Все піде шкереберть.
Частину дороги вони пройшли разом. Коттар розповів, що власник великої продовольчої крамниці в їхньому кварталі скупав харчі, сподіваючись згодом перепродати утридорога, коли ж по нього прийшли санітари — везти до лазарету, вони знайшли в нього під ліжком цілий склад консервів. "Ясно, помер, ні, на чумі не наживешся". Взагалі Коттар мав у запасі цілу серію розповідей про епідемію, і правдивих, і вигаданих. Приміром, ходила легенда, що якийсь чоловік, помітивши перші ознаки зараження, вискочив у напівмаячні на вулицю, кинувся до першої-ліпшої жінки й міцно пригорнув до себе, репетуючи щосили, що в нього чума.
— Чудово! — закінчив Коттар лагідним тоном, що не пасував до його дальших слів.— Скоро ми всі з глузду з'їдемо, повірте!
Того самого дня, надвечір, Жозеф Гран нарешті зважився і підніс Ріє свою сповідь. Почалося з того, що він помітив на письмовому столі лікаря фотографію пані Ріє й запитально глянув на свого співрозмовника. Ріє відповів, що його дружина не в місті, вона лікується.
— В певному розумінні, їй пощастило,— мовив Гран.
Лікар відповів, що, безперечно, їй пощастило, треба лише сподіватися, що його дружина остаточно одужає.
— А-а,— протягнув Гран,— розумію, розумію.
І вперше від дня їхнього знайомства Гран розійшовся на цілу промову. Правда, він ще підшукував потрібні слова, але майже одразу їх знаходив, немов уже давно все обміркував.
Одружився він зовсім молодим з юним небагатим дівчам, їхньою сусідкою. Заради цього довелося кинути науку й піти на службу. Ні він, ані Жанна ніколи не виїздили зі свого кварталу. Він унадився ходити до Жанни, і її батьки підсміювалися з плохенького й незграбного залицяльника. Жаннин батько був залізничник. У вільний час він звичайно сидів у кутку біля вікна, поклавши на коліна свої величезні ручиська, й замислено дивився, як снують вулицею люди. Мати з ранку до ночі поралася по господарству, Жанна їй допомагала. Була вона така маленька й тендітна, що кожного разу, як переходила вулицю, у Грана завмирало серце. Всі машини без винятку здавалися йому тоді небезпечними чудовиськами. Якось перед Різдвом Жанна захоплено зупинилася перед святково вбраною вітриною і, звівши на свого кавалера очі, прошепотіла: "Як гарно!" Він стиснув їй руку. Так прийшла думка про шлюб.
Кінець історії, за Грановими словами, був вельми простий. Такий самий, як у всіх: одружуються, ще трохи любляться, працюють. Жанні також довелося піти на роботу, бо його начальник не дотримав своєї обіцянки. Тут, аби зрозуміти наступну розповідь Грана, лікар мусив прикликати на допомогу уяву. Гран від незмірної втоми якось підупав, усе рідше й рідше говорив з дружиною і не зумів підтримати в ній певність, що він її кохає. Запрацьований чоловік, злидні, жодного просвітку в майбутньому, німота ввечері за столом — у такому світі нема місця для жаги. Либонь, Жанна страждала. Проте чоловіка вона не кидала. Так буває часто — людина мучиться, мучиться і сама того не відає. Літа збігали. Потім Жанна пішла від нього, пішла, звичайно, не самохіть. "Я дуже тебе кохала, але я надто втомилася... Я не знайшла своєї долі, але щоб почати наново жити, щасливої долі й не треба". Приблизно так вона йому написала.
Жозеф Гран також немало страждав. І він міг би почати нове життя, як слушно зауважив Ріє. Тільки він уже не вірить у такі речі.
Просто він увесь час думає про неї. Йому кортіло написати до Жанни листа, щоб якось виправдатися в її очах.
— Тільки важко дуже,— додав він.— Я вже віддавна про це думаю. Поки ми любилися, ми обходилися без слів, і так усе розуміли. Але ж любов минає. Я повинен був би знайти тоді потрібні слова, щоб її утримати, а я не знайшов.
Гран дістав із кишені схожого на серветку картатого носовичка й гучно висякався. Тоді витер вуса. Ріє мовчки дивився на нього.
— Даруйте мені, докторе,— мовив старий,— але як би краще сказати... Я відчуваю до вас довіру. Ось із вами я можу говорити. Ну і, звісно, хвилююсь.
Видно було, що думками Гран за тридев'ять земель від чуми.
Увечері Ріє послав дружині телеграму і повідомив, що місто оголошене закритим, що він здоровий, що хай вона й надалі дбає про себе і що він увесь час про неї думає.
Через три тижні після закриття міста Ріє, виходячи з лазарету, наткнувся на молодика, котрий чекав на нього.
— Сподіваюсь, ви мене впізнаєте,— мовив молодик.
Ріє здавалося, ніби він десь його бачив, але не міг пригадати, де.
— Я приходив до вас ще перед усіма цими подіями,— сказав незнайомець,— просив вас дати мені відомості щодо умов побуту арабів. Звати мене Раймон Рамбер.
— А, так,— згадав Ріє.— Ну що ж, тепер у вас багатий матеріал для репортажу.
Рамбер, здавалося, нервувався. Він сказав, що йдеться не про репортаж і що прийшов він до лікаря просити сприяння.
— Я повинен перепросити вас,— додав він,— але я нікого в місті не знаю, а кореспондент нашої газети, на лихо, дурний як пень.
