Нахмурене обличчя свідчило, що у голові його снували тривожні думки.
Оскільки нічого страшного більше не повторилося, публіка трохи заспокоїлась і почала розходитись, залишивши двох придушених жінок та з десяток поранених гостей.
Коли публіка роз'їхалася, у генерал-губернатора зібралася нарада. Виявилося, що хтось кинув бомбу, яка вибухнула в саду, на розі палацу. Зловити злочинця не пощастило. Замість нього схопили чимало невинних людей.
— Це все комуністи! — заскреготів зубами генерал-губернатор. — Доведеться їх добре почистити!
Він не знав, що для комуністів ця бомба була ще шкідливіша й небажаніша, ніж для генерал-губернатора…
Швидко йшов ван-Декер додому. По дорозі забіг на телеграф і надіслав у Тжилатжап телеграму: "Ділянку для кофейної плантації знайдено. Постарайтеся своєчасно очистити її".
У готелі він насамперед спитав, чи є Тугай. Йому сказали, що нема.
— Пришліть його до мене, коли він повернеться — наказав ван-Декер.
Тугай повернувся через дві години.
— Буде тобі від туана! — сказали йому слуги, але поснули, не дочекавшись наслідків, бо Тугай просидів у номері ван-Декера до п'ятої години.
IV. ЖИТТЯ ЯВАНСЬКОГО НАРОДУ
Деза Бандью. — Цукрова плантація Більбо. — Нагаї на дванадцять чоловік одразу. — Чистка. — На-Інго та його син. — Пожежа на плантації. — "Бунт". — Приїзд регента. — Дур'яном по голові! — Нещастя На-Інго. — Амок!
Деза[10] Бандью знаходиться біля самісінької залізниці. В неї входить кілька кампонгів[11], але вони стоять так близько один від одного, що їх можна вважати за один кампонг. Землі на господаря припадає дуже мало, не більше півгектара. Кожен клапоть біля хатини засаджений бананами, пальмами, мангустанами, дур'янами та іншими плодовими деревами — і, зрештою, все село ховається в деревах, як у лісі. Здалеку село зовсім не можна помітити: воно здається гайком серед полів.
Є господарства, які складаються лише з кількох плодових дерев. Та коли цих дерев є сім штук, то господар повинен платити 2,2 гульдена податку.
Серед цих садів розкидані хатини, які можна назвати кошиками на стовпах. Усі вони сплетені з бамбуку і стоять на "курячих ніжках", на чотирьох або більше стовпах з півметра заввишки. Стріха сплетена з "аланг-аланг" (трава з широким листям) або з пальмового листя чи рисової соломи. Всередині хатини ліжко та рогожа на підлозі — і більше нічого. Кілька горщиків та пічечка з каменю доповнюють хатню обстановку. Поруч така самісінька комора та повітка для бика і візок на двох колесах, якщо хто має таке багатство. Майже всі речі господарчого вжитку, навіть посуд, зроблені з бамбука.
Але більшість господарів не має ніякого господарства. Свої кілька метрів землі вони обробляють руками.
Усі двори й сади, коли їх можна так назвати, заросли дикою травою, яка в цій країні росте так, що може все заглушити. Люди ніколи не прибирають навколо своїх хат.
За селом тягнеться "савах" — рілля, де яванець розводить паді (рис.) Це паді, яке яванець на одному полі може сіяти тричі на рік, і є основним, можна сказати, виключним засобом існування.
Сотні років миролюбний яванець обробляв свій савах, збирав паді, нічого більше не хотів, ні в що не втручався, але ось звідкілясь прийшли чужинці і почали впроваджувати "культуру": спочатку, як ми бачили, примушували садити те, чого яванцю зовсім не треба, а потім "полюбовно" брати землю в оренду.
Саме так підприємець Більбо й орендував тут чверть дези Бандью для своєї цукроварні. Орендував зовсім полюбовно і просто. Насамперед заприятелював з місцевою владою, до "лури" (староста дези) включно. І пішло так, що коли тільки в господаря яке лихо чи неврожай, чи то худоба здохла, — якраз і податки треба платити. Але разом з тим давалася й допомога, агенти Більбо дуже охоче позичали гроші, і зрештою земля "полюбовно" перейшла до Більбо. І господарі відтоді обробляли свою землю вже на користь Більбо.
Деякі господарства ще трималися, але остаточна доля їх була вже вирішена.
А поруч з первісним малайським селом, де люди жили так само, як триста років тому, височів завод, побудований за останнім словом техніки. І на полях чотириста чоловік працювали над цукровою тростиною. Половину з них складали діти років дванадцяти-п'ятнадцяти, бо їм можна було платити менше. Робота полягала в тому, щоб обривати зайве нижнє листя і обкопувати кожну рослину.
В цій гірській країні мало рівних просторів. Долини чергуються з пагорбами, за якими іноді здіймаються дуже скелясті, стрімкі гори. В одній з таких долин і була цукрова плантація.
На пагорку під густим деревом сиділи три наглядачі, службовці Більбо. Двоє з них були голландці, третій метис. Уся плантація лежала перед ними, як на долоні, тільки не можна було розгледіти кожного робітника окремо. Але для цього в них був бінокль. Час від часу то один, то другий підносили бінокль до очей і розглядали поле. Поруч лежали довжелезні нагаї, про які самі наглядачі казали, що вони "можуть обхопити відразу дванадцять чоловік". Наближався полудень. Сонце стояло над самісінькою головою й вогнем" палило голі спини робітників. Навіть наглядачам у тіні було млосно.
— Ось уже котрий раз оті хлопчаки перестають працювати, — бурчав один з наглядачів, — а йти до них не хочеться. О, знову! Ах, поганці!
— Нічого не зробиш, треба йти, твоя черга, Грін, — сказав другий.
— Ну, то я їм покажу! — злісно крикнув Грін і, взявши нагай, пішов до робітників.
Побачивши, що наближається наглядач з нягаєм, всі чотириста чоловік здригнулися.
"Чи не до мене?" майнула думка в кожного з них, і під гарячим промінням сонця вони відчули холодок.
По дорозі наглядачеві треба було обминути шматок поля, засіяного рисом. Ділянка належала На-Інго, одному з тих господарів, які ще трималися за свою землю. Зрозуміло, наглядач не став обминати, а пішов прямо через посів.
Давно вже пропонували цьому На-Інго віддати свою ділянку в оренду, а коли він не хоче — тим гірше для нього самого. І через рис було вже прокладено стільки стежок (кожного разу нова), що бідному На-Інго небагато лишалося з нього користі.
Серед робітників був і син На-Інго, двадцятирічний парубок Нонг. У безсилій люті він повинен був дивитись, як на його очах гинула їх праця.
Схилилися робітники над роботою, затихли, втупили очі в землю, ніби не звертаючи уваги на наглядача. А у самих серця стукають швидко-швидко.
"Може, не до мене?" мелькає у кожного надія. Наглядач підійшов до дітей, що провинилися.
— Ви що ж це гуляєте? Га? — загримів він. — Ви гуляти найнялися чи працювати?
Свиснув нагай і обхопив одним махом "тільки" чотирьох. Ще посвист — і нагай обхопив уже шістьох.
Застогнали, заплакали діти, полилися солоні сльози на солодку рослину, а на худеньких спинах виступили смуги крові. Одразу ж накинулись на кров мухи — "лери" — обліпили рани, але відігнати їх не можна, треба працювати безперервно, цілісінький день.
Кілька чоловік дорослих, особливо жінки, мимоволі спинились і глянули на бідних дітей, але зараз же знову свиснув нагай і зробив те саме на їхніх спинах.
— Ах ви, гультяї! — кричав наглядач. — Ви тільки й думаєте про те, щоб украсти яку-небудь хвилину. Ви думаєте, ми цього не бачимо? Ні, кожного бачимо: нас не обдурите.
В цю мить почувся дзвін. Після шестигодинної роботи настала перерва на півгодини, а там знову шестигодинна робота дотемна. Наглядач пішов. Робітники розправили спини, стомлено спустились на землю, почали полуднувати. Жменька рису і декілька плодів були їх єдиною їжею за весь дванадцятигодинний робочий день.
Не можна думати, що робота ця примусова, кріпацька. Ні, вона організована за останнім капіталістичним методом. Робітники добровільно згодились працювати по дванадцять годин на день і навіть підписали угоду. А тоді вже по волі закону роботодавець має право яким завгодно засобом примусити їх виконати цю угоду, тобто працювати повних дванадцять годин, хвилина в хвилину. Буває, що робітники працюють і десять, і дев'ять годин, і навіть менше, але в кожному випадку за згодою.
Робітники відпочивали. Багато з них нічого не думали, нічого не відчували, крім насолоди відпочинку. Навіть про катування не згадували. Це справа звична. Для того білі й пани. Завжди так було і, мабуть, повинно бути. Ось тільки б швидше скінчилася робота! Тоді можна буде добре відпочити і забути про всі муки.
Деякі покірно скаржилися на свою долю:
— Добрий дух покинув серця білих людей.
— Аллах відвернувся від нас.
Але серед таких слів чулися і заклики до боротьби.
— Ніколи аллах не радив терпіти насильство чужоземців. Навпаки, він наказує вести боротьбу з ними. Ми самі повинні об'єднатись, і тоді аллах допоможе прогнати чужоземців. Для цього існує партія Сарекат-Райят[12]. Якби ми всі вступили в цю партію, тоді одним махом визволилися б від чужоземців.
Дехто зацікавився, почав питати, де і як можна записатись у партію Саракат-Райят. Але знайшлися люди, які пішли ще далі.
— Самої незалежності від білих мало. Подивіться навколо і ви побачите, що й "свої" так само знущаються з нас. Ні, для нас свої тільки ті, хто працює, як і ми, а хто п'є нашу кров — усі чужі, яка б шкіра в них не була, біла чи темна.
Цікаво було чути такі слова під екватором, серед напівголих "дикунів". Навіть сюди дійшли комуністичні ідеї! А панові Більбо і не снилося, що у нього на плантації невільники говорять такі речі. Він, як і вся Європа, звик вважати яванців "найтихішим і найспокійнішим народом у світі".
Скоро минуло півгодини, і знову почалася тяжка робота. Але ось на небосхилі стали збиратися хмари. Загримів грім, замиготіла блискавка. Наближався екваторіальний дощ, той дощ, який ллє, наче з відра, та буря, яка перетворює день у ніч.
— От невчасно цей дощ, щоб йому!.. — лаялись наглядачі.
— Браття, яке щастя — дощ! — раділи робітники.
І дощ почався. Гримів грім, спалахувала блискавка, з неба лилися потоки, забурлили рівчаки. Наглядачі сховалися під деревом, а робітники лишилися на полі. Але ж зате як добре вони відпочили! За роботу взялися тільки через годину.
О шостій, коли було зовсім темно, вони повернулися у свої бараки. Ці бараки замість місця відпочинку скоріш можна було назвати місцем страждань. Низькі, без вікон, вони мали кілька поверхів-полиць, і коли робітники зайняли свої місця, то приміщення стало схожим на величезну скриню, від підлоги до стелі забиту людьми.
Місцеві робітники дуже часто просилися на ніч додому, але їх не пускали, бо зранку краще було гнати на роботу всіх разом.
Наступного дня, під час перерви, на полі з'явився сам Більбо.