До нього гукали:
— Гей, Максиме, ходімо гратися в зоопарк!
— Не хочу!
— Давай кататися з гори!
— Ану вас!..
— Чому?
— Анічому! — зовсім як Гум-гам, коли він бував сердитий, відповідає Максим друзям.
"А що означає "анічому"? Сонце світить, тому що це — зірка. Корява тополя розпустила клейке листячко, тому що весна. І Ніна з жовтим бантом, боягузка Ніна, яка боялася метеликів, за одну секунду виростила з крихітного соняшника величезну, завбільшки з колесо, шапку чорних зерняток, тому що відкусила місяциту й наказала соняшникові : рости! Бач, лускає насіння, мов білочка, та ще й позирає, чи багато ще лишилося...
Усе має своє "чому". Лише одна в світі таємнича й незрозуміла КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ..."
Так розмірковував Максим і не міг додуматися, що це за така таємнича КРАЇНА БЕЗ звичайного ЧОМУ.
Максим раз у раз діставав синій камінь, що виблискував незліченними гранями, жмурячись, поглядав на нього і, зітхаючи, ховав до кишені. Усе-таки страшно ступити зі знайомого двору прямо в космос, провалитися в чорний колодязь із зірками... Ось він, Максим, летить, розкинувши руки, у темряві, кличе: "Гум-га-аме! Гум-га-аме!.." Крику його не чути. Ніхто не відповідає...
Максим озирнувся: як добре, що він у дворі. Ганяють довкола діти, жують місяцит і, наслідуючи Гум-гама, хвацько вигукують: "Р-раз!"
"А місяцит же зроблено в КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ", — подумав Максим.
І він уявив паруючий чан, а довкола нього блакитнолицих кухарів. Кухарі сиплють із мішків місячний порошок... кидають лопатами порожнечу... ллють з глечиків рідке зоряне світло... домішують метеорний пил... Варять кухарі своє вариво, підморгують один одному, бурмочуть: "Місяцит анічому, місяцит нівідтого, місяцит нічерезте..."
— Чого боятися! — голосно промовив Максим, сміючись із своєї вигадки. — Я не боягуз!
Аж тут він згадав, який сумний був учора Гум-гам, коли вимовив загадкове ім'я "Автук". А що, коли Гум-гам випадково виказав таємницю? Що, коли суворий Автук покарав його? Ні, він не дасть скривдити друга!
Максим більше не вагався, вихопив камінь подорожувань, підкинув його вгору.
Він навіть не збагнув, що сталося з ним наступної миті. Якась сила перекинула його в повітрі, він побачив яскраві зірки, почув приємний дзвін. Максимову сорочку немов надули ізсередини повітрям.
"І я подорожую в скафандрі?" — тільки й устиг подумати хлопчик.
БЕЗ "ЧОМУ"
Він стояв посеред просторої кімнати й жмурився від незвично яскравого світла. Придивившись, Догадався, що стіни прозорі й проміння блакитного сонця виповнює всю кімнату: здавалося, відштовхнись легенько від підлоги — і повиснеш, полетиш У блакитній невагомості... Потім він побачив, що скрізь на підлозі порозкидано коробки, ящики, чемодани.
Максим невпевнено рушив уперед, але хтось ухопив його за сорочку. Озирнувшись, хлопчик здригнувся.
Дивна істота, схожа на обшарпану залізну мітлу, обмацувала його своїм гнучким пруттям, а чорне вічко пильно втупилося йому в обличчя. "Все, — вирішив Максим, — ось зараз це страховисько загорлає: "Анічому!" — та й потягне мене до темного підвалу".
Нараз почувся приємний дзвін: "Один, два, три, чотири, п'ять — до нас гість прийшов гулять..." Певно, так привітно озвалися двері.
І потім — знайомий голос:
— Гей, Вертуне, на місце! Як добре, що ти прийшов, Максиме! Я дуже скучив.
Пруття, що тримало Максима, стулилося — гнучкий Вертун відскочив у куток.
Гум-гам біг через кімнату, віддзеркалюючись у прозорій підлозі; можна було подумати, що то два блакитнолиці хлопчики квапляться потиснути руку гостеві.
— Доброго ранку, Гум-гаме! — мовив Максим.
Він також радів, що з його другом нічого не сталося.
— Ти вгадав, — посміхнувся Гум-гам, — у нас завжди ранок. — Він показав на вікно, де горіло синє сонце. — Зранку й до вечора тільки ранок... А ти молодець! — Гум-гам поплескав його по плечу. — Скажи чесно: ти не боявся?
Максим згадав, як його перекинуло в повітрі, як побачив він близькі зорі.
— Трохи страшно, — признався він. — Але я звикну.
— Люблю сміливих людей! А ти чого підслуховуєш? — Гум-гам повернувся до Вертуна. — Гей, Вертуне, ти вже геть застарів, прийняв Великого Фантазера за якогось дурнуватого пилосмока...
Вертун щось писнув у відповідь.
— Ще хвилина, і ти поцупив би мого друга, — хмурився Гум-гам. — Доведеться тебе замінити.
