Смайлі неабияк вразився, та й обурення його взяло, справді, але ж, звісно, він і гадки не мав, що воно таке приключилося.
Чужак по цьому забрав гроші й пішов собі; на порозі ще він оглянувся, тицьнув через плече великим пальцем – так ото на Дена Вебстера та й знову каже з притиском:
— Отож-бо й воно – жаба як жаба, нічого я в ній особливого не бачу.
А Смайлі стояв, чухав собі потилицю й дивився все вниз на Дена Вебстера, добру часину так, а тоді й мовить:
— І що в стилої мами причинилося цій жабі, хотів би я знати. Щось її надто вже обдуло, як мені здається…— Ухопив він Дена Вебстера за карк, підніс угору та як не скрикне: – А побий мене сила божа, коли вона не затяжить на півпуда! – Перевернув він жабу догори ногами, а з неї ціла жменя шроту сипонула. Аж тут йому свінуло, що воно за пригода, і він мало не знесамовитів з люті. Шасть він жабу на землю й бігма за тим чужаком, тільки того вже поминай як звали. І...
Тут Саймон Вілер почув, як його гукають знадвору, і підвівся подивитись, кому там він потрібен. На відході він обернувся до мене й сказав:
– Зачекайте-но, хвильку, добродію, відпочиньте. Я зараз – одна нога там, друга тут.
Але я, з вашого дозволу, розважив, що подальша історія заповзятливого волоцюги Джіма Смайлі навряд чи щось мені з’ясує стосовно превелебного Леонідаса В. Смайлі і вирішив, що з мене вже досить.
На порозі, проте, перестрів мене, повертаючись, цей самий говіркий Вілер і вчепився за мого гудзика:
– Так ото в цього Смайлі була якось руда корова, сліпа на одне око, і не мала вона хвоста, лише оцупок такий, наче той банан, і...
Не маючи, однак, ані часу, ані охоти, я не став чекати розповіді ще про ту страждущу корову, і поспішив розпрощатися.
1865