— У людей така мода. Вони мотивують це тим, що кінь, побачивши колеса власного екіпажа чи воза, обов'язково налякається, а налякавшись, може й понестися. Та вони забувають, що, коли кінь у запрягу чи під сідлом, на людних вулицях його і так з усіх боків оточують колеса, але вони його чомусь не лякають. Згоден, мало приємного, коли навколо тебе торохкотять колеса, але ж це не означає, що треба бігти світ за очі. Чи нам звикати до коліс?!.. Ми чудово розуміємо, що це таке і для чого воно, тож, якби нам не нав'язували тих шор, ми б їх не потребували. Ми б самі бачили куди їхати, крім цього, швидше злякаєшся тоді, коли бачиш якусь річ не цілком, а частково, не розуміючи, що це таке. Авжеж, не кожен із нашої братії спокійний, урівноважений, когось сильно били замолоду, хтось чогось налякався, і таким, може, й справді потрібні шори. Але щоб знати це напевне, потрібно опинитися в їхній шкірі.
— Як на мене, — додав Сер Олівер, — у нічну пору шори тільки шкодять. Ми, коні, бачимо в пітьмі набагато краще, аніж люди, і якби нам давали змогу бачити все те, що бачить людина, скількох трагедій можна було б уникнути. Пригадую, кілька років тому темної ночі повертався один катафалк, запряжений парою коней, і саме перед будинком фермера Спароу, там, де дорога іде попри ставок, колеса ковзнули у воду, і катафалк перекинувся у став. Коні потонули, кучер ледве врятувався. Ясна річ, після тієї пригоди став відгородили міцною огорожею, пофарбували на біло, щоб було видно здалеку. Але до чого я веду: якби тих коней не сліпили шорами, вони б самі і не наблизилися до води, і тоді б нічого не сталося. А коли перекинувся хазяйський екіпаж (вас тут іще не було), усі казали, що це сталося через загаслий лівий ліхтар. Мовляв, якби він не згас, то Джон побачив би велику вибоїну, що залишилася після ремонту дороги. Воно, звісно, так, та якби старий Колін їхав без шор, він і сам би помітив ту вибоїну (байдуже, з ліхтарем чи без), бо такі стріляні горобці рідко потрапляють у халепу. А так кінь весь побився, екіпаж розлетівся на друзки, і просто диво, що Джон не розбився на смерть.
— Я от що скажу, — озвалася Джинджер, надимаючи ніздрі. — Якщо ці люди такі мудрі, то хай би вивели таку породу коней, що мала б очі не з боків, а спереду, як у самих людей. Вони ж вірять, що їм дозволено втручатися в природу і вдосконалювати Божі створіння.
Розмова знову звернула на сумне, аж раптом Веселун, який усе знав, задер свого носа догори і сказав:
— Я розповім вам по секрету одну річ. У мене немає жодних сумнівів у тому, що й Джон не схвалює тих шор. Колись я сам чув, як він казав про це господареві. Той відповів йому, що, мовляв, коли кінь уже звик до шор, то, знявши їх, часом можна йому нашкодити. А Джон сказав, що, як на нього, краще, об'їжджуючи лошаків, узагалі обходитися без шор, а в деяких країнах так і роблять. Тож не занепадаймо духом, а ходімо краще он під ті дерева. Щось мені підказує, ніби вітер назбивав там трохи яблук, і я пропоную не залишати їх на поталу усяким зайдам, а з'їсти самим.
Ми не змогли відмовитися від такої звабливої пропозиції Веселуна, перервали тривалу розмову і з насолодою поласували яблуками, які нападали в садову траву.
Розділ 11
Правду кажучи…
Що довше я жив у Біртвік-парку, то більше пишався й радів, що потрапив сюди. Усі, хто був знайомий із нашими господарями, поважали цих людей. Вони були добрими, справедливими не тільки до людей, а й до тварин: коней, віслюків, собак, котів, корів, птахів… Одне слово, не було такої скривдженої істоти, яка би не знайшла у них захисту, і кожен, хто служив у маєтку Гордонів, дотримувався встановленого господарями порядку. Якщо надходила чутка, що якийсь сільський хлопчисько кривдить беззахисну тварину, бешкетника швидко ставили на місце.
І сквайр, і фермер Ґрей, за їхніми власними зізнаннями, вже понад двадцять років виступали проти того, щоб на їздових коней надягали мартингал, і в наших краях це причандалля й справді було великою рідкістю. Інколи на захист коней ставала й місіс Гордон. Угледівши коня, обтяженого не тільки запрягом, а й мартингалом, що різко задирав конячу голову, вона просила кучера зупинитися, виходила з екіпажа і намагалася спокійно, проте наполегливо переконати власника нещасної тварини чи їздового, що нема потреби і шкідливо так чинити.
А покажіть мені такого чоловіка, який би міг устояти перед чарами нашої господині!.. Шкода, що не всі жінки такі, як вона. Містер Гордон теж був не з таких, що легко поступаються власними переконаннями. Пригадую, одного дня я віз його додому верхи, а нам назустріч трапився візок, запряжений чудовим невисоким гнідим поні з тонкими ногами та гарною головою (певна ознака доброї породи). Правив цим коником кремезний чолов'яга. Порівнявшись із воротами, що вели до маєтку, поні повернув до них, аж тут їздець так різко і з такою силою смикнув за повід, що поні ледь не розвернувся у голоблях. Відновивши рівновагу, він побіг був далі, але бурмило ухопився за батіг і заходився його батожити! Нещасний поні рвався уперед, але дужа безжальна рука тягла його назад, аж вивертаючи щелепу, а по спині безперестанку гуляв батіг. Я аж здригнувся, побачивши цю екзекуцію: кому ж, як не коневі знати, як болить делікатна щелепа, яку вивертає рука деспота. Господар гукнув, щоб я прискорив ходу, і за хвильку ми наздогнали нещасного поні.
