Тут уже мені стало не до жартів. Сер Кей розповів, як зустрів мене в далекій країні варварів, де всі ходять у такому чудернацькому одязі, як ось на мені, — одяг цей заговорений, він захищає усіх, хто носить його, від ворожої руки. Але він, сер Кей, розвіяв силу чарів молитвою і в бою, що тривав три години, убив тринадцятьох моїх лицарів, а мене взяв у полон, подарувавши мені життя тільки тому, що жаль було нищити таке чудо, не виставивши його спершу на показ і на подив королю Артурові та його двору. При цьому сер Кей не шкодував компліментів на мою адресу, називаючи мене то "велетенською потворою", то "жахливим небосяжним чудовиськом", то "вогнедишним змієм-людожером"; і всі вірили кожному слову цієї маячні, і ніхто не сміявся, ніхто не помічав, що в такому моєму портреті фарби, сказати б, трохи згущені. Намагаючись утекти від нього, провадив далі сер Кей, я з одного маху вистрибнув на верхівку дерева двісті ліктів у височінь, але він збив мене звідти каменем завбільшки як корова, потрощивши ним майже всі мої кістки, а потім узяв з мене присягу, що з’явлюся на суд до двору короля Артура. На закінчення він оголосив вирок, і я почув, що мене засуджено до страти, яка має відбутись опівдні двадцять першого червня; моя доля, видно, зовсім не обходила його: перше ніж назвати число, він позіхнув.
Мене охопив такий розпач, що я вже мов у тумані слухав суперечку про те, яким саме способом мене стратити; дехто взагалі сумнівався, чи можна мене вбити, бо на мені заговорена одежа. А на мені ж був звичайнісінький костюм, куплений за п’ятнадцять доларів у крамниці готового одягу! А втім, хоч який я був приголомшений, одну деталь усе ж таки помітив: ці найзнатніші в країні дами й лицарі любісінько вживали таких виразів, які примусили б почервоніти навіть дикого команча[16]. Сказати, що вони висловлювалися неделікатно, було б замало. Але я читав "Тома Джонса" й "Родеріка Рендома"[17] та інші подібні книжки і знав, що найблагородніші леді й джентльмени Англії ще сто років тому в мові своїй та й в поведінці відзначалися не меншою непристойністю. Лише в нашому, дев’ятнадцятому столітті з’явилися в Англії, та й, мабуть, і в Європі, перші справжні леді й джентльмени. Що було б, якби сер Вальтер Скотт замість того, щоб вкладати власну мову в уста своїх героїв, дозволив їм висловлюватись у звичній для них манері? Ревекка, й Айвенго, й тендітна леді Ровена[18] заговорили б тоді так, що в будь-якого волоцюги нашого часу прив’яли б вуха. А втім, для тих, хто не усвідомлює, що таке нечемність, її просто не існує. Придворні короля Артура не розуміли, що поводяться непристойно, тож мені вистачало здорового глузду не помічати цього.
Певно, вони ще довго сушили б собі голову над моїм заговореним одягом, якби Мерлін не допоміг їм розумною порадою. Він спитав, чого ж вони, йолопи дурноверхі, не надумаються мене роздягти. За хвилю я вже стояв голий як бубон! І, господи, подумати лишень, — у цьому товаристві тільки я один почував себе ніяково. Всі розглядали й обговорювали мене так незворушно, наче я був якийсь овоч.
А королева Гвіневера, дивлячись на мене з такою самою простодушною цікавістю, як і всі інші, зауважила, що ні в кого не бачила таких ніг, як у мене. Це був єдиний комплімент, який я заслужив, якщо таке зауваження можна назвати компліментом.
Врешті мене потягли в один бік, а мій страхітливий одяг — в другий. Скоро я опинився в темному, тісному кам’яному мішку, де за поживу мені мала правити жалюгідна купка недоїдків, за постіль — оберемок зогнилої соломи, а за товариство — сила-силенна пацюків.