Максим нічого не розумів: що воно за пилосмок, чому Вертун хотів його поцупити? Але Вертун тремтів усім своїм пруттям, і Максим пожалів його:
— Це я винен, — усміхаючись, звернувся він до приятеля. — Не гнівайся, Гум-гаме. Я не сказав, хто я такий. — І подав Вертунові руку: — Мене звуть Максим.
Вертун обережно потиснув хлопчикові руку й яропищав:
— Досить лише покликати: "Вертуне!" — і я тут як тут. — І Вертун утік на своїх гнучких прутах.
— У нас була гра з літаючими пилосмоками, — Гум-гам кивнув на порозкидані ящики. — Коли багато пилюки, я запускаю пилосмоки.
Він спіткнувся об якийсь ящик і розсердився:
— Вічно ти заважаєш! Вертуне, тягни лишень його до сміттєпроводу!.. Музичний умивальник, — пояснив він гостеві.
— Навіщо ж його викидати? Він зовсім новий, — здивувався Максим.
— Пусте! — безжурно відповів Гум-гам. — Буде треба, замовлю інший, з пісеньками.
Вертун, штовхаючи умивальника гнучкими щупальцями, покотив його за двері.
— Скільки в цьому домі нудних речей! — скаржився Гум-гам. — Якщо не вигадувати нові, можна вмерти з нудьги... Наприклад, знаєш, що я недавно винайшов? Утриніс! Хитра штука. Хочеш, покажу?
Максим кивнув. Він думав, що утриніс — якась хустинка, що літає або хитро вискакує з кишені, а то виявилася дошка, розграфлена на клітинки і з двома кнопками. Гум-гам натиснув на одну — на дошці з'явився хрестик, натиснув на другу — і біля хрестика з'явився кружечок.
— Зрозуміло, — промовив Максим. — Хрестики й нулики.
— Як ти здогадався? — здивовано вигукнув Гум-гам. — Ага, я зовсім забув, що бачив цю гру в вашому дворі. Там дві дівчинки креслили на асфальті. А я сам вигадав утриніс! Він страшенний крутій: коли програє, завжди замість хреста малює нуль.
Гум-гам стукнув по кнопці й задумливо промовив:
— Звичайно, ти маєш рацію, Максиме: це давня гра, час уже її викинути... Зате, — він посміхнувся, щось надумав, — зате ти не вгадаєш, на яку букву всі речі у цьому домі!
Максим здивовано огледівся, роздивляючись речі. Щоправда, деякі він уже знав: пилосмок, утриніс.
— Зроду не вгадаєш! — радів Гум-гам: нарешті-таки він запропонував другові цікаву гру. — Ось ходімо, я тобі покажу.
Яких тільки речей не було в домі Гум-гама! Машини для вмивання, чистки зубів і втирання, що насвистували марші, машини для причісування і для гімнастики — з веселою музикою; механічні щітки для скафандра, шолома, черевиків, що мурчали, мов коти; телевізори всіх фасонів — завбільшки з стіну і з кишенькове дзеркало, екрани на умивальнику, на спинці ліжка, на столах; навіть чайні чашки з екраном замість дна. Всі оті речі дивовижно оживали, починали бурмотіти, як тільки Гум-гам і Максим наближалися до них: "Увімкни мене... Увімкни мене..."
Друзі стояли перед шафою. На вигляд то була шафа як шафа — звичайнісінька двостулкова шафа. Раптом дверцята розчинилися, й Максим несподівано для себе увійшов до шафи. Він одразу ж крутнувся в темряві, вийшов і побачив себе в костюмі пожежника — ясна річ, у дзеркалі, яке шанобливо тримав Вертун. Згодом Максим виходив з шафи в костюмах лікаря, мисливця, шофера, продавця, а коли гра набридла, він занепокоївся:
— А як я повернуся додому? З погонами чи як?
На ньому була форма юного барабанщика, як на нього шита.
— Пусте! — махнув рукою Гум-гам. — Що на тобі було? Сорочка й штани? Зараз матимеш.
І Максим вийшов із шафи у новій сорочці і нових штанях.
— Ну, — хитро запитав Гум-гам, — відгадав? Максим скоса зиркнув на смішну шафу-одягальню, невпевнено промовив:
— Мабуть, усі вони починаються на "У".
— От і не вгадав! — Гум-гам заплескав у долоні. — Усі вони — машини. Усі на "М"!.. Мільйон різних "М"!
— А чого ж вони шепочуть: "Увімкни мене..."
— Ти маєш рацію, — погодився Гум-гам. — Усі вони причепи.
Максим пожалів друга: цілісінький день сиди вдома й натискай мільйон кнопок. Коли б не вірний Вертун, Гум-гам не мав би жодної вільної хвилини.
— Вертуне! — гукнув Гум-гам, і Вертун одразу ж з'явився. — Викидай усі, Вертуне!
— Усі? — пропищав Вертун.
— Усі, всі, до останньої! — Гум-гам зітхнув з полегшенням, засміявся, придумавши, як йому одразу позбутися мільйона бридких кнопок. — Я гадаю, Максиме, поки тут прибиратиметься, ми з тобою пограємося. Швