Отак я ще раз урятувався зі страшної біди, і на часі було поміркувати, як давати собі раду далі.
Я завжди пам'ятатиму, наскільки шляхетно поставився до мене капітан: нічого не взяв за проїзд, дав двадцять дукатів за леопардову шкуру й сорок за лев'ячу, що були на баркасі, чисто все моє повернув, що було на кораблі, купив у мене все, що я погодився продати, як от ящик з пляшками, дві рушниці, частину воску, що не пішла на свічки, – назагал я за всяку всячину одержав двісті двадцять песо, з якими капіталом зійшов на берег Бразилії.
Незабаром капітан відрекомендував мене такому ж статечному чоловікові, власникові, як вони кажуть, ingenso, тобто плантації з цукроварнею. Я пожив у нього й побачив, як вирощують тростину й роблять цукор, як гарно живуть плантатори і як ураз вони багатіють, та подумав собі, якби мені видали дозвіл оселитись тут, я б теж став плантатором, аби ще тільки мені переслали якось гроші, які я залишив у Лондоні. Спочатку я вистарався дозвіл на натуралізацію, потім придбав на всі гроші переліґ й заходився планувати насадження й селище згідно з коштами, що я сподівався одержати з Англії.
У такому ж стані був і мій сусіда Веллс, англійського роду португалець з Лісабона. Я кажу сусіда, бо наші плантації лежали поруч, і ми добре ладнали. Наші статки були невеликі, й зо два роки ми рільникували тільки на прожиток. Мало-помалу ми спинались на ноги і якось упорядкували наші ґрунти, а тоді на третій рік посадовили тютюн та приготували нарік лан на тростину. Отепер знадобилася нам допомога, і я пожалкував, що віддав хлопця Зурі.
Однак у мене завше все через десяте-п'яте. Такий вже талан: узяв та втелющився не в свою справу, яка була мені не до душі, та й не для цього я пішов з батькового дому та не послухався його доброї поради. Вже ніби сам доробився середніх достатків, або й більше, до чого й батько напучував; прислухавшись до нього, я й удома того всього домігся та на власній шкурі не досвідчував би того всього по світі; раз у раз я собі повторював, що доскочив би цього і в Англії серед друзів, а не серед чужинців і дикунів у пущі, куди жоден відлун не долинає з тих земних країв, де мене хоч трохи знають.
Отак з гіркотою я позирав на своє становище. Крім сусіди, нема з ким побалакати, усе робити треба власноруч, і я примовляв при цьому, що живу самотою, як вигнанець на відлюдному острові. І це ж треба так… пам'ятаймо повсякчас, що, коли ми порівнюємо нинішнє становище з якимись там злигодами, Небо ще може все поміняти місцями, і тоді досвід підкаже, що щастя – це те, що було колись, а от згадане самотнє життя на відлюдному острові насправді стане моєю долею, а водночас могло цього й не статись, якби я не робив тих неслушних порівнянь і працював на обраному полі та, ймовірно, доскочив би і процвітання, і багатства.
Мої справи з плантацією вже якось пішли в лад, коли оце мій добрий товариш, капітан судна, що врятувало мене в морі, намірився йти у зворотній рейс, – три місяці в нього пішло на приготування й залагодження фрахту, – і я йому прохопився про свої залишені в Лондоні кошти, а він дав мені добру й щиру пораду: "Сеньйоре англійцю (він так завжди до мене звертався), якщо ви дасте мені письмове доручення і розпорядження до вашого лондонського повірника переслати кошти в Лісабон вказаним мною людям, вклавши їх у потрібний тут крам, я з Божою поміччю зворотнім рейсом усе вам доправлю, але оскільки справи людські загрожені всілякими перемінами й небезпеками, краще було б обмежитися сумою в сотню фунтів стерлінґів, тобто половиною ваших статків, як ви кажете, та покластися на долю: як усе піде добре, ви й другу половину так використаєте, а як не поталанить, то хоч ті кошти вам збережуться".
Порада здавалась розсудливою і дружньою, і я, зрозуміло, відразу пристав на неї та підготував лист до повірниці моїх коштів та письмове доручення португальському капітану, як він і хотів.
У листі до удови англійського капітана я в усіх подробицях переповів свої пригоди: неволя, втеча, зустріч у морі з португальським капітаном, його людяність, нинішній мій стан і майнові розпорядження; коли цей чесний капітан прибув до Лісабона, він знайшов спосіб через тамтешніх англійських купців переслати одному купцеві в Лондон не тільки розпорядження, але й оповідь, що їх він доправив удові, котра не лишень дала мої кошти, а ще й зі своєї кишені послала щедрою рукою дарунок португальському капітанові за людяність і зичливість до мене.
Купець у Лондоні вклав сто фунтів ув англійський крам за капітановим переліком та переслав вантаж йому до Лісабона, а вже мій друг доправив крам цілим мені в Бразилії; капітан включив до переліку без мого відома (бо я був замолодий підприємець, аби самому про це подбати) усіляке знаряддя, металеві вироби, реманент для плантації, що стали мені в добрій пригоді.
Коли вантаж прибув, я гадав, що нарешті й мені поталанило; мій хазяйновитий капітан виклав п'ять фунтів, які подарувала йому моя приятелька, аби привезти мені наймита з умовою на шестирічний термін праці, ще й відмовився від будь-якої винагороди, і я достоту примусив його взяти трохи тютюну з мого господарства.
