"Чому б не взяти з такого багатія вдвічі?" — подумав господар і сказав, що гість винен іще два золотих. Хлопець знов сягнув рукою до кишені, але гроші в нього саме скінчилися.
— Почекайте хвилину, пане господарю, — мовив він, — я піду по гроші.
Хлопець вийшов надвір, але прихопив із собою скатертину.
Господар не знав, що й думати. Дуже йому цікаво було, де ж його гість братиме гроші. Він подався назирці за хлопцем, але той замкнув двері у стайні зсередини на засув. Довелося господареві підглядати крізь дірку в сучку. А хлопець розстелив скатертину, поставив на неї осла та й каже:
— Глип-рип, золото сип!
Осел стріпнув гривою, махнув хвостом, і з них дощем посипалися золоті монети.
— Ото чудасія! — сказав сам до себе господар. — Та з нього щире золото сиплеться! Такий гаманець і мені знадобився б!
Гість відрахував господареві те, що той з нього заправив, і ліг спати. А господар нишком подався-до стайні, забрав золотого осла, а на його місце прив'язав звичайного.
Рано-вранці челядник узяв осла й пішов собі далі. Він думав, що то його золотий осел.
Опівдні він був уже в батька. Той зрадів, побачивши сина, і прийняв його дуже ласкаво.
— Ну, ким ти став, сину? — спитав він.
— Мірошником, тату, — відповів хлопець.
— А що ти приніс зі своїх мандрів?
— Нічого, тільки осла привів.
— Ослів і в нас вистачає, — сказав батько. — Краще б ти привів козу.
— Я знаю, — відповів син. — Але мій осел не простий, а золотий. Коли я скажу йому: "Глип-рип, золото сип!" — він натрусить повну скатертину золотих монет. Скличте родичів, тату, я всіх їх зроблю багатими.
— Оце мені подобається, — сказав кравець. — Тепер я відпочину на старість, не сидітиму день і ніч з голкою.
Він скликав родичів, а коли ті зібралися, син попросив їх розступитися, розстелив посеред хати скатертину і привів осла.
— Тепер дивіться, — мовив він і гукнув ослові: — Глип-рип, золото сип!
Та осел ні гривою не стріпнув, ні хвостом не махнув, стояв собі, як кожен осел, бо ні про яке золото й гадки не мав.
Бідолашний хлопець зажурився, бо зрозумів, що його обдурили. Він вибачився перед родичами, а їм довелось вертатися додому такими самими бідними, як вони й були. Кравець знов узявся за голку, а хлопець найнявся до сусіднього мірошника.
Третій брат пішов у науку до токаря. То було не таке просте ремесло, то й учитися йому довелося найдовше. Брати написали йому в листі, як господар заїзду обдурив їх останнього вечора перед поверненням додому, забрав у них чарівного столика й золотого осла.
Коли хлопець опанував токарське ремесло й захотів вирушити у світ, майстер сказав йому:
— Ти був добрим челядником, і я за це дарую тобі торбу. А в торбі схований дрючок.
— Торбу я візьму, вона знадобиться в дорозі, — мовив хлопець. — Але навіщо мені дрючок? Тільки зайвий тягар носити.
— Я тобі поясню, — відповів майстер. — Коли тебе хтось скривдить, ти тільки скажи: "Ану з торби, дрючечку!" Дрючок зразу вискочить і почне так жваво танцювати по спині кривдника, що той тиждень не зможе ані встати, ані ворухнутися. І не перестане, поки ти не скажеш: "Ану в торбу, дрючечку!"
Хлопець подякував майстрові, закинув торбу за плече й пішов у світ. І коли хтось дорогою присікувався до нього, він казав: "Ану з торби, дрючечку!" Дрючок миттю вискакував з торби й лупцював напасника, а як їх було кілька, то всіх за чергою — кого по куртці, кого по камзолі, не чекаючи, поки вони роздягнуться. І так швидко, що не встигне котрийсь отямитись, як дрючок уже знов танцює по ньому.
І ось одного вечора молодий токар зайшов до того заїзду, де обдурили його братів. Він поклав торбу перед собою на стіл і почав розповідати про всілякі дивовижі, яких набачився під час своїх мандрів.
— Так, чого тільки не буває на світі, і чарівний столик, що сам накривається, і золотий осел, і ще багато всього. І це добрі речі, я б сам від них не відмовився, але їх не можна навіть порівняти зі скарбом, який я заробив і ношу з собою в торбі.
Господар заїзду нашорошив вуха. Що воно, думає, таке в тій торбі? Мабуть, діаманти, не інакше. А коли так, то він їх легко здобуде, як здобув столика й осла, недарма ж кажуть, що Бог трійцю любить.
Коли настала пора лягати спати, гість простягся на лаві й поклав торбу під голову замість подушки.
