"Візьміть спинку!"
"Матінко! адже вас ніхто не просить втручатися!" промовив Григорій Григорович. "Будьте певні, що гість сам знає, що йому взяти! Іване Федоровичу, візьміть крильце, он друге, з пупком! Та що ж це ви так мало взяли? Візьміть стегенце! Ти чого роззявив рота з блюдом? Проси! Ставай, негіднику, навколішки! Говори зараз же: Іване Федоровичу, візьміть стегенце!"
"Іване Федоровичу, візьміть стегенце!" проревів, ставши навколішки, офіціант з блюдом.
"Гм, що це за індичка!" промовив стиха Іван Іванович, з виразом зневаги повернувшись до свого сусіди. ''Чи такі мають бути індички? Якби ви побачили в мене індичок! Я вас запевняю, що сала в одній більше, ніж у десятку таких, як оці. Чи вірите, пане мій, що навіть противно дивитися, як вони ходять у мене по двору, такі жирні!.."
"Іване Івановичу, ти брешеш!" промовив Григорій Григорович, прислухавшись до його мови. "Я вам скажу", говорив усе так само своєму сусіді Іван Іванович, удаючи, ніби він не чув слів Григорія Григоровича: "що торік, коли я відсилав їх у Гадяч, давали по п'ятдесят копійок за штуку. І то ще не хотів брати".
"Іване Івановичу, я тобі кажу, що ти брешеш!" промовив Григорій Григорович, щоб ясніше було, по складах, і голосніше, ніж перше.
Але Іван Іванович, удаючи, ніби це стосувалося не його, говорив так само далі, тільки значно тихіше: "саме так, пане мій, не хотів брати. У Гадячі в жодного поміщика…"
"Іване Івановичу! адже ж ти дурний, і більше нічого", голосно сказав Григорій Григорович. "Та ж Іван Федорович знає все це краще за тебе і, очевидно, не повірить тобі".
Тут Іван Іванович зовсім образився, замовк і взявся за індичку, незважаючи на те, що вона не така була жирна, як оті, що на них противно було дивитись.
Стук ножів, виделок і тарілок замінив на якийсь час розмову; але голосніше від усього чулося висмоктування Григорієм Григоровичем мозку з баранячої кістки.
"Чи читали ви", запитав Іван Іванович після деякої мовчанки, висовуючи голову з своєї брички до Івана Федоровича: "книгу: "Подорож Коробейникова до святих місць"? Справжня насолода для душі й для серця! Тепер таких книг не друкують. Дуже жалко, що не подивився, якого року".
Іван Федорович, почувши, що мова йде про книгу, старанно почав набирати собі соусу.
"Справді дивно, пане мій, як подумаєш, що простий міщанин пройшов усі місця ті. Більш, як три тисячі верстов, пане мій! більш, як три тисячі верстов! Істинно його сам господь сподобив побувати в Палестині і в Єрусалимі".
"Так ви кажете, що він", промовив Іван Федорович, який багато чував про Єрусалим ще від свого денщика: "був і в Єрусалимі!"
"Про що ви кажете, Іване Федоровичу?" запитав з краю стола Григорій Григорович.
"Я, тобто, мав нагоду зауважити, що які є на світі далекі краї!" сказав Іван Федорович, бувши сердечно задоволений з того, що вимовив таку довгу й складну фразу.
"Не вірте йому, Іване Федоровичу!" сказав Григорій Григорович, не почувши як слід: "все бреше!"
Тимчасом обід закінчився. Григорій Григорович пішов до своєї кімнати, як звичайно, трохи поспати. А гості пішли слідом за бабусею-господинею та панночками до вітальні, де той-таки стіл, на якому вони, йдучи обідати, залишили горілку, ніби якимось чудом заставився блюдечками з варенням різних сортів та блюдами з кавунами, вишнями й динями.