І на тому не край: увесь крам був англійського виробу, – полотно, вовняна тканина, бая тощо, – та користувався тут особливим попитом, тому вдалося усе випродати з чималим зиском; тобто я побаришував на цьому вчетверо більше за вартість первісного майна, що дало мені змогу обійти бідного сусіда у розвитку плантації, бо я насамперед купив негра-невільника і взяв ще наймита-європейця на додачу до того, котрого капітан привіз із Лісабона.
Але часто-густо недоладне порядкування майном веде до великих негараздів, як от і в моєму випадку. Наступного року мені дуже плужило з плантацією: на своїх ґрунтах я виростив п'ятдесят великих в'язок тютюну, набагато більше, ніж пішло на розрахунки з сусідами за обмін; кожна в'язка була вагою понад гандредвейт[6], і увесь цей здобуток, оброблений належним чином, складувався до повернення каравану торгових суден з Лісабона; підприємство моє розширювалося, багатство примножувалося, і в голові почали роїтися заважкі для мене задуми й авантури, через що і кращі підприємці іноді банкрутують. Якби я й надалі спокійно робив своє, то на мене чекало б удатне життя, задля якого батько щиро радив зайве не виставлятись і до якого, на його думку, вело помірковане існування, але ж мене поривали зовсім інші речі, і тому я сам винний в усіх своїх поневіряннях, і на додачу до цієї халепи, над якою я серед численних своїх терпінь матиму нагоду раз у раз замислюватися, вабила мене дурняча схильність мандрувати світами, яка суперечила всьому тому доробкові й життю, котрі природа й Провидіння призначили моїм обов'язком.
Колись я вирвався з-під опіки батьків, і тепер не міг задовольнитися й волів покинути щасливі перспективи заможної та опроміненої успіхом людини на своїй новій плантації й кинутися в круговерть нестримного бажання забагатіти швидше, ніж дозволяла реальність; через це мене знову кинуло в проглуб людської біди, яка несумісна з людським життям і здоров'ям.
А тепер – докладніше про все це. Зрозуміло, що за майже чотири роки в Бразилії я й плантацію розбудував, мову вивчив, познайомився й потоваришував з місцевими плантаторами та купцями з Сан-Сальвадору, найближчого до нас порту, і під час зустрічаючей з ними, я часто розповідав про свої дві подорожі до берегів Ґвінеї, про характер торгівлі з тамтешніми неграми та про те, як легко вторгувати на узбережжі за дрібничку – намисто, цяцьки, ножі, ножиці, тесаки, скельця тощо – не тільки золотий пісок, ґвінейське збіжжя, слонові зуби та ін., а також чимало негрів для роботи в Бразилії.
Вони завжди вельми уважно вислуховували мої оповіді, особливо коли йшлося про купівлю негрів; за тих часів цей вид торгівлі тільки-но налагоджувався й потребував розрахунків з урядовими фінансовими установами цінними паперами та асієнто[7] або дозволу іспанського чи португальського короля; тому негрів привозили мало й коштували вони надзвичайно дорого.
Якось у товаристві зі знайомими купцями та плантаторами ми щиро про це балакали, а наступного дня троє з них уранці завітали до мене й сказали, що гарно обмізкували усе, про що говорилося минулого вечора і ухвалили зробити мені таємну пропозицію; вони взяли з мене слово про нерозголошення, а тоді пояснили, що мають намір спорядити корабель до Ґвінеї, бо в них, як і в мене, є плантації, а працювати нікому; оскільки торгівля неграми ускладнена тим, що їх не можна відверто продати після повернення додому, плантатори хочуть організувати один рейс, доправити негрів сюди у приватний спосіб та розподілити між собою; власне, питання полягає в тому, чи не погоджусь я бути їхнім суперкарґо[8], аби залагодити купівлю негрів на ґвінейському березі; при цьому вони обіцяли мені рівну участь у розподілі негрів та звільняли від потреби вкладати кошти у рейс.
Признаюся, це була б приваблива пропозиція для людини, що не має власного осаду та плантації, якими треба опікуватися, тому що і господарство солідне, і грошей долучено чимало, але ж я вже якось прилагодився і треба було тільки протриматися ще три-чотири роки, дістати з Англії ще сто фунтів і в результаті довести вартість господарства до трьох-чотирьох фунтів стерлінґів, і на тому не край… у такій ситуації нікому в світі не спливла б до голови гадка про подібний рейс.
Але така вже моя пеня знищувати себе самого, і я не зміг відхилити цю пропозицію, як не зміг колись послухатися доброї батькової поради та подолати бажання мандрувати світами. Отож, я відповів, що залюбки поїду, якщо вони тим часом доглянуть плантацію та виконають моє бажання щодо майна, якщо я зазнаю невдачі. Вони зобов'язалися це виконати, й ми закріпили це у заповітній угоді; тобто я уклав заповіт, перелічив, що слід зробити з плантацією та рештою майна в разі моєї смерті, призначив капітана корабля, який урятував мені життя, універсальним спадкоємцем з умовою виконання моїх бажань щодо майна, а саме – половину продукції плантації забрати собі, а другу – доправити до Англії.
Коротше слово, я всіляко забезпечив і майно, і роботу плантації.