Розділ V
НАТХНЕННЯ
Я був такий втомлений, що, незважаючи на страх і тривогу, відразу ж заснув.
Прокинувся я з відчуттям, що проспав дуже довго, і перш за все подумав: "І насниться ж таке! Добре, що хоч вчасно прокинувся, а то б мене повісили, чи втопили, чи спалили, чи… Подрімаю ще трохи до гудка, та й піду на завод, поквитаюся з Геркулесом".
Але тут забряжчали іржаві кайдани, заскреготали засуви, в очі мені вдарило світло, й переді мною з’явився отой метелик Кларенс! Я роззявив рота, від подиву мені забило дух.
— Що?! — скрикнув я. — Ти ще тут? Згинь і пропади, я ж уже прокинувся!
Та він тільки зайшовся своїм легковажним сміхом і почав потішатися з мого невеселого становища.
— Гаразд, — скорився я, — нехай сон триває. До гудка ще є час.
— Про який сон ти гомониш?
— Як то який? Мені сниться, ніби я опинився при дворі якогось короля Артура — особи, якої ніколи не існувало, і ніби я розмовляю з тобою, — хоч ти теж тільки виплід моєї уяви.
— Он як? А те, що тебе завтра спалять — теж сон? Ха-ха! По-твоєму, це теж сон, га?
Мене наче кресонули обухом по голові. Тепер уже ясно було: сон це чи не сон, а справи мої кепські. Я з досвіду знав, яких нестерпних мук часом завдають нічні кошмари, і розумів, що смажитися на вогнищі, навіть уві сні, буде ой як неприємно, а тому треба будь-що, всіма правдами й неправдами, уникнути цього. І я заблагав:
— Ох, Кларенсе, хлопчику мій, єдиний мій друже… ти ж друг мені, правда?.. Не кидай мене, допоможи, підкажи, як утекти звідси!
— Втекти! Та ти відаєш, що мелеш? У переходах тут куди не поткнися — воїни!
— Авжеж, авжеж. Але скільки їх тут, Кларенсе? Невже багато?
— Чоловік двадцять, не менше. Ні, на втечу і не надійся.
А до того ж, — повагавшись, додав він, — є ще й інша перепона, куди страшніша.
— Страшніша? Яка ж саме?
— Кажуть… Ні, я не смію! Не смію!..
— Сердешний мій хлопчику, що з тобою? Чому ти так зблід? Чому тремтиш?
— Ох, як же мені не тремтіти! Я хочу сказати тобі,
дуже хочу, але…
— То кажи, не бійся, будь мужнім, ти ж хлопець сміливий!
Хлопець вагався, йому і кортіло, і страшно було розповісти. Нарешті він навшпиньки підкрався до дверей, обережно визирнув, прислухався, а тоді підійшов до мене впритул, нахилився мені до самого вуха й прошепотів жахливу таємницю; він щулився від страху, немов кожне сказане ним слово наражало його на смертельну небезпеку.
— Мерлін, у злобі своїй, обснував чарами цю темницю, і в усьому королівстві не знайдеться тепер сміливця, якому стало б відваги переступити її поріг разом із тобою! Ну от, господи прости і помилуй, я сказав усе! Благаю ж тебе, зглянься на бідного отрока, що зичить тобі добра, не виказуй мене, бо тоді я пропав!
Давно вже я не сміявся так весело! Я вигукнув:
— Мерлін обснував чарами темницю! Мерлін… ха-ха-ха!
Цей нікчемний старий брехун, цей гугнявий старий осел! Яка дурниця, нісенітниця, маячня, яка найбезглуздіша в світі маячня! Зроду не чув таких ідіотських, тупих, темних забобонів!.. А хай йому біс, тому Мерлінові!
Та Кларенс не дав мені скінчити. Він упав навколішки й несамовито заволав:
— О, стережися! Твої слова блюзнірські! Якщо ти не замовкнеш, ці мури заваляться й поховають нас під собою! О, поки не пізно, зречися своїх слів!
Його чудна поведінка навела мене на цікаву думку, і я замислився. Коли всі тут так щиро й беззастережно вірять у якісь дешеві трюки Мерліна, то чому б мені, людині розумній, не скористатись із своїх переваг? Трохи поміркувавши, я намітив план наступних дій. А тоді сказав:
— Підведися. Заспокойся. Подивись мені в очі. Ти знаєш, чому я сміявся?
— Ні, не знаю, але, в ім’я пресвятої діви, не смійся більше!
— Ну, то я скажу тобі, чому я сміявся. Тому, що я сам чародій!
— Ти?
Хлопець позадкував і затамував подих. Для нього це була несподіванка, мої слова приголомшили його; він одразу перейнявся до мене надзвичайною повагою. Очевидно, в цій божевільні від брехуна не вимагають ніяких доказів — йому вірять на слово. Я повів далі:
— Я знаю Мерліна вже сімсот років, він…
— Сімсот…
— Не перебивай мене. Він помирав і воскресав тринадцять разів, з’являючись щоразу під новим ім’ям: Сміт, Джонс, Робінсон, Джексон, Пітере, Гаскінс, Мерлін, — тобто сам він не змінювався, змінювалося лише ім’я. Триста років тому я зустрічався з ним у Єгипті, за двісті років перед тим — в Індії. Він весь час перебігає мені дорогу, набрид гірш за гірку редьку. Чаклун з нього нікчемний, знає лише кілька допотопних трюків, і то найпростіших, на щось більше йому бракує кебети. Для провінції він ще сяк-так підходить, ну, сам знаєш, — "тільки один вечір у нас гастролює" і так далі. Але, господи, видавати себе за професіонала, та ще й у присутності справжнього артиста, — це вже занадто. Слухай, Кларенсе, я завжди буду тобі вірним другом, але й ти доведи мені свою вірність. Зроби мені послугу. Скажи королю, що я сам чарівник, великий і неперевершений Ану Брязь-У-Грязь, чаклун над чаклунами, потай готую для його королівства таку неприємність, від якої в усіх аж іскри з очей посиплються, — хай тільки-но послухають сера Кея й завдадуть мені хоч найменшої кривди. Перекажеш це королю?
Сердешний хлопчина насилу спромігся відповісти мені. На нього жаль було дивитись — такий він стояв нажаханий, приголомшений, ошелешений. Однак пообіцяв виконати геть усе, а мене примусив заприсягтися, що я повік буду йому другом і ніколи його не зурочу, не заворожу і взагалі не скривджу. Потім він поплентався геть, тримаючись рукою за стіну, неначе йому паморочилося в голові.
Аж коли він вийшов, я збагнув, що допустився великої необачності. Заспокоївшись, хлопець, звичайно, здивується, чому я, такий всемогутній чарівник, прошу його, дитину, допомогти мені вибратися з в’язниці; він поміркує, зважить, порівняє те з тим — і дійде висновку, що я брехун.
З годину я не знаходив собі місця, кленучи себе за такий промах, аж поки мені раптом не спало на думку, що ці дикуни не міркують, не зважують і нічого не порівнюють, що всі їхні розмови свідчать про нездатність помічати навіть очевидні протиріччя. І я заспокоївся.
Але так уже ми влаштовані: тільки-но заспокоївшись з приводу чогось одного, починаємо непокоїтися з іншого приводу. Я раптом усвідомив, що зробив ще одну помилку — послав хлопця настрахати короля, не придумавши наперед, як я можу здійснити свою погрозу; я не врахував, що люди, які ревно й беззастережно вірять у чудеса, так само ревно й беззастережно прагнуть побачити їх. А що як вони зажадають, щоб я показав їм якийсь невеличкий зразок свого мистецтва? Що як мене спитають, яке лихо я наміряюся на них напустити? Так, я схибив, слід було спершу це "лихо" придумати.