— Соєре, — гукнув господар наказним тоном, — тобі не здається, що твій поні — із плоті та крові?
— Із плоті, крові та норову, — нехотячи відповів бурмило. — Надто він у мене самостійний, і це мені не дуже подобається.
Мучителем поні виявився будівельник, який часто бував у маєтку в справах. Із голосу його я зрозумів, що він зовсім не в гуморі.
— Невже ви думаєте, — напосідав на нього сквайр, — що від такого ставлення він тільки й чекатиме, як би то догодити господареві?
— А навіщо він повернув? — відрізав Соєр. — Ми їдемо прямо, та й квит!
— Ну, ви не раз заїздили й до нас, — нагадав господар. — Якщо поні без нагадувань повернув до воріт, то це свідчить про його пам'ять та розум. А ідете ви зараз до мене чи не їдете — відкіля йому знати? Та, зрештою, не в тому річ. Я от що хочу сказати, містере Соєр. Мені ще не доводилося бачити, щоб до малого поні ставилися так бездушно; ви своїм брутальним ставленням тяжко травмуєте тварину, до того ж ще й собі псуєте репутацію. Не забувайте, кожному воздається за ділами його, і питатимуть про те, як ви чинили не тільки з людьми, а й із тваринами.
Господар пустив мене повільним кроком додому, і з його голосу я зрозумів, що він дуже засмутився через цей випадок. Коли йшлося про жорстоке ставлення до тварин, він міг сказати свою думку щодо цього і людині свого кола, і простому робітникові. Під час прогулянки наступного дня нам трапився його друг капітан Ленґлі. Він правив лінійкою,[33] запряженою парою гарних мишастих коней. Привітавшись, вони перекинулися кількома словами, а потім капітан запитав:
— Ну, містере Гордон, як вам мій запряг? Усі знають, що в нашій околиці ніхто не розуміється на конях так, як ви, тож мені було б цікаво знати вашу думку.
Господар потягнув за повід, і я ступив кілька кроків назад, даючи йому змогу краще роздивитися коней.
— Пара нівроку, — підтвердив господар. — Коли коні й у роботі такі самі красені, то вони — справжній скарб. Та бачу, що ви й далі небайдужі до того, що коням тільки заважає і не дає їм розвернутися в усій красі.
— Це ви про що? А, мартингал! — здогадався капітан. — Знаю, знаю, доводилося чути про вашу "любов" до цих штук. Ну, якщо відверто, мені подобається, коли кінь іде з гарно піднятою головою.
— Мені теж це подобається, — відповів господар, — як і будь-якому чоловікові, але не подобається, коли кінь це робить проти власної волі. Від цього він тільки програє.Та поміркуйте самі, Ленґлі. От ви — військовий офіцер, і, я певен, ви захоплені, коли ваш полк виблискує на параді, плечі розпрямлені, груди колесом, ну, і так далі. Та що б ви сказали, якби заради цього кожному воякові довелося приторочити до спини дошку? І добре, якби тільки на параді, бо солдати просто потомилися б та озлобилися. А як би це вплинуло на їхній дух у рукопашному бою із ворогом, де важливий кожен вільний м'яз, а вся сила вояка скерована тільки вперед? Не став би я тоді пророкувати вам перемогу. Те саме я скажу й про коней. Ви їх дратуєте, псуєте їхню поведінку і позбавляєте їх сили. Там, де можна було б налягти власним тілом, їм доводиться перенапружувати зв'язки та м'язи, а це, погодьтеся, не сприяє довголіттю. Та й ви стаєте заручником власних примх. Наділивши коня головою, природа подбала про те, щоб він міг вільно нею рухати, так само, як і ми, люди. Знаєте, якби ми у своїх вчинках частіше керувалися здоровим глуздом і менше гналися за модою, ми б не ускладнювали так життя собі й іншим. Окрім цього, ви не гірше від мене знаєте: коли голова і шия коня туго затягнуті мартингалом, підвестися із землі після падіння йому набагато важче. Ну, капітане, — засміявся господар, — бачите, як я тримаюся на своєму конику? Може, і ви на нього пересядете? Ваш учинок для багатьох став би прикладом для наслідування.
— Теоретично все, звісно, бездоганно, — погодився капітан. — А ваше порівняння із вояками — влучнішого не знайти. Але… я ще подумаю.
На цьому ми і розпрощалися.
Розділ 12
Непогідний день
Якось наприкінці осені господар мав здійснити ділову поїздку. Мене запрягли в легку бідарку, і ми — я, сквайр і Джон — вирушили в путь. Обожнюю ходити у бідарці: вона легка, колеса високі, іде рівно, спокійно. Нещодавно лив рясний дощ, а тепер дув сильний вітер і замітав дорогу рясним падолистом. Я бадьоро біг шляхом, аж поки не досяг шлагбаума перед низеньким дерев'яним мостом. Береги виявилися досить високими, і міст, що перекинувся над річкою, був не арковий, а прямовисний, і вода, прибуваючи, могла досягти дерев'яних колод і навіть настилу. Та міст мав добротне поруччя, і тому вода мало кого лякала.
Мостовий[34] нас попередив, що вода в річці швидко прибуває, і він побоюється, щоб до ночі не затопила мосту. У прирічковому пониззі вже не одну галявину затопила вода, та й мені, коли ми їхали, в одному місці по дорозі вода досягала коліна.