Аж тут хтось постукав у двері, ввійшов Сатана — свіжий, бадьорий і гарний, створюючи, як завжди, п’янку атмосферу веселості й життєрадісності, і все відразу ж перемінилося. Сатана й словом не прохопився ні про те, що сталося, ні про жахи, від яких у езельдорфців кров холола в жилах. Натомість жваво заговорив про всякі приємні, веселі речі, а незабаром перейшов до музики. То був розумний хід, бо Маргет, забувши про всі печалі, ожила, зацікавившись розмовою. Маргет ще не доводилося чути, щоб так гарно й з таким розумінням говорили про музику. Вона так захопилася розмовою, така була зачарована, що говорила без угаву, личко в неї проясніло. Вільгельм помітив це і, як не дивно, не дуже зрадів. А Сатана вже взявся за поезію. Він прочитав напам’ять кілька віршів та так добре, що зовсім обворожив Маргет, а Вільгельм ще більше нахмурився. На цей раз Маргет звернула увагу на Вільгельмів настрій, і їй стало соромно за себе.
Того вечора я заснув під приємну музику — по шибках тарабанив дощ, а вдалині чулися глухі перекоти грому. Серед ночі прийшов Сатана, розбудив мене і сказав:
— Я тебе беру з собою. Куди вирушимо?
— З тобою — будь-куди!
Враз усе навкруги залило сліпуче сонячне сяйво, і Сатана мовив:
— Ми в Китаї.
Нічого подібного я не сподівався і навіть ніби сп’янів від гордості й втіхи, що забрався в таку далечінь, де не бував жоден мій односелець, у тому числі й Бартель Шперлінг, який вважав себе великим мандрівником. Більш як півгодини кружляли ми над імперією, оглянули її від краю до краю. Ми бачили дивовижні речі, багато прекрасного, але багато й жахливого. Наприклад... а втім, як буде нагода, розкажу про все докладніше і поясню також, чому Сатана вибрав для нашої подорожі саме Китай, а не якусь іншу країну. Не можу розказати зараз, бо урвався б тоді перебіг моєї оповіді. Нарешті ми припинили ширяти й опустилися.
Ми сиділи на вершині гори. Під нами розлігся величезний обшир: гори, ущелини, долини, річки, рівнини, міста й села дрімали під сонячним промінням; на обрії виблискувала синя смужка моря. Краєвид, такий мирний і чарівний, радував око і заспокоював душу. Наскільки легше було б жити на цьому світі, якби ми могли, коли треба, переноситися в таку-от місцину! Зміна оточення жене геть давню, звичну втому тіла й розуму, ніби перекладаєш тягар душевних турбот з одного плеча на друге.
Ми почали розмовляти, і мені спало на думку перевиховати Сатану, вмовити його стати кращим. Я нагадав Сатані про все, що він накоїв, і попросив надалі бути розумнішим, не завдавати людям горя. Я зовсім не збирався звинувачувати його в лихих намірах, просто просив не поспішати й добре обмірковувати можливі наслідки, а не діяти, як він це робить, навмання. Тоді було б менше нещасть. Сатана не образився на мене за відвертість, але мої міркування, очевидно, здались йому кумедними й дивними, бо він сказав:
— Ти думаєш, я навмання дію? Е ні, я так ніколи не роблю. Ти хочеш, щоб я не поспішав і добре зважив можливі наслідки? А навіщо? Я завжди знаю, яких чекати наслідків.
— Тоді як ти можеш отаке виробляти, Сатано?
— Гаразд, я тобі поясню, а ти постарайся зрозуміти, якщо зможеш. Ти належиш до єдиної у своєму роді раси. Кожна людина — поєднання машин страждання і радості. Ця злагоджена система працює чітко й точно на принципах взаємообміну. Тільки-но одна машина виробить щастя, друга вже має напоготові біль чи сум, а може, й ще якісь біди. Здебільшого в людському житті щастя й нещастя майже порівну. Коли ж такої рівноваги нема, переважає нещастя. Щастя не переважає ніколи. Трапляються особи, влаштовані так, що в них працює лише машина страждань. Такі живуть усе життя, не маючи уявлення про щастя. До чого б вони не доторкалися, що б не робили, від усього зазнають тільки горя. Ти зустрічав таких людей? Життя для них не втіха, а суцільні муки. Іноді за хвилинне щастя людині через оту свою машинерію доводиться розплачуватися роками страждань. Хіба ти не знаєш? Час від часу таке трапляється. Зараз наведу тобі кілька прикладів. Твої односельці для мене нічого не значать, ти ж знаєш, правда?
Мені не хотілося бути надто різким, через те я сказав, що в мене склалося таке враження.
— Отже, вони для мене нічого не значать. Та інакше й не може бути. Між нами — безодня, різниця просто безмірна. Вони позбавлені розуму.
— Позбавлені розуму?