Ріє запропонував Рамберові пройтися з ним до центру, лікареві треба було зазирнути в справах у диспансер. Вони рушили вузькими вуличками негритянського кварталу. Вечоріло, але місто, колись таке гамірливе о тій порі, здавалося тепер напрочуд безлюдним. Тільки звуки сурм, що линули до золотавого вечорового неба, свідчили про те, що військові ще несуть свою службу, точніше, вдають, що несуть. Поки вони йшли крутими вулицями між двох рядів яскраво-синіх, жовтих та фіолетових будинків у мавританському стилі, Рамбер усе говорив, і говорив дуже збуджено. В Парижі в нього залишилася дружина. Сказати по щирості, не зовсім дружина, але то байдуже. Коли місто оголосили закритим, він їй телеграфував. Спочатку він гадав, що все минеться швидко, й намагався лише налагодити регулярне листування з нею. Його колеги, оранські журналісти, просто так і сказали, що нічого зробити не можуть; прогнали його й на пошті, а секретарка у префектурі нахабно зареготала йому в обличчя. Зрештою, вистоявши дві години в черзі, він надіслав телеграму такого змісту: "Все гаразд. До зустрічі".
Але вранці, встаючи з постелі, він раптом подумав, що таки ніхто не знає, скільки все це триватиме. Тому він вирішив поїхати. А оскільки мав рекомендаційного листа, то зумів добутися до начальника канцелярії префектури (в газетної братії все-таки є якісь пільги). Рамбер особисто з'явився до нього і сказав, що з Ораном його нічого не пов'язує, що стовбичити тут йому нема чого, що він опинився в місті випадково і буде справедливо, якщо йому дозволять виїхати, хай навіть доведеться відбути належний карантин. Начальник канцелярії відповів, що дуже добре його розуміє, але ні для кого зробити винятку не може, що він подумає, але, взагалі, становище досить серйозне, і що він сам нічого не вирішує.
— Я ж нетутешній,— мовив Рамбер.
— Авжеж, але все-таки маймо надію, що пошесть триватиме недовго.
Щоб якось утішити Рамбера, лікар зауважив, що в Орані тепер гори матеріалу для найцікавішого репортажу і що, як мудро розважити, то нема жодної, навіть найскорботнішої події, яка б не мала і свого доброго боку. Рамбер знизав плечима. Вони вже підходили до центру міста.
— Але зрозумійте мене, докторе, це ж глупство. Я народився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може, я народився на світ, щоб кохати жінку. Хіба не так воно ведеться?
Ріє відповів, що ця думка, либонь, цілком слушна.
На центральних бульварах не було завсідної юрби. Їм трапилося лишень кілька перехожих, що поспішали додому на околицю. Жодного усміхненого обличчя. Ріє подумав, що, певне, то наслідок зведення, переданого саме сьогодні агентством Інфдок. За добу у наших співгромадян знов оживе надія. Та сьогоднішні цифри, оголошені вдень, ще надто свіжі на пам'яті.
— Річ у тім,— навпростець мовив Рамбер,— що ми з нею зійшлися недавно і, знаєте, живемо в злагоді.
Ріє промовчав.
— Бачу, я вам набридаю,— вів далі Рамбер.— Я хотів тільки ось про що вас спитати: чи не могли б ви видати мені довідку, де б офіційно підтверджувалося, що в мене нема цієї клятої чуми? Гадаю, такий папірець став би мені в пригоді.
Ріє мовчки кивнув і якраз устиг підхопити хлопця, який з розгону ткнувся головою йому в коліна, й обережно поставив його на землю. Вони знову рушили й опинилися на Збройній площі. Похмурі, ніби застиглі, фікуси й пальми оточували сірим курним кільцем статую Республіки, теж запилюжену й брудну. Вони зупинилися біля цоколя. Ріє потупав ногами, спершу правою, потім лівою, струшуючи з черевиків білястий порох. Нишком він зирнув на Рамбера. Той стояв, збивши на потилицю фетрового капелюха, неголений, ображено закопиливши губи, навіть ґудзика — того, що під краваткою, не спромігся застебнути, а в очах горіло завзяття.
— Повірте, я вас добре розумію, — нарешті озвався Ріє,— але в ваших міркуваннях ви виходите з неправильних засновків. Я не можу видати вам довідки, бо й справді не знаю, хворі ви на цю недугу чи ні, і, навіть якщо ви здорові, я не можу ручатися, що саме в цю мить, коли ви вийдете з мого кабінету і зайдете до префектури, ви не підхопите інфекції. А втім, навіть якби...
— Що — навіть якби? — перепитав Рамбер.
— Навіть якби я дав таку довідку, вона однаково вам не придалася б.
— Чому це?
— Тому, що в нашому місті є тисячі людей, які перебувають у такому самому становищі, як і ви, і, одначе, ми не маємо права їх звідси випускати.
— Але ж вони на чуму не хворі?
— То й що? Згоден, становище безглузде, але ми всі вскочили в халепу. І доведеться з цим рахуватися.
— Але ж я не місцевий!
— Від певної миті, на жаль, ви теж станете місцевим.
Журналіст розпалився:
— Адже це питання людяності, присягаюсь вам! Може, ви собі не уявляєте, що означає така розлука для двох людей, які живуть у злагоді між собою?
Ріє відповів не одразу. Потім сказав, що, мабуть, все-таки уявляє. Навіть більше, всіма силами душі прагне, щоб Рамбер возз'єднався зі своєю дружиною, щоб узагалі всі, хто любиться, швидше були вкупі, але існують, на жаль, цілком очевидні розпорядження й закони, а головне, існує чума, і його обов'язок — робити своє діло.
— Ні,— з гіркотою заперечив Рамбер,— вам цього не збагнути. Вашими устами говорить розум, ви живете в світі абстракцій.
Лікар звів очі на статую Республіки й відповів, що навряд чи його устами говорить розум, цього він не певен, радше вже гола очевидність, а це не завжди одне й те саме.