Вони слухняні, тямущі, старанні і до того ж чесні, тим-то в цукрових плантаторів найбільше шануються як прості робітники. Чи ж не свідчать ці факти на користь наших бідних смаглявочолих дітей з недільних шкіл на тих далеких островах?
На власність накладено невеликий податок, і кожен тубілець, що має річний прибуток у п’ятдесят доларів, має право голосу.
3000 білих тримають у своїх руках усі гроші на островах та орудують усією торгівлею і сільським господарством. Переважна більшість їх американці. Це білі цукрові плантатори, торговці, офіцери китобійних суден та місіонери. Місіонерам інші білі як більмо в оці, а тим кров з зубів іде, що місіонери не повиїздять собі геть. Переважна частина похилих земель, що поясом прилягають до моря і підступають до підніжжя гір, багата й родюча. Таких родючих грунтів тут лише 200000 акрів, але зважте, на що вони здатні! В Луїзіані 200000 акрів цукрової землі дали б тільки 50000 бочок цукру на рік, а може, й ще менше; на Сандвічевих же островах ви могли б мати з них 400000 бочок. Звучить досить таки міцно, але це правда. Дві з половиною бочки на акр – звичайний урожай на тих островах; три з половиною бочки – то ще не абияке диво; п’ять бочок трапляється досить часто; і я можу назвати чоловіка, що взяв одного сезону п’ятдесят бочок цукру з семи акрів. Його тростина росла на схилі гори, 2000 футів над рівнем моря, і щоб вирости, їй потрібно було три роки. З розпитами звертайтеся до капітана Макі, острів Мані, Сандвічеві острови. Аж так високо вгору забралося небагато плантацій, а внизу дванадцяти місяців вистачає тростині подостатком, щоб дозріти. І я б хотів привернути вашу увагу до двох-трьох цікавих фактів. Наприклад, там ви не квапитеся рубати свою тростину, поки вона цвіте, а лишаєте в спокої та рубаєте, коли вам завгодно, в тому нема ніякої шкоди. І вам нічого тримати цілу армію робітників, щоб садити, як прийде пора садити, молоти, як прийде пора молоти, і кидатись притьмом рубати врожай під загрозою заморозків. Нічого подібного. Вам анітрохи не квапно. Велику плантацію ви пораєте з небагатьма робітниками, бо садите ви, практично, коли здумаєте, і рубаєте тростину й мелете, коли вам зручно. Морозами не пахне й близько, і що довше стоїть тростина, то ліпше росте. Деколи – власне, досить часто – одні з ваших робітників саджають на цьому полі, інші рубають на сусідньому, решта ж січе на машині. Висаджуєте ви тільки раз на три роки і збираєте три врожаї пагіння без нової посадки. Власне, ви можете збирати й збирати пагони, поки ваша воля; щороку врожай меншатиме, зате сік ставатиме все густіший та солодший, тож-бо вам нема чого журитися. Я знаю одного ледачого чоловіка, що зняв шістнадцять врожаїв пагонами, без посадки. А які багатства поназбивали ті плантатори в часи нашої війни, коли цукор підскочив до двадцяти з гаком! Їм обходилося десять центів за фунт вже привезений до Сан-Франціско, враховуючи всі витрати. І якби хто зажадав знати, чому ці плантатори схотіли б, імовірно, опинитися під нашим прапором, то відповідь проста: тепер ми змушуємо їх сплачувати мито в чотири центи за фунт рафінованого цукру; комісійні, перевіз та дві-три перевалки коштує їм ще три центи; вирощування тростини та виробництво цукру – то ще п’ять центів, отже, разом десь так 12 центів за фунт, з точністю до цента. А на наших ринках рафінований цукор вартий тільки десь 12,5 центів (оптом).
Зиску, отже, як кіт наплакав. А якби ми анексували ті острови та скасували непомірне мито в чотири центи за фунт, то декотрі з плантаторів, що тепер насилу зводять кінці з кінцями, мали б чистих 75 000 доларів на рік, а то й більше. Два таких роки окупили б їм плантацію, весь інвентар і машини. Вже чимало часу минуло, відколи я був на тих островах, і я не зважуся присягнути, що мито на цукор у Сполучених Штатах чотири центи за фунт, проте я ладен заприсягтися, що не нижче трьох.
Хотілося б додати ще слово-друге про небіжчика короля Камегамегу V та систему урядування, але я підожду який день. І ще хотів би я знати, чого це ваші кореспонденти так уперто ігнорують справжнього спадкоємця трону Сандвічевих островів, наче його самого, чи в нього шансів нема зовсім; тож хотілося б закинути за нього слівце. Я маю на увазі нашого стійкого американського друга принца Вільяма Луналіло, нащадка одинадцяти поколінь вінценосних дикунів,– бравого хлопаку, наділеного талантом, генієм, освітою, джентльменськими манерами, шляхетними інстинктами та інтелектом, що променисто сяє крізь повінь віскі, наче ця рідина тільки піддає жару ацетиленовому світильникові у нього в голові. Всі на островах знають, що Вільям, чи принц Біл, як ще його називають, з любові, а не з чого іншого,– стоїть найближче до трону; тож чому його ігнорують?