— Так, навіть жалюгідної його подоби. Коли-небудь я познайомлю тебе з тим, що людина називає своїм розумом, докладно розберу цей хаос, і ти сам усе побачиш і зрозумієш. У мене з людьми немає нічого спільного, нас ніщо не поєднує. Людські переживання дурні й дріб’язкові, так само як їхні марнолюбство, зухвалість і прагнення, їхнє порожнє, нікчемне життя — всього-на-всього сміх, зітхання і смерть. І в них зовсім немає почуттів. Тільки почуття доброчесності. Зараз я тобі поясню, що маю на увазі. Бачиш червоного павучка? Він менший за макове зернятко. Хіба можна уявити, що слон зацікавиться ним, перейматиметься тим, щасливий він чи нещасний, багатий чи бідний, чи відповідає кохана йому взаємністю, здорова його мати чи хвора, чи поважають його в суспільстві, чи вистоїть він супроти своїх ворогів, чи не покинуть його друзі в біді, чи не підуть нанівець усі його сподівання, чи здійсняться його честолюбні політичні задуми, помре він у колі своєї сім’ї чи на чужині, самітний і принижений? Ці речі аж ніяк не обходять слона, йому до них байдуже, він просто не може зменшити своїх зацікавлень до такої мікроскопічної величини. Людина для мене те саме, що червоний павучок для слона. Слон нічого не має проти павучка, між ними страшенна безодня. Я нічого не маю проти людини. Слон байдужий; я байдужий. Слону й на думку на спаде скривдити павучка, він навіть може допомогти йому, якщо захоче і якщо це нічого йому не коштуватиме. Я не раз робив людям послуги, але ніколи не шкодив їм.
Слон живе сто літ, червоний павучок — один день. Різницю між їхньою силою, розумом і гідністю можна передати хіба що астрономічними числами. А. відстань між людиною і мною у цьому, та й в іншому, незмірно більша відстані, що відділяє слона від крихітного павучка.
Людський розум незграбний і тупий; він натужно збирає елементарні факти і робить висновки. Проте які вони, ті висновки! А мій розум творить! Чи ти розумієш його потужність? Мій розум миттєво створює все, що забажає. Створює з нічого. Створює рідину, тверді тіла, кольори — будь-що, все — створює з порожнечі, з того, що називається Думкою. Людина видумує шовкове волокно, потім видумує машину, щоб виробляти з волокна нитки, потім видумує візерунок, потім тижнями тяжко працює, вишиваючи його ниткою на полотні. Я ж тільки подумаю про цілу річ — і тієї самої миті вона переді мною, вже готова.
Досить лише мені подумати про вірш, музичний твір, шахову партію — та будь-що! — і я вже створив їх. Мій розум безсмертний, для нього немає нічого неможливого. Для мого зору немає перепон; скеля для мене прозора пітьма для мене — денне світло. Мені не треба розгортати книжки. Досить єдиного погляду, щоб мій розум осягнув її зміст крізь палітурку; навіть через мільйон років я не забуду з неї жодного слова і де воно в книжці стоїть. Я знаю все, що відбувається в черепі людини, птаха, риби, комахи — будь-якого створіння, — від мене нічого не можна приховати. Єдиним поглядом я проникаю в мозок ученого, і всі скарби знань, які він накопичував протягом шістдесяти років, стають моїми; він може забувати, і він таки забуває, а я все зберігаю в пам’яті.
От і зараз я проникаю в твої думки й бачу, що ти досить добре розумієш мене. Що ж далі? Може так статися, що слону сподобається павучок — якщо, звісно, слон помітить його. Але полюбити павучка слон не може. Слон здатний любити тільки подібних до себе, рівних собі. Любов ангела висока, гідна поклоніння, божественна, така любов людині недоступна, людина навіть приблизно неспроможна уявити такої любові! Але ангел може любити тільки когось із свого найяснішого чину. Якби ангел хоч на мить покохав когось із вашої раси, полум’я його любові спалило б обраницю чи обранця на попіл. Ні, ми не можемо любити людей. Ми можемо бути лише байдужими до них і не чинити їм зла. Іноді буває, що люди нам подобаються. Мені подобаєшся ти, подобаються твої друзі, подобається отець Пітер, і заради вас я дбаю про ваших односельців.
Він помітив, що я сприйняв ці слова як насмішку, і пояснив свою думку:
— Я багато чого зробив для блага жителів Езельдорфа, хоч на перший погляд може здатися, що я їм шкоджу Люди ніколи не вміють розрізняти, що їм на користь, а що ні. Вони завжди помиляються, плутаючи одне з другим І все тому, що не знають майбутнього. Те, що я роблю для твоїх односельців, колись рясно вродить. Певну частку врожаю зберуть вони самі, решта залишиться для ще ненароджених людських поколінь. Ніхто ніколи не дізнається, що я — причина всіх цих подій, одначе це саме так. Є гра, ти й сам, певне, грав у неї з друзями. Цеглини ставлять сторчма в ряд, потім штовхають першу. Падаючи, вона збиває сусідню, та — наступну і так далі, поки повалиться весь ряд. Отак і в людському житті. В дитинстві людина штовхає першу цеглину, а потім усе відбувається з невблаганною послідовністю. Коли б ви могли бачити майбутнє, як оце я, то знали б, що чекає кожного з вас, бо ніщо не може змінити перебігу людського життя, визначеного першим поштовхом. Тобто, нічого несподіваного не буде тому, що кожний вчинок неминуче породжує наступний, а той, у свою чергу, подальший — і так до самого кінця. Той, хто бачить майбутнє, знає все людське життя, від колиски до могили.
— Чи бог визначає хід людського життя?
— Чи бог визначає? Ні. Його визначають обставини і середовище. Від першого вчинку залежить другий і всі наступні. Припустімо, наприклад, що з чийогось життя випав один із таких учинків, хай найдрібніший. Скажімо, чоловіку призначено було певного дня, певної години, певної хвилини й секунди — навіть частки секунди — піти до колодязя по воду. Він не пішов, і від цієї миті все його життя зміниться. До самого кінця воно піде зовсім не так, як визначено його першим дитячим учинком. І справді, якби чоловік пішов до колодязя по воду, то, може, це привело б його до трону.