А сьогодні прийшла й Фуміко.
— Це не примха. Я справді хочу, щоб ви розбили чашку, — сказала вона. — Коли я подарувала вам глечик, ви зраділи, і я подумала: в мене є ще одне "сіно", чашка, я теж її вам віддам. Хотіла, щоб ви пили з неї щодня… А тепер мені соромно за такий нікудишній дарунок.
— Таке "сіно" не на будень. Гріх користуватися такою чашкою щодня…
— А все-таки кращих за неї є скільки завгодно. Мені буде прикро, якщо ви будете пити з цієї чашки, а згадуватимете, що є кращі за неї…
— То ви твердите, що треба дарувати найдорожчі речі?
— Це вже кому і за яких обставин…
У Кікудзі защеміло серце.
Мабуть, Фуміко мріє, щоб пам’ятка про матір була коштовною, щоб Кікудзі, торкнувшись її руками, з любов’ю згадував її саму і матір.
І Кікудзі мимоволі перейнявся цим бажанням — тепер і він ладен був погодитись, що дарунок на спомин про пані Оота має бути якнайкращим.
Певно, це й було заповітною мрією Фуміко. Свідчення тому — глечик "сіно".
Холодна поверхня глечика, що ніби пашіла жаром, викликала в уяві Кікудзі тіло пані Оота. І не було в тій згадці ні краплини сорому, ні каяття — краса перемагала.
Дивлячись на шедевр кераміки, Кікудзі відчував, що пані Оота була довершеним витвором природи. А шедевр недосяжний для осуду.
Того дня, в зливу, Кікудзі сказав Фуміко по телефону, що "сіно" викликає в ньому бажання бачити її. І тоді Фуміко згадала про інше "сіно" й принесла Кікудзі чашку.
Мабуть, таки правда, що чашці далеко до глечика.
— Здається, в батька була дорожня скринька для чайного посуду… — вголос міркував Кікудзі. — Напевне, в ній збереглася чашка, гірша за вашу.
— Яка чашка?
— Хтозна. Я ж її не бачив.
— Я хотіла б на неї поглянути. Мабуть, гарна, — мовила Фуміко. — Якщо це "сіно" гірше, то я його розіб’ю, добре?
— Боюсь навіть показувати…
Спритно виймаючи зернята з кавуна, поданого на десерт, Фуміко наполягала, щоб Кікудзі таки показав їй батькову чашку.
Він звелів служниці відчинити чайний павільйон і вийшов у сад. Таки хотів відшукати скриньку. Фуміко поспішила за ним.
— Я не знаю, де та скринька. От би сюди Курімото… Тá вмить знайшла б.
Кікудзі обернувся. На Фуміко падала тінь білого олеандра, під деревом було видно тільки її ноги в шкарпетках і садових гета.
Скринька була в буфеті в мідзуя.
Кікудзі приніс її у павільйон і поставив перед Фуміко.
Вона сиділа випростана і якусь хвилину чекала, коли Кікудзі зніме обгортку, а тоді не витримала й простягла руку.
— Можна подивитися?
— Скринька в поросі. — Кікудзі вийшов у сад і витрусив з обгортки пилюку. — А знаєте, в буфеті лежала мертва цикада, вся об’їдена черв’яками…
— У павільйоні ж чисто.
— Так. Курімото недавно прибрала. Тоді ж, коли повідомила, що Фуміко-сан і Юкіко-сан повиходили заміж… Було вже пізно, і вона не помітила, як зачинила цикаду в буфеті.
Фуміко вийняла зі скриньки згорток, очевидно, з чашкою, і, низько схилившись, узялася розв’язувати стрічку, її пальці злегка тремтіли.
Округлі плечі Фуміко опустилися вниз, і Кікудзі знову впала в очі її довга шия.
Його приваблювала опукла мочка вуха і стулений рот з ледь-ледь відкопиленою нижньою губою на поваленому обличчі дівчини.
— "Карацу", — сказала Фуміко, глянувши на Кікудзі.
Він підсів ближче.
Фуміко поставила чашку на татамі.
— Чудова чашка.
Це була маленька чашка "карацу", теж, здається, для щоденного вжитку.