Господар трохи почекав, а як йому здалося, що гість давно вже спить глибоким сном, підійшов до лави й тихо, обережно почав витягати з-під нього торбу, щоб забрати її, а замість неї підкласти іншу. Та молодий токар тільки й чекав на це. Коли господар, гадаючи, що торба вже в його руках, наостанці смикнув її, хлопець крикнув:
— Ану з торби, дрючечку!
Дрючок миттю вискочив з торби та й ну гуляти по господареві так, як тільки він умів. Той закричав пробі, але чим дужче він кричав, тим завзятіше лупцював його дрючок. Так він танцював у нього по спині, аж поки господар упав додолу ні живий, ні мертвий.
Тоді токар сказав:
— Коли ти не віддаси чарівного столика й золотого осла, дрючок знов піде танцювати по тобі.
— О ні! — озвався господар кволим голосом. — Я все віддам, нехай тільки те прокляте чортовиння знов залізе в торбу.
— Ну добре, — сказав хлопець. — Я пожалію тебе, але як ще когось обдуриш, буде тобі непереливки! — І він гукнув: — Ану в торбу, дрючечку!
І дрючок угамувався.
А вранці молодий токар узяв торбу, чарівного столика та золотого осла й пішов до батька.
Кравець зрадів, коли побачив сина, і також спитав його, чого він навчився на чужині.
— Я став токарем, тату, — відповів син.
— Гарне ремесло, — мовив батько. — А що ти приніс із мандрів?
— Дуже вартісний здобуток, тату, — відповів син. — Дрючка в торбі.
— Що? — перепитав батько. — Дрючка? Хіба його варто було нести? Таж дрючка можна вирубати з кожної гілляки!
— Можна, але не такого, тату. Бо коли я скажу: "Ану з торби, дрючечку!" — він вискакує і починає гамселити того, хто мене скривдив. І не спиниться, поки кривдник не впаде додолу й не попросить зглянутись на нього. Бачите, цей дрючок допоміг мені відібрати чарівного столика й золотого осла, які злодійкуватий господар заїзду вкрав у братів. Ану покличте їх сюди, а ще запросіть усіх родичів, я хочу, щоб вони наїлися й напилися як слід та й додому пішли не впорожні, а з повними кишенями золотих.
Старий кравець боявся повірити в те, що почув, але запросив до себе знов родичів.
Молодий токар розстелив посеред хати скатертину, привів золотого осла та й каже братові:
— Ану, брате, поговори з ним!
І той брат, що вивчився на мірошника, сказав ослові:
— Глип-рип, золото сип.
І відразу на скатертину дощем посипалися золоті монети. Осел не переставав трусити їх із себе, аж поки всі набрали собі золота стільки, що більше й не подужали б понести.
(Бачу по твоїх очах, що й ти хотів би там бути.)
Потім токар приніс столика і сказав другому братові:
— Ану, брате, поговори з ним.
І тільки-но столяр вимовив: f Столику, накрийся!", як на ньому з'явилося повно найсмачніших страв.
Такого розкішного обіду кравець зроду не мав у своєму домі. Родичі просиділи в нього до самого вечора, всі були задоволені.
Старий кравець замкнув голку й нитки, аршина й наперсток у шафу і відтоді жив зі своїми синами в радості й достатку.
А що ж сталося з козою, через яку кравець вигнав з дому синів? Зараз почуєте.
Дуже козі було соромно за свою голомозу голову, тому вона забігла в лисячу нору й забилася в самий куток. Лис повернувся з ловів додому, а назустріч йому з темряви блищать двоє великих зелених очей. Він злякався і втік звідти. Недовго він пробіг, як зустрів ведмедя. Побачив ведмідь, який лис наляканий, та й питає його:
— Що з тобою, брате лисе? Що тебе так налякало?
— Ох, брате ведмедю, у мою нору забрався якийсь лютий звір і, коли я хотів залізти туди, втупив у мене свої палючі очі, — відповів лис.
— Ми його зараз виженемо, — сказав ведмідь. Підійшов він до лисової нори й зазирнув у
неї. Та як побачив великі палючі очі, то й сам злякався. Він не захотів зв'язуватися з тим страшним звіром і накивав від нори п'ятами. Біг він, біг та й зустрів бджолу. Вона побачила, що ведмідь чимось стривожений, та й питає:
— Чого ти такий понурий, ведмедю? Завжди був веселий, а тепер наче тебе хто по голові торохнув.
— Ох, добре тобі жартувати, а в нас біда, — відповів ведмідь. — У лисову нору забрався страшний звір з палючими очима, і ми не можемо його звідти вигнати.
А бджола йому й каже:
— Шкода мені тебе, ведмедю. Я квола, непоказна комашка, якої ви дорогою і не помітите, але думаю, що зможу вам допомогти.
Вона залетіла до лисової нори, сіла козі на поголену голову й почала її так боляче жалити, що та замекала, без пам'яті вискочила надвір і помчала світ за очі.
І досі ніхто не знає, куди вона забігла.
Переклад Євгена Поповича