Вилізши нагору, Петер побіг лісом. Навкруги ревла страшна буря, бив грім і палала блискавка, розбиваючи на тріски величезні дерева, але Петер щасливо досяг володінь Склярчука. Він з сумом думав про своє минуле життя, згадав свою прекрасну, добру жінку, яка стала жертвою його скнарості й жорстокості, і, дійшовши до величезної старої ялини, гірко заплакав.
Малий лісовик сидів під деревом, курив люльку і був веселіший, ніж раніше.
— Чого ти плачеш, Петере? — спитав він. — Не вернув серця? Ще кам'яне в твоїх грудях?
— Ох, паночку, — зітхнув Петер, — поки був камінь, я не плакав, а тепер моє справжнє серце розривається з горя, тільки-но згадаю, що я накоїв! Я заганяв людей в злидні, убогих і хворих цькував псами, і ви знаєте самі, як знущався з жінки!
— Петере Мунк! Ти великий грішник! — промовив лісовик. — Тебе спаскудили гроші та неробство, і твоє кам'яне серце не знало ні радості, ні горя, ні каяття. Та щире каяття змиває всі гріхи. Якби я знав, що ти ще будеш путящою людиною, то я б тобі допоміг.
— Нічого я більше не хочу! — відповів Петер і похнюпив голову. — Навіщо мені життя, коли я лишився сам на світі? Моя мати ніколи не простить мені того, що я їй заподіяв. А Лізбет, моя дружина!.. Краще вбийте мене тут на місці, то хоч буде кінець моїм стражданням.
— Ну що ж, — сказав старий, — коли нічого іншого ти не бажаєш, то моя сокира при мені.
Він спокійно вийняв з рота люльку, витрусив з неї попіл, потім устав і пішов за ялину. Петер же, плачучи, впав на траву і терпляче дожидав смерті. Почувши позад себе легку ходу, він подумав: "Прийшла!"
— А подивись-но сюди, Петере! — почув він голос лісовика.
Петер витер сльози з очей і озирнувся: перед ними стояли його мати і жінка, приязно на нього дивлячись. Він радісно схопився на ноги.
— Так ти не вмерла, Лізбет? І ви тут, матусю, і вибачите мені кривду?
— Вони прощають тобі, бо ти щиро покаявся. Все забуто. Йди додому і берись за батьківське ремесло дровопала. Як будеш чесний і сумлінний, то житимеш у достатку і пошані, — сказав старий і зник.
Всі троє дякували й благословляли доброго лісовика. Коли вони прийшли додому, то побачили, що блискавка спалила розкішний будинок Петера з усім добром. Та стара батькова хатина була недалечко, і вони попрямували туди, анітрохи не журячись за втраченим багатством. Але підійшовши ближче, вони не впізнали свого старого двору: там стояв новий гарний будиночок, — все в ньому було чисте й чепурне.
— Це подарував Склярчук! — зрадів Петер.
— Як тут гарно! — вигукнула Лізбет. — Нам тут буде набагато краще, ніж у тому палаці з безліччю слуг.
Відтоді Петер Мунк став працьовитим і чесним чоловіком. Він вдовольнявся своїм скромним заробітком, не нарікав на долю, все добував сам, і всі в лісі любили й шанували його. Він ніколи не сварився з жінкою, шанував матір і завжди допомагав бідним, що стукали в його двері.
Коли через рік пані Лізбет народила хлопчика, Петер пішов на гору і примовкою покликав лісовика. Але той не з'явився.
— Пане Склярчук, — промовив Петер, — послухайте мене. Я хотів тільки покликати вас до себе в хрещені батьки, більш нічого!
Відповіді не було, тільки легкий вітрець зірвав додолу кілька шишок із старої ялини.
— Ну, то візьму хоч їх на згадку, — сказав Петер, — коли вже ви самі не хочете вийти.
Він поклав шишки в кишені й пішов додому. Коли ж дома згадав про них, то в кишенях замість шишок виявилось кілька торбинок із золотими монетами, і серед них — жодної фальшивої.
То був дарунок хрещенику від малого лісовика.
Так жив собі тихо й спокійно, ні на що не нарікаючи, Петер Мунк. Жив він довго і, вже як посивів, часто казав: "Далеко краще вдовольнитися невеликим і бути щасливим, ніж мати незліченні багатства та холодне кам'яне серце!"