! Завше впоре якусь дурницю. Розганя мені всіх мільйонерів, бо не вміє добрати, де багатій, а де волоцюга, і ніколи не вмітиме. Ага, оце саме те. Прошу вас, пане добродію, скиньте оце, що на вас, геть його в піч! Будьте ласкавенькі, надягніть оцю сорочечку та оцього костюмчика. О, цей якраз на вас, якраз те, що треба. І просто, і не вбого, і скромно, і шикарно, хоч герцогові носити. Це замовляв один чужоземний князь, може, ви з ним знайомі,– ясновельможний курфюрст Галіфакський. Він не взяв костюма, а замовив собі жалобного, бо його пані матінка надумала була вмирати, а тоді так і не вмерла. Ну, це таке діло, що нічого не вдієш, не завше ж бува так, як нам... чи то пак їм... о, штанці якраз, наче на вас шито, пане добродію! Тепер камізельочку. О, знов добре! Тепер сурдутика... Боже мій! Ви самі погляньте! Як улито! Скільки кравцюю, ще мені не бувало, щоб отак костюм прийшовся!
Я висловив своє задоволення.
– Авжеж, пане добродію, авжеж! На перший час згодиться, ще б пак! Та постривайте, що ви скажете, як ми вам за вашою мірочкою костюмчика пошиємо! Тоде, хутчій бери книгу, записуй! Штани по довжині – тридцять два...– і так далі. Не встиг я й слова промовити, як він уже обміряв мене всього й почав диктувати замовлення на фраки, візитки, сорочки, й на се, й на те. Аж ось я зміг докинути слово:
– Але ж, шановний пане, я не можу всього цього замовити, хіба що ви погодитеся чекати на гроші довший час – або розміняти оце.
– Довший час? Це не те слово, пане добродію, зовсім не те! Довіку – ось як би я сказав! Тоде, все оце щоб було зроблено якнайшвидше й негайно послано цьому панові додому! Дрібніші замовці можуть і почекати. Запиши панову адресу!
– Та я саме думаю перебиратись у інше помешкання. Я коли-небудь зайду й залишу вам нову свою адресу.
– Гаразд, пане добродію, як вам буде завгодно. Прошу, ось сюдою. Бувайте здоровенькі, пане добродію, на все найкраще вам!
Тепер ви розумієте, як повелося далі? Я, звісно, почав купувати все, що мені треба, та просити решту з мільйона. За якийсь тиждень я не лише жив у достатку, а розкошував на всю губу. Найняв цілий дім на Ганноверській площі й обідав удома, але снідати ходив щодня до скромної трактирні Гаріса, де вперше був наївся за свій мільйон. Через мене Гаріс пішов угору. По місту розійшлася чутка, що Гарісову трактирню вподобав дивак чужоземець, який носить у кишеньці камізельки мільйонові банкноти, й цього було досить: із убогої харчевні, що абияк зводила кінці з кінцями, зробилась уславлена ресторація, і столовники плавом пливли туди. Гаріс, не знаючи як надякуватись, просто силоміць пхав мені в руки позички і не хотів слухати ніяких відмовок; отож я, злидар, мав ще й гроші на всілякі витрати й жив не згірш за багатих і вельможних. Я весь час думав, що не минути мені бурі, але що я мав діяти? Вороття нема, треба плисти далі або йти на дно. І, самі розумієте, оте відчуття навислої наді мною загрози надавало поважності, ба навіть трагізму становищу, що було б просто кумедне, якби не це. Ночами, в темряві, трагедійний бік виступав наперед, нагадував, загрожував, і я крутився на ліжку в гризоті, й сон мене не брав. Та при радісному світлі дня трагічна барва блідла, щезала, і я не чув землі під ногами, аж сам не свій, аж п’яний із щастя.
Та й ще б пак ні! Адже я став одною із знаменитостей столиці світу, і те мені закрутило голову, та й не трошки, а таки добре. Яку, було, газету не розгорнеш, англійську, шотландську чи ірландську,– в кожній хоч раз та згадано "мільйона в кишені" та його останні вчинки й слова. Спочатку мене згадувалося на самому споді шпальти світської хроніки; потім я піднявся вище простого дворянства, далі вище баронетів, вище баронів... і так, що більше зростала моя популярність, то вище й вище я підбивався, аж поки досяг своєї вершини й твердо там закріпився – над усіма герцогами некоролівського роду і всіма духовними чинами, крім примаса Англії. Однак завважте, що то була ще не слава, а тільки популярність. Та не забарився й вирішальний удар – посвята в рицарі, так би мовити,– що в одну мить обернув нетривку шумиху популярності в тривке золото слави: "Панч" надрукував карикатуру на мене! Відтоді моє становище було забезпечене твердо. З мене ще можна було жартувати, але шанобливо, не голосно й не грубо – всміхатись, але не реготати: минулись ті часи! На тій карикатурі в "Панчі", я, вбраний у дивоглядне лахміття, торгувався з гвардійцем-вартовим за лондонський Тауер. Уявляєте собі, як воно почувалося молодому хлопцеві, що доти ніколи не тішився людською увагою, а тут нараз не може сказати й слова, щоб його не підхопили та не рознесли по всьому місту, не може ногою ступити на вулиці, не почувши, як довкола гомонять: "Он, он іде! Це він, це він!", не може поснідати, щоб довкола не тислися цікаві; не може показатися в оперовій ложі, щоб на нього не спрямувалось ураз тисячі біноклів! Еге ж, я направду купався в славі з ранку й до вечора.
Знаєте, я навіть зберіг своє старе дрантя та час від часу виходив у ньому, аби задля розваги знов, купивши якусь дрібничку, наслухатись образ, а тоді покласти глумливця на місці своїм мільйоном. Але скоро та забавка урвалась. Через газетні карикатури мій маскарадний костюм зробився такий відомий, що мене, тільки вийду на вулицю, зразу пізнавали й за мною скрізь сунула юрба, а як я заходив куди-небудь щось купити, то крамар пропонував мені наборг усю свою крамницю, перше ніж я встигав націлитись на нього банкнотою.
Десь на десятий день моєї слави я пішов виконати патріотичний обов’язок – зробити візит американському послові. Той, зрозуміло, зустрів мене якнайприязніше, покартав за те, що я так забарився з візитом, і сказав, що зможе мені пробачити, лиш коли я погоджусь прийти ввечері до нього на обід, замість одного з гостей, що несподівано занедужав.