Сер! Пояснивши, що являють собою 3000 білих та що то за люди 50 000 тубільців, я маю намір тепер підкинути вам дещицю даних про те, хто і як править іграшковим королівством з його іграшковим населенням. Констебль і шість полісменів? Мировий суддя з присяжними? Мер і муніципалітет? О ні! Король – і парламент – і Кабінет міністрів – і Таємна рада – і постійне військо (200 солдатів) – і військовий флот (паровий пором і ще один звичайний) – і ціла когорта високих суддів – і лорд Верховний шериф на кожному острові. Ось воно як робиться. Це все одно, що рухати миску сардин локомотивом з Великої східної залізниці.
Років п’ятдесят з чимось тому тубільці під впливом раптового пориву, якого вони й самі гаразд не зрозуміли, попалили своїх ідолів і знищили давню релігію свого краю. І як на те, саме в цю пору перший вантаж наших місіонерів огинав мис Горн, і вони прибули якраз вчасно, щоб достарчити цим людям нові й куди кращі засоби милосердя. Вони заходилися відразу й оптом хрестити чоловіків, жінок, дітей і відразу ж почали навчати їх премудростей нової віри. Побудували величезні церкви і навертали по 50 000 неофітів за один день. Слава цих подій прогула по всій землі, і скрізь народи раділи; духовний стан звав це "великим пробудженням", і навіть маловіри говорили про це з подивом і захватом. Місіонери вивчили тубільну мову, переклали нею біблію та інші книжки, заложили школи і навіть цілком пристойні коледжі та навчили весь народ читати й писати; князьки та знать засвоїли науку в коледжах і познайомилися з півдесятком мертвих і живих мов. Згодом, років через двадцять, місіонери скомпонували конституцію, що й стала законом краю. Конституція піднесла жінку на один рівень з її володарем; трохи увільнила орендаря від сваволі землевласника; встановила справедливу й рівномірну систему податків; ввела таємне голосування і загальне виборче право; визначила й забезпечила різні права та привілеї короля, ватажків племен і народу; встановила парламент з представництвом від усіх станів королівства і, якщо я гаразд пригадую, правом приймати закони всупереч королівському вето.
Якийсь час усе йшло як по маслу, особливо поки на троні був брат небіжчика короля, просвічений і ліберальний правитель; та коли він помер і на трон зійшов Камегамега V, справи обернулись інакше. Це був один із величних "з ласки божої" королів, і зовсім не "фігурна оздоба", як дехто казав на нього; власне, всі свої дні він був найпотужнішою силою на островах, і його королівської волі завжди вистачало, щоб видати чи скасувати закон. Він був господарем від початку, посередині й до кінця. То парламент був за нього "фігурною оздобою" і нічим більше. Один з його найперших актів полягав у тому, що він розпалився неповторним гнівом (коли парламент проголосував проти якогось його заходу), та подер на клоччя й потоптав королівським черевиком вісімнадцятого розміру чудову конституцію! А наступним своїм актом він свавільно відклав сесію парламенту і послав його членів кожного до своїх справ. Він ненавидів парламент, як непотрібний і морочливий тягар на королівській шиї, але терпів його існування, бо завада з парламенту була скоріше орнаментальна, ніж реальна. Він ненавидів загальне виборче право і скасував його – принаймні витрусив з нього душу, лишивши саму нешкідливу оболонку. Він заявив, що не потерпить, аби злидота голосуванням цвиндрила гроші працьовитого люду, і добився прийняття грошового виборчого цензу. Він оточив себе догідливим королівським кабінетом з американців та інших чужинців і диктував їм свої заходи, а через них – парламентові; ця ж остання установа опиналася шанобливо, не сказати б перепросливо, і приймала ті заходи.
Це мало скидається на короля – "фігурну оздобу". Дурнем він не був. З нього був мудрий суверен; він бачив трохи світла; був освічений і культурний: докладав великих зусиль на благо свого народу, і не без успіху. В нього не було ніяких безглуздих банальних королівських примх; одягався він просто; роз’їжджав своїм старим конем по всіх закутках Гонолулу як день, так ніч, без супроводу; мав популярність, був вельми шановний і навіть люблений. Може, єдиною людиною, що ніколи його не боялася, був принц Віл,– я вже згадував про нього. Може, єдиною людиною, що будь-коли зважилась одверто висловити свою думку про короля в парламенті чи з передвиборної трибуни, був справжній теперішній спадкоємець, якщо принц Біл ще живий, а я не чув, щоб він помер. Цей заповзятливий молодик не панькався з його величністю і не зважав на можливі наслідки; а що він був на якусь крихту популярніший серед тубільців, ніж сам король, то його опозиція, либонь, була чогось варта. Про це шість років тому всі гомоніли в Гонолулу, і я наводжу ці твердження тут, бо маю їх за правдиві, а не тому, що сам знаю.
Тепер принцові Білу десь так років тридцять п’ять. З домом Камегамеги в нього нема ніякого кревного зв’язку. Походить він із старовиннішого і славетнішого роду, роду владних ватажків племен та князьків з острова Мауї, що правили там неподільно кількасот літ. Він принц одинадцятого покоління по прямій лінії, і тубільці особливо шанують його освячене віками шляхетство, чого вони ніколи не визнавали за вискочнями Камегамегами. Принца Біла вважають за справжнього спадкоємця гавайського трону, і от ось із яких причин: перед смертю чи в разі зречення король за законом того краю може призначити собі наступника – може призначити першу-ліпшу дитину, коли його воля, або ж свого брата чи якого іншого члена королівської родини.