— Міцна, витриманих ліній. Куди гарніша за "сіно".
— Хіба можна порівнювати "сіно" й "карацу"?..
— А чому ж ні? Досить поставити їх поруч, як одразу видно, котра гарніша.
Кікудзі, теж зачарований красою "карацу", взяв чашку в руки.
— Принести "сіно"? — спитав він.
— Я сама принесу. — Фуміко підвелась і вийшла.
Коли обидві чашки стали поряд, погляди Кікудзі й Фуміко раптом зустрілися і в ту ж мить звернулися на чашки.
Кікудзі квапливо сказав:
— Та це ж чоловіча й жіноча чашки! Коли поставити поруч, відразу видно.
Фуміко кивнула. Здавалось, вона не могла промовити й слова.
І для Кікудзі власні слова прозвучали дивно.
Чашка "карацу" була проста, без жодного малюнка. Крізь синяву її поверхні з жовтавим відтінком проступав легкий багрянець. Унизу вона була сильно випуклою.
— Напевне, це була улюблена чашка вашого батька, і він брав її з собою в подорож… Вона в його стилі.
Здавалось, Фуміко не помічала, що грається з вогнем.
Кікудзі не вистачило духу сказати, що "сіно" нагадує йому про її матір. Дві чашки стояли перед ним, як дві душі — батькова і пані Оота.
Стародавні чашки… Їм, певне, років триста-чотириста, а скільки в них свіжості!.. Здавалось, життя б’ється під їхньою гладенькою поверхнею.
Кікудзі дивився на чашки, а йому ввижалися його батько і мати Фуміко, такі ж чисті й непорочні.
На восьмий день після смерті пані Оота Кікудзі признався, що йому страшно залишатись наодинці з Фуміко. А от зараз відчуття провини наче й не було. Невже воно вивітрилося під впливом чудової кераміки?
— Яка краса… — промовив Кікудзі ніби сам до себе. — Батько возився з чашками, хоч таке заняття і не в його вдачі… Мабуть, хотів заглушити цим докори сумління…
— Докори сумління?..
— Бо дивишся на чашку і забуваєш, що в її колишнього власника могли бути гріхи… А батько прожив лише часточку того, що випало на долю цієї чашки.
— Смерть іде за нами по п’ятах. Який жах!.. Чого я тільки не робила, щоб забути про мамину смерть! А вона все стоїть за кожним із нас…
— Правду кажете… Коли весь час думаєш про мертвих, то здається, ніби й сам неживий, — сказав Кікудзі.
Служниця принесла чайник. Вона, певно, подумала, що їм потрібен окріп для чайної церемонії — Кікудзі й Фуміко вже давненько сиділи в павільйоні.
Кікудзі запропонував Фуміко приготувати чай у "карацу" і "сіно" так, наче вони в дорозі.
Дівчина згідливо кивнула.
— Тоді я зможу ще раз випити з маминої чашки перед тим, як її розбити…
Вона вийняла зі скриньки бамбукову колотівку і вийшла її помити.
Літнє сонце ще не зайшло.
— Наче в дорозі… — проказала Фуміко, збиваючи чай у маленькій чашці.
— Нехай у дорозі. А де ж ми тоді зупинимось? У готелі?
— Не обов’язково в готелі. Можна на березі річки або в горах. Треба було взяти холодної води, ніби з гірської річки…
Виймаючи колотівку, Фуміко глянула своїми чорними очима на Кікудзі, а потім звернула погляд на "карацу", яку подавала йому на долоні.
І погляд Фуміко, і чашка опинилися в Кікудзі перед коліньми.
Кікудзі відчув, як Фуміко напливає на нього хвилями тепла…
Коли вона поставила перед собою мамину чашку й заходилась розмішувати чай, бамбукова колотівка зашурхотіла об край, і Фуміко опустила руку.
— Важко!
— Мабуть, тому, що чашка маленька, — сказав Кікудзі.
Руки Фуміко тремтіли.
Вона випустила з пальців колотівку й більше за неї не бралася.
Фуміко похнюпилась.
