Я добре намірився з першої рушниці левові в голову і вистрелив, але він лежав, затуляючи лапою носа, й сіканці розтрощили йому кістку біля коліна. Лев спершу із ревом схопився, але через перебиту лапу знову гепнувся, а тоді підвівся на трьох лапах і ревма заревів так, як я ніколи не чув. Трохи здивувавшись тим, що не поцілив йому в голову, я тут-таки вхопив другу рушницю і, хоч лев рушив з берега, знову вистрелив і поцілив у голову; тепер я з приємністю спостерігав, як він упав упав і майже не шумів, борючись зі смертю. Тут Зурі посмілішав й просив дозволу зійти на берег. "Ну, йди вже, погодився я; хлопець стрибнув у воду і, взявши водноруч малу рушницю, поплив, нагрібаючи другою рукою, до берега, поближче до звіра, а тоді притулив дуло левові до вуха і вистрелив, добиваючи звіра.
Полювання гарне, але ж дичина ця неїстівна, і я дуже шкодував, що ми змарнували три заряди пороху на не потрібну нам тварину. Натомість Зурі сказав, що йому дещо треба, повернувся на баркас і попросив тесак. "Нащо, Зурі?" – поцікавився я. "Відрубати голова", – відповів той. Проте Зурі не подужав відрубати голову – лише лапу; оту величезну лапу він і приніс на човен.
А я подумав, що нам знагодиться лев'яча шкура, і вирішив здерти шкуру, якщо вдасться. Отож заходилися ми з Зурі працювати: Зурі краще умів білувати, бо я на цьому зовсім не знався. Ми поралися цілий день, аж нарешті зняли шкуру, розіклали її на даху каюти, сонце за два дні її висушило, і згодом вона мені стала за постілку.
Розділ ІІІ. Потерпілі від розбиття на пустельному острові
Після зупинки ми днів десять-дванадцять пливли на південь, заощаджуючи провіянт, що почав вичерпуватися, і на берег зіходили лише по прісну воду. Я прагнув дsanb до річки Ґамбія або Сенеґал, себто поближче до Зеленого Мису, де сподівався зустріти європейське судно, бо інакше казна, куди прямувати – або шукати острови, або гинути серед негрів. Я знав, що всі судна з Європи до Ґвінеї, Бразилії або Ост-Індії проходили повз Зелений Мис або тамті острови, тобто моя доля наразі залежала від одного – або зустрінеться якесь судно, або смерть.
На свій задум я поклав днів десять, і ось помітив, що земля, яку ми минали, залюднена; у двох-трьох місцях ми бачили на березі людей, які дивилися на нас, а самі всі були геть чорні й голі. Якось я хотів зійти на берег до них, але мій добрий радник Зурі застеріг: "Не йдіть, не йдіть!" Однак я підвів баркас ближче до берега, аби порозмовляти з ними, і побачив, що вони чималий шмат дороги біжать берегом паралельно до човна. Зброї у них в руках я не завважив, лише в одного був якийсь довгий тонкий патикщо його Зурі назвав списом й попередив, що вони кидають його дуже далеко та влучно; тож я тримавсь віддалеки й розмовляв з ними на мигах, показуючи, що нам потрібна їжа, а вони тоді показали, щоб ми зупинились, і нам принесуть їжу. Щойно я опустив вітрило й ліг у дрейф, двоє чоловіків десь побігли й менше, ніж за півгодини, принесли два кусні сушеного м'яса й трохи зерна, яке вони там вирощують, але що воно таке ми до пуття не знали; нам, звичайно, це було потрібно, але казна як оте взяти, бо я не ризикував зійти на берег, а вони опасувалися нас; аж вони придумали прийнятний для обох сторін вихід: поскладали харчі на березі й чекали віддалік, доки ми не віднесли все на човен, а тоді знову підійшли поближче.
Ми на мигах їм подякували, бо не мали ж чим віддячити, але зараз же трапилась добра нагода прислужитися їм; бо ще доки ми дрейфували біля берега, з-за гори вибігли дві велетенські істоти, що одна з них нібито з люттю гнала іншу до моря; годі було второпати, чи то самець переслідував самицю, чи це вони так бавились, чи гризлись, чи звичайне це явище, чи незвичне, – радше останнє, тому що, по-перше, хижаки частіше з'являються поночі, а по-друге, ми зауважили у людей, передусім у жінок, переляк. Усі кинулися тікати, крім чоловіка зі списом чи дрітком; тим часом істоти на негрів не нападали, а шубовснули прямцем у море й почали плавати – так ніби хотіли розважитись; аж одна істота почала підпливати до човна ближче, ніж я спочатку сподівався, але я був напоготові – заздалегідь зарядив рушницю чим змога й наказав Зурі зарядити дві інші. Щойно істота підпливла на відстань пострілу, я вистрелив і влучив у голову; істота занурилась і тут же випірнула – то потопала, то виринала, змагаючися за життя, що насправді й відбувалось; істота попрямувала до берега, але не допливла, загинувши від смертельної рани та відчайдушної боротьби з водою.
Годі описати, як вразив бідолаг гук пострілу й вогонь з рушниці, дехто сторопів від жаху, упав і наче скам'янів, але побачивши, що мертва істота потонула, а я на мигах пропоную підійти ближче до води, вони наважились, наблизились і почали шукати потонулу істоту. Я знайшов істоту за розводами крові на воді, залигав мотузом та перекинув його неграм, які й витягли істоту на берег; виявилось, що це незвичайний плямистий леопард рідкої породи, писаний вродливець; негри у захваті здійняли руки, не в змозі порозуміти, чим же я забив його.