Відсутність Григорія Григоровича помітна була у всьому. Господиня стала балакучішою й відкривала сама, без прохання, багато секретів, як робити пастилу і сушити груші. Навіть панночки розговорилися; але білявенька, що здавалася молодшою на шість років од своєї сестри і якій на вигляд було біля двадцяти п'яти літ, була мовчазніша. Та найбільше говорив і діяв Іван Іванович. Бувши певний, що його тепер ніхто не зіб'є й не змішає, він говорив і про огірки, і про сіяння картоплі, і про те, які в старовину були розумні люди, — куди теперішнім, — і про те, як дедалі все розумнішає і доходить до вигадування наймудріших речей. Одно слово, це був один з тих людей, які з великою охотою люблять займатися втішними для душі розмовами, і говоритимуть про все, про що тільки можна говорити. Коли розмова торкалася поважних і благочестивих речей, то Іван Іванович зітхав після кожного слова, киваючи легенько головою; коли господарських, то висував голову зі своєї брички і робив такі міни, що, дивлячись на них, здається, можна було прочитати, як треба робити грушовий квас, які великі ті дині, що про них він говорив, і які жирні ті гуси, що бігають у нього по двору. Нарешті, вже ввечері, на превелику силу, пощастило Іванові Федоровичу попрощатися. І, незважаючи на свою зговірливість і на те, що його насильно залишали ночувати, він настояв-таки на своєму намірі поїхати і поїхав.
V. НОВИЙ ЗАДУМ ТІТОНЬКИ
Ну, що? видурив у старого лиходія запис?" Таким запитанням зустріла Івана Федоровича тітонька, що нетерпляче чекала на нього вже кілька годин на ґанку і не витерпіла, нарешті, щоб не вибігти за ворота. "Ні, тітонько!" відповів Іван Федорович, злазячи з візка: "у Григорія Григоровича нема ніякого запису".
"І ти повірив йому? Бреше він, проклятий! Коли-небудь попадеться, їй-право, відлупцюю його власними руками. О, я йому спушу сала! Однак треба спочатку поговорити з нашим підсудком, чи не можна судом з нього стягти… Але не про це тепер річ. Ну, що ж, обід був хороший?" "Дуже… так, вельми, тітонько".
"Ну, а які були страви, розкажи? Стара, я знаю, майстерниця доглядати за кухнею".
"Сирники були з сметаною, тітонько. Соус з голубами, начиненими…"
"А індичка зі сливами була?" запитала тітонька, бо сама добре вміла готувати цю страву.
"Була й індичка!.. Вельми гарні панночки, сестриці Григорія Григоровича, особливо білявенька!"
"А!" сказала тітонька і подивилася пильно на Івана Федоровича, що, почервонівши, опустив очі. Нова думка швидко промайнула в її голові. "Ну, що ж?" запитала вона з цікавістю й жваво: "які в неї брови?" Слід зауважити, що тітонька завжди бачила першу красу жінки — у бровах.
"Брови, тітонько, точнісінько-с такі, які, ви розповідали, замолоду були у вас. І на всьому обличчі невеличкі веснянки".
"А!" промовила тітонька, задоволена зауваженням Івана Федоровича, який, проте, й на думці не мав сказати цим комплімент. "А яке було на ній плаття? хоч, проте, тепер важко знайти такої добротної матерії, яка от хоча б, приміром, у мене на оцім капоті. Але не в цьому річ. Ну, що ж, ти розмовляв про що-небудь з нею?"
"Тобто, як?., я-с, тітонько? Ви, може, вже гадаєте…"
"А що ж? що ж тут дивного? на все божа воля. Може, тобі на роду написано жити з нею в парі".
"Я не знаю, тітонько, як ви можете таке говорити. Це свідчить, що ви зовсім не знаєте мене…"
"Ну, от уже й образився!" промовила тітонька. "Ще молода дитина!" подумала вона про себе: "нічого не знає! треба їх звести докупи, хай познайомляться!"
Тут тітонька пішла глянути на кухню і залишила Івана Федоровича. Але з того часу вона тільки й думала про те, як побачити скоріш свого племінника жонатим і побавити маленьких онучат. У голові в неї нагромаджувались самі тільки готування до весілля, і помітно було, що в усіх справах вона метушилася значно більше, ніж раніш, хоч, одначе, ці справи йшли скоріш гірше, ніж краще. Часто-густо, готуючи якесь тістечко, яке вона ніколи не довіряла куховарці, вона, замислившись і уявляючи, що біля неї стоїть маленький онучок, що просить пирога, неуважно простягала йому руку з кращим шматком, а дворовий пес, користуючись з цього, хапав цей ласий шматок і своїм голосним жваканням виводив її з задуми, за що й бував завжди битий кочергою. Навіть облишила вона свої улюблені заняття і не їздила полювати, особливо, коли замість куріпки застрелила ворону, чого ніколи раніше з нею не траплялось.
Нарешті, через чотири дні після цього, всі побачили викочену з сарая у двір бричку. Кучер Омелько, він же городник і сторож, ще з самого ранку стукав молотком і прибивав шкіру, відганяючи безперестану собак, що лизали колеса. Вважаю за свій обов'язок попередити читача, що це була та сама бричка, на якій їздив ще Адам. І тому, коли хтось буде видавати іншу за адамівську, то це суща брехня, і бричка неодмінно підроблена. Зовсім невідомо, яким чином вона врятувалася від потопу. Треба гадати, що в Ноєвім ковчезі був для неї окремий сарай. Шкода дуже, що читачам не можна описати її вигляду. Досить сказати, що Василина Сашпорівна була дуже задоволена з її архітектури і завжди жалкувала, що вийшли з моди старовинні екіпажі. Сама будова брички трохи набік, тобто так, що правий бік її був значно вищий за лівий, дуже їй подобалася, бо, з одного боку, як вона казала, може влазити низенький, а з другого — високий. Зате всередині брички могло вміститися штук п'ять малорослих і троє таких, як тітонька. Десь опівдні Омелько, впоравшися з бричкою, вивів зі стайні троє коней, трохи, може, молодших од брички, і почав їх прив'язувати вірьовкою до величного екіпажа. Іван Федорович і тітонька, один з лівого боку, друга з правого, влізли у бричку, і вона рушила. Мужики, що траплялися по дорозі, бачивши такий багатий екіпаж (тітонька тільки коли-не-коли виїздила в ньому), шанобливо зупинялися, знімали шапки і вклонялися до пояса. Години за дві кибитка зупинилася перед ґанком, — гадаю, не треба говорити: перед Ґанком Сторченкового дому. Григорія Григоровича не було вдома. Бабуся з панночками вийшла зустріти гостей в їдальню. Тітонька підійшла величною ходою, дуже ловко виставила одну ногу наперед і сказала голосно:
"Дуже рада, пані моя, що маю честь особисто засвідчити вам мою пошану. А разом з решпектом[61] дозвольте подякувати за гостинність вашу моєму племінникові Іванові Федоровичу, що дуже він нею хвалився. Чудесна у вас гречка, пані! Я бачила її, під'їжджаючи до села. А дозвольте дізнатися, скільки кіп ви маєте з десятини?"
Після цього почалося загальне цілування. А коли посідали у вітальні, то бабуся-господиня почала:
"Щодо гречки я не можу вам сказати: це справа Григорія Григоровича. Я вже давно облишила це, та й не можу: вже стара! В старовину в нас, я пам'ятаю, гречка була до пояса; тепер бог знає що, хоча, між іншим, і кажуть, що тепер усе краще". Тут бабуся зітхнула. І якомусь спостерігачеві почулося б у цьому зітханні зітхання давнього вісімнадцятого століття.
"Я чула, моя пані, що у вас власні ваші дівки чудесні вміють виробляти килими", промовила Василина Кашпорівна і цим зачепила бабусю за найчутливішу її струну.