— Мама не дає мішати…
— Що?…
Кікудзі миттю підвівся й схопив Фуміко за плечі, немов хотів її вирвати з тенет закляття.
Фуміко не опиралася.
IV
Тієї ночі Кікудзі ніяк не міг заснути. Коли в щілинах віконниць замерехтів світанок, він устав і подався у чайний павільйон.
У саду, на плиті перед кам’яним умивальником валялись уламки "сіно". Кікудзі склав докупи чотири великих черепки, і в його долоні з’явилася чашка. Лише на її вінцях бракувало шматочка.
Кікудзі взявся його шукати, але невдовзі облишив.
Підвів очі вгору. На сході, між віттям дерев, яскріла одна велика зірка.
"Скільки я вже не бачив вранішньої зорі!" — подумав Кікудзі, дивлячись на небо, яке поволі затягували хмари.
Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді. Ореол навколо неї був аж наче вологий.
"Безглуздо збирати черепки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском", — майнуло в голові Кікудзі.
Він кинув уламки на землю.
Учора ввечері Фуміко шпурнула чашку на кам’яний умивальник. Кікудзі навіть не встиг її зупинити.
Він не помітив, як вона несподівано вискочила з чайного павільйону. В нього тільки вихопилось:
— О-о-о!
Кікудзі не кинувся шукати черепків у темряві, а підтримав Фуміко за плечі. Бо вона знеможено присіла на плиті й от-от ладна була повалитися на землю.
— У вас є гарніше "сіно"… — прошепотіла вона.
Фуміко таки переживала, що Кікудзі порівняє її чашку з іншою, кращою…
Пізніше, коли він ніяк не міг заснути, ті слова пролунали в його душі сповненим болю прозорим тоном.
Дочекавшись світанку, Кікудзі вийшов у сад поглянути на розбиту чашку.
Однак угледів зірку і кинув черепки на землю…
Кікудзі знову підвів погляд угору й аж ойкнув.
Зірки вже не було. Поки він збирав черепки, ранкова зоря сховалася за хмарою.
Кікудзі, немов ошуканий, якийсь час дивився на схід.
Невже хмара заслонила зірку?.. Над дахами будівель, там, де обривалися хмари, рожево займався небосхил.
— Як же їх тут залишати… — промовив Кікудзі сам до себе. Знову підняв черепки й запхав за пазуху нічного кімоно.
Жаль було кидати розбиту чашку. Та й тут її могла побачити Тікако.
"Фуміко навмисне її розбила, тож навіщо зберігати черепки?" — вирішив, але передумав, загорнув їх у папір і, сховавши у стінну шафу, забрався під ковдру.
"Власне, чого Фуміко так боїться порівняння?.. З чим і коли міг би він порівняти це "сіно"?.. Звідки в неї той острах?" — мучився здогадами Кікудзі.
Після вчорашнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось. Для нього вона стала незрівнянною. Стала його долею.
Досі Кікудзі завжди пам’ятав, що Фуміко — донька пані Оота. Тепер він забув про це.
Раніше його чарувала схожість доньки й матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевтілилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко.
Нарешті Кікудзі вирвався з огидної чорної опони, що затуляла йому світ.
Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?..
Фуміко не опиралась, опиралася тільки її чистота.
Він побоювався, що цього разу прокляття ляже на серце важчим тягарем, а вийшло навпаки — душа мовби очистилась. Сталося чудо: отрута, ужита у великій кількості, вилікувала хворого.
З контори Кікудзі подзвонив у крамницю, де працювала Фуміко. Вона казала, що влаштувалась у крамниці оптового продажу вовняних тканин у районі Канда.
Але там її не було. Кікудзі прийшов на роботу невиспаний. Мабуть, і вона довго не могла заснути і лише над ранок поринула в глибокий сон. "А може, через сором не може поткнутися з дому?" — подумав Кікудзі.
Він подзвонив ще раз, після обіду, але Фуміко не було, і він попросив у продавця її домашню адресу.
В її вчорашньому листі, мабуть, була нова адреса, але ж вона порвала його й поклала в кишеню.
За вечерею зайшла мова про її роботу, і Кікудзі запам’ятав назву оптової крамниці.