Друга істота, настрахана спалахом і гуком рушниці, допливла до берега і дременула в гори, звідки ці істоти й прибігли, – здаля я її до пуття не розгледів. Незабаром з'ясувалося, що негри хочуть з'їсти м'ясо леопарда, і я подав це як свій подарунок: вони були вельми вдячні, коли я на мигах запропонував забрати його. Вони заходилися ураз білувати леопарда загостреним цурпалком, ще й упоралися вправніше, ніж ми зробили б це ножем. Негри запропонували мені кусень м'яса, проте я відмовився, показуючи на мигах, що це ж їм даровизна, і тільки попросив собі шкуру, яку вони радо віддали, ще й докинули якісь свої харчі. Далі я на мигах попросив води: простяг глек, перевернув його, показуючи, що він порожній і що прошу його наповнити. Негри щось гукнули своїм товаришам, і прийшли дві жінки та принесли чималу лимпачеву посудину[4] й поставили для мене на березі; тоді я послав Зурі на берег з трьома нашими глеками, і він їх виповнив водою. Всі жінки, як і чоловіки, були голі.
Тепер у мене було коріння, якесь зерно та вода, тож я залишив дружніх негрів і протягом одинадцяти днів плив віддалік берега, аж побачив за чотири-п'ять ліґ попереду ріг, а що море було дуже спокійне, я обійшов його кружма на чималій відстані. Обійшовши ріг на відстані двох ліґ, я побачив суходіл, що висувався в море, й вирішив, що це, здогадно, Зелений Мис, а далі – острови, які відтоді почали називатися Острови Зеленого мису. Але до них було далеченько, і я не знав, на яку стати, бо під вітер я не підійду ні до рогу, ні до островів.
Отак у задумі над дилемою я зійшов до каюти й сів, а Зурі залишився стернувати, аж раптом він закричав: "Це хазяїн! Хазяїн! Вітрильник!", – йому, дурняткові, аж у литках застигло, бо він гадав, що це за нами женеться вітрильник нашого колишнього хазяїна, але я розумів, що сюди той не поткнеться. Я вихопився з каюти й відразу побачив вітрильник та рознав, що це португальське судно, яке, мабуть, прямує до Ґвінеї по негрів. Проте, пильніше придивившись до його курсу, я виснував, що судно йде деінде й не збирається наближатись до берега, і тому довелося й мені щозмога повернути у відкрите море, аби спробувати поговорити з португальцями.
Та ба, навіть під усіма вітрилами я не встигав навперейми, бо португальці промайнуть, перш ніж я подам їм знак; попри всі зусилля, я почав зневірятися, і тут, мабуть, у прозорну трубу, вони роздивились, що це європейський човен, і подумали, що він із розбитого судна, – тоді португальці зібрали частину вітрил, аби я їх наздогнав. Я пожвавішав, ухопив прапор колишнього патрона й почав сиґналити ним про біду і вистрелив із рушниці, і вони помітили, – самого пострілу не чули, як вони пояснили згодом, а лише бачили дим. Завдяки моїм сиґналам, вони зласкавились і чекали на мене, і я підплив години за три.
Португальці спитали, хто я, португальською, іспанською та французькою, але я цих мов не знав, аж нарешті до мене звернувся матрос-шотландець, який нагодився на облавку, і у відповідь я переповів йому, що я англієць і втік із Сали з маврського рабства; тоді португальці ласкаво запросили мене перебратися на облавок разом з усим, що в мене було.
Видима річ, я невисловно зрадів порятункові, – бо вважав, що це саме порятунок, – з жахливого й майже безнадійного стану; за цей рятунок я відразу запропонував капітанові усе, що мав, але він шляхетно відхилив пропозицію й пообіцяв, після прибуття до Бразилії, усе чисто мені видати. І пояснив при тому: "Я рятував ваше життя, бо хотів би, щоб і моє життя так рятували, – адже колись і я можу опинитись у такій ситуації. До того ж, якщо я прийму зараз від вас даровизну, то в Бразилії, такій далекій від вашого краю, ви будете примирати голодом, і вийде так, що я відберу у вас життя, котре врятував вам. Отож, пане англійцю, – докинув капітан, – я довезу вас із доброчинних міркувань задарма, а статки свої ви потім використаєте на купівлю харчів та оплату зворотньої дороги додому".
Свою доброчинну пропозицію капітан здійснював з винятковою скрупульозністю: заборонив матросам чіпати мої речі, взяв усе під свій нагляд, дав мені докладний опис майна, щоб згодом усе мені повернути, не забувши й про три глеки.
Натомість капітан завважив, що мій баркас досить гарний, сказав, що охоче придбає його для корабля, і поцікавився про ціну. Я відповів, що за його шляхетність я залишу цю справу на його розсуд, до мене грошей я не правитиму й він може взяти баркас і цілком покладусь на нього. Тоді капітан сказав, що дасть писане зобов'язання сплатити мені в Бразилії вісімдесят песо[5], а якщо там хтось запропонує більше, він доплатить. А ще запропонував мені шістдесят песо за мого хлопця Зурі, які я не схотів узяти не тому, що не бажав віддати Зурі капітанові, а тому, що шкода продавати в неволю бідного хлопчину, що по правді допоміг мені здобути волю. Капітан вислухав мої мотиви й визнав їхню слушність, але водночас запропонував узяти на себе зобов'язання випустити хлопця на волю за десять років, якщо перейде у християнство, а Зурі зі свого боку сказав, що хоче перейти до капітана, то я й пристав на таку пропозицію.
Ми без пригод пливли до Бразилії і через двадцять два ддні увійшли до Бая Тодуз-ус-Сантус, себто до Затоки Всіх Святих.