Кріпості, достатні для тутешнього краю, з ровом, який кожен із нас перескочив би в старовину, не розганяючись, з заіржавленими гарматами, що не стріляли з часів графа Гудовича, з розваленим валом, по якому бродить гарнізон курей і гусей. В кріпостях кілька халупин, де з трудом можна дістати десяток яєць і кислого молока.
Перше варте уваги місце — кріпость Мінарет. Наближаючись до неї, наш караван їхав по прекрасній долині, між курганами, порослими липою і чинаром. Це могили кількох тисяч померлих від чуми. Рясніли квіти, породжені зараженим попелом. Праворуч сяяв сніговий Кавказ; попереду височіла величезна лісиста гора; за нею була кріпость: навколо неї видно сліди розореного аулу, що звався Татар-тубом, і який був колись головним у Великій Кабарді. Легкий, самотній мінарет свідчить про існування зниклого селища. Він струнко височіє між купами каміння, на березі висохлого потоку. Внутрішні сходи ще не обвалились. Я вибрався по них на площадку, з якої вже не лунає голос мулли. Там знайшов я кілька невідомих імен, надряпаних на цеглинах славолюбними мандрівниками.
Дорога наша стала більш мальовничою. Гори тяглися над нами. На їх вершинах повзали ледве видні отари і здавались комахами. Ми розгледіли і пастуха, можливо, росіянина, колись взятого в полон і постарілого в неволі. Ми зустріли ще кургани, ще руїни. Два, три надгробних пам'ятники стояли край дороги. Там, за звичаєм черкесів, поховані їх наїзники. Татарський напис, зображення шаблі, танга, висічені на камені, лишилися хижим онукам на пам'ять про хижого предка.
Черкеси нас ненавидять. Ми витіснили їх з привільних пасовищ; аули їх розорені, цілі племена знищені. Вони все далі і далі заглиблюються в гори і звідти готують свої наскоки. Дружба мирних черкесів ненадійна: вони завжди готові допомогти буйним своїм одноплемінникам. Дух дикого їх рицарства помітно підупав. Вони рідко нападають e рівному числі на козаків, ніколи на піхоту і тікають, побачивши гармату. Зате ніколи не пропустять нагоди напасти на малий загін або на беззахисного. Тутешня сторона повна чуток про їх злочинства. Майже немає ніякого способу їх усмирити, доки їх не роззброять, як роззброїли кримських татар, що надзвичайно трудно зробити через спадкові чвари і помсту крові, які панують між ними. Кинджал і шабля є члени їх тіла, і немовля починає володіти ними раніше, ніж лепетати. У них убивство — звичайний рух тіла. Полонених вони зберігають в надії на викуп, але поводяться з ними з нелюдською жорстокістю, змушують працювати понад сили, годують сирим тістом, б'ють, коли здумають, і приставляють до них для варти своїх хлопчаків, які за одне слово мають право їх порубати своїми дитячими шаблями. Недавно піймали мирного черкеса, який вистрілив у солдата. Він виправдувався тим, що рушниця його надто довго була заряджена. Що робити з таким народом? Слід однак сподіватися, що здобуття східного краю Чорного моря, відрізавши черкесів від торгівлі з Туреччиною, змусить з нами зблизитися. Вплив розкошів може сприяти їх приборканню: самовар був би важливим нововведенням. Є засіб більш сильний, більш моральний, більш відповідний до освіти нашого віку: проповідування євангелія. Черкеси дуже недавно прийняли магометанську віру. Вони були захоплені діяльним фанатизмом апостолів Корана, між якими відзначався Мансур, людина незвичайна, який довго підбурював Кавказ проти російського владарювання, нарешті був схоплений нами і помер у Соловецькому монастирі. Кавказ чекає християнських місіонерів. Та легше для наших лінощів замість живого слова виливати мертві букви і посилати німі книги людям, які не знають грамоти.
Ми досягли Владикавказа, колишнього Капкая, переддвер'я гір. Він оточений осетинськими аулами. Я відвідав один з них і попав на похорон. Біля саклі юрмився народ. На дворі стояла гарба, запряжена двома волами. Рідня ні друзі померлого з’їжджалися з усіх боків і з голосним плачем ішли в саклю, б'ючи себе кулаками в лоб. Жінки стояли тихо. Мерця винесли на бурці.
...like a warrior taking his rest
With his martial cloak around him *.
Поклали його на гарбу. Один з гостей взяв рушницю покійника, здув з полички порох і поклав її біля тіла. Воли рушили. Гості поїхали слідом. Тіло мало бути поховане в горах, верст за тридцять від аулу. На жаль, ніхто не міг пояснити мені цих обрядів.
Осетинці—найбідніше плем'я з народів, які живуть на Кавказі; жінки їх прекрасні і, як говорять, вельми прихильні до мандрівників. Біля воріт кріпості зустрів я жінку й дочку ув'язненого осетинця. Вони несли йому обід. Обидві здавались спокійними і сміливими; одначе при моєму наближенні обидві потупили голови і закрилися своїми порваними чадрами. В кріпості бачив я черкеських аманатів, веселих i гарних хлопчиків. Вони щохвилини пустують і вибігають з кріпості. їх тримають в жалюгідному становищі. Вони ходять у лахмітті, напівголі і в огидній нечистоті. На інших бачив я дерев'яні колодки. Ймовірно, що аманати, випущені на волю, не шкодують про своє перебування у Владикавказі.
Гармата покинула нас. Ми вирушили з піхотою і козаками. Кавказ нас прийняв у своє святилище. Ми почули глухий шум і побачили Терек, який розливався в різних напрямах. Ми поїхали по його лівому березі. Шумливі хвилі його рухають колеса низеньких осетинських млинів, схожих на собачі конури. Чим далі заглиблювались ми в гори, тим вужча ставала ущелина. Стиснений Терек з ревом кидає свої каламутні хвилі через скелі, що перегороджують йому шлях. Ущелина в'ється вздовж його течії. Кам'яні підніжжя гір обточені його хвилями. Я йшов пішки і щохвилини зупинявся, вражений похмурою красою природи. Погода була похмура; хмари важко тяглися біля чорних вершин. Граф Пушкін і Шернваль, дивлячись на Терек, пригадували Іматру і віддавали перевагу ріці на Півночі гримучій. Але я ні з чим не міг зрівняти видовище, яке постало передо мною.
Не доходячи до Ларса, я відстав від конвою, задивившись на величезні скелі, між якими вирує Терек з лютістю незбагненною. Раптом біжить до мене солдат, гукаючи здалеку: не зупиняйтесь, ваше благородіє, вб'ють! Ця пересторога з незвички здалась мені надто дивною. Річ у тому, що осетинські розбійники, безпечні в цьому вузькому місці, стріляють через Терек у подорожніх. Напередодні нашого переходу вони напали таким способом на генерала Бековича, який проскочив через їх постріли. На скелі видно руїни якогось замку: вони обліплені саклями мирних осетинців, ніби гніздами ластівок
В Ларсі спинились ми ночувати. Тут знайшли ми подорожнього француза, який налякав нас наступною дорогою. Він радив нам кинути екіпажі в Кобі і їхати верхи. З ним випили ми вперше кахетинського вина з смердючого бурдюка, пригадуючи бенкетування Іліади:
І в козячих міхах вино, утіху нашу!
Тут знайшов я засмальцьований список "Кавказького Бранця" і. признаюсь, прочитав його з великим задоволенням. Все це слабе, молоде, неповне; але багато вгадано і висловлено вірно.
Наступного дня зранку рушили ми далі. Турецькі полонені розробляли дорогу. Вони скаржились на їжу, яку видавали їм. Вони ніяк не могли звикнути до російського чорного хліба. Це нагадало мені слова мого приятеля Шереметєва, після його повернення з Парижа: "Погано, брат, жити в Парижі: їсти нічого; чорного хліба не допросишся!"
За сім верст від Ларса знаходиться Даріальський пост. Ущелина має ту саму назву. Скелі з обох боків стоять паралельними стінами. Тут так вузько, так вузько, пише один мандрівник, що не тільки бачиш, але, здається, чуєш тісноту, Клаптик неба, мов стрічка, синіє над вашою головою. Ручаї, що падають з гірської висоти дрібними і розбризканими струмками, нагадують мені викрадення Ганімеда, дивну картину Рембрандта. До того ж і ущелина освітлена цілком на його смак. В інших місцях Терек підмиває саму підошву скель, і на дорозі, у вигляді греблі, навалене каміння. Недалеко від поста місток сміливо перекинутий через ріку. На ньому стоїш як на млині. Місток весь так і трясеться, а Терек шумить, мов колеса, що рухають жорна. Проти Даріала, на крутій скелі видно руїни кріпості. Переказ говорить, що в ній ховалась якась цариця Дарія, яка дала ім'я своє ущелині: казка. Даріал на старій перській мові означає ворота. За свідченням Плінія, Кавказькі ворота, помилково називані Каспійськими, були тут. Ущелина замкнута була справжніми воротами, дерев'яними, окованими залізом. Під ними, пише Пліній, тече ріка Діріодоріс. Тут була збудована і кріпость для затримання наскоків диких племен, та ін. Дивіться подорож графа І. Потоцького, вчені дослідження якого такі ж цікаві, як і іспанські романи.
З Даріала рушили ми до Казбека. Ми побачили Троїцькі ворота (арка, утворена в скелі вибухом пороху) — під ними йшла колись дорога, а нині протікає Терек, який часто міняє своє русло.
Недалеко від селища Казбек переїхали ми через Скажену Балку, яр, що під час сильних дощів перетворюється в оскаженілий потік. Він у цей час був зовсім сухий і гучний тільки своїм іменем.
Село Казбек лежить у підніжжі гори Казбек і належить князю Казбеку. Князь, мужчина років сорока п'яти, на зріст вищий за преображенського флігельмана. Ми знайшли його в духані (так звуться грузинські харчевні, які далеко бідніші і не чистіші від російських). На порозі лежав пузатий бурдюк (воловий міх), розчепіривши свої чотири ноги. Велетень тягнув з нього чихір і задав мені кілька запитань, на які відповів я з повагою, відповідно до його звання і зросту. Ми розійшлися великими приятелями.
Швидко притупляються враження. Пройшла тільки доба, а вже рев Терека і його потворні водоспади, вже скелі і провалля не приваблювали моєї уваги. Нетерпіння доїхати до Тифліса цілком оволоділо мною. Я так само байдуже їхав мимо Казбека, як колись плив мимо Чатирдага. Правда й те, що дощова і туманна погода перешкоджала мені бачити його снігову груду, яка, за виразом поета, підпирає небосхил.
Чекали перського принца. На деякій віддалі від Казбека попались нам назустріч кілька колясок і утруднили вузьку дорогу. Поки екіпажі роз'їжджались, конвойний офіцер об'явив нам, що він проводжає придворного перського поета і, на моє бажання, представив мене Фазіл-Хану. Я, з допомогою перекладача, розпочав був пишномовне східне привітання; але як же мені стало ніяково, коли Фазіл-Хан відповів на мою недоречну велемовність простою, розумною ввічливістю порядної людини.