Тоді карлики ще раз застерегли її, наказавши бути обережною і дверей нікому не відчиняти.
А тим часом повернулась королева додому, глянула у люстерко і питає:
— Люстерко, скажи скоріше,
Хто за мене красивіший?
А воно їй у відповідь, як і раніш:
— Королево, люба пані, ви красою незрівнянні.
Та за горами крутими, за дібровами густими
Є у карликів сестриця, Білосніжка ніжнолиця,
Білосніжка краща вас, люба пані, в сотню раз.
Почувши таке, вона аж затрусилася, затіпалася з люті.
— Білосніжка мусить умерти,— заверещала королева,—якщо це навіть коштуватиме мені життя!
І вона пішла до потаємної кімнати, куди ніхто й ніколи не заходив, приготувала там отруйне-преотруйне яблуко. На вигляд було воно дуже привабливе: біле, з червоним бочком, і кожний, уздрівши таке яблуко, захотів би поласувати ним, але той, хто відкусив би того яблука бодай шматочок, мусив неодмінно померти.
Приготувавши яблуко, вона нафарбувала собі обличчя, переодяглася селянкою і вирушила в путь-до-рогу, за сім гірських вершин, до сімох карликів. Діставшись туди, вона постукала, а Білосніжка висунула голову у віконце та й каже:
— Нікого не вільно в дім пускати, карлики заборонили.
— Про мене, хай буде й так,— відповіла селянка, — та куди ж я подіну свої яблука? Хочеш, подарую тобі одне?
— Ні,— відказала Білосніжка,—мені заборонено брати будь-що.
— Може, ти, часом, отрути боїшся?—запитала стара.—Поглянь лиш, я розріжу яблуко на дві половинки, червону з'їси ти, а білу—я.
А королева так майстерно зробила яблуко, що тільки червонобока його половина була отруєною. Закортіло дівчині смачного яблучка, і коли вона побачила, що селянка його їсть, їй несила було стриматися. Простягла вона з віконця руку і взяла отруєну половинку. Та ледве одкусила вона шматочок, як одразу ж і впала мертвою на землю. Вирячила на неї свої страшні очі королева, зареготала з усієї сили та й каже:
— Біла, як сніг, червонощока, як кров, і чорнява, як дерево на віконній рамі! Тепер вже твої карлики ніколи не розбудять тебе!
І коли вона, повернувшись додому, звернулась до люстерка:
— Люстерко, скажи скоріше,
Хто за мене красивіший? — воно їй нарешті відповіло:
— Найвродливіша за всіх, королево, ви, либонь.
Аж тоді заспокоїлось її завидюще серце, якщо таке серце взагалі може мати спокій.
Коли карлики посходилися на вечерю, вони побачили, що Білосніжка лежить на землі. З уст її не злітало жодного подиху, дівчинка була мертва. Карлики гуртом підняли і пильно оглянули її, шукаючи отруту; вони розшнурували на ній платтячко, розчесали їй волосся, обмили Білосніжку водою і вином, та все було марне— бідолашна дівчинка як була мертвою, так мертвою й зосталась.
Поклали її карлики в труну, посідали всімох навколо та й тужать за нею. Три дні проплакали вони, а на четвертий заходилися ховати Білосніжку. Глянули на неї карлики, а вона лежить у труні, мов жива, навіть рум'янець, як і за життя, на гарненьких щічках грає. От і сказали вони:
— Не можна таку красу в землю закопувати.— І вони звеліли зробити для неї прозору кришталеву труну, щоб дівчинку було видно з усіх боків, поклали її в труну і написали на ній золотими літерами її ім'я і що була вона королівською дочкою. Віднесли карлики труну аж на гору, і один з них завжди залишався вартувати біля неї. Приходили туди звірі, прилітали птахи, щоб поплакати за Білосніжкою: спочатку сова, потім крук і, нарешті, голубка.
Довго-довго лежала отак Білосніжка в труні, і здавалося, що дівчинка спить: бо ж була вона, як сніг, біла, як та кров, червонощока, а чорнява, як те дерево на віконній рамі.
Одного разу сталося так, що у той ліс потрапив молодий королевич і зайшов у хатину карликів, шукаючи собі притулку на ніч. Тут і побачив королевич на горі труну з красунею Білосніжкою і прочитав, що було написано золотими літерами.
І звернувся він тоді до карликів:
— Віддайте мені цю труну, я дам вам за неї все, чого забажаєте.
Але карлики відповіли:
— Ми не віддамо її за все золото світу.
Тоді королевич сказав:
— Ну то подаруйте її мені, я жити не можу, щоб не бачити Білосніжку; я шануватиму і поважатиму її як свою кохану дружину.
Почувши таке, зглянулись на нього карлики і віддали йому труну. Королевич наказав своїм челядинцям нести її на плечах. І трапилось так, що вони спотикнулися в кущах, і від струсу у дівчини вискочив з горла одкушений шматочок отруєного яблука. Розплющила Білосніжка очі, відсунула віко труни, підвелася і знову ожила:
— Боже милосердний, де це я? — скрикнула вона.
— Ти зі мною, — озвався, сповнений радості, королевич і розповів їй, що трапилося з нею, а потім сказав:
— Ти мені дорожча над усе; ходім лиш до палацу, будь моєю дружиною.
Погодилась Білосніжка, пішла з королевичем, і з цієї нагоди було вирішено справити гучне весілля.
На бенкет була запрошена також і лиха мачуха Білосніжки.
От убралась вона в найрозкішніші червоні шати, підійшла до люстерка та й питає:
— Люстерко, скажи скоріше,
Хто за мене красивіший?
А люстерко й каже:
— Королево, люба пані, ви красою незрівнянні.
Та вродливіша за вас Білосніжка в сотню раз.
Страшенно злякалась лиха жінка, хотіла вже й на весілля не їхати, та допекло їй одне бажання: кортіло молоду королеву побачити. Тільки-но увійшла мачуха в палац, як одразу ж впізнала Білосніжку і з переляку так і прикипіла на місці.
Але в палаці вже були поставлені на жар залізні черевики; з допомогою щипців їх принесли і поставили перед лютою мачухою. Вона змушена була взутися у розпечені до червоного жару черевики і танцювати в них доти, доки не впала, нарешті, мертва на землю.
За матеріалами: Брати Грімм. "Білосніжка". Переклад з німецької В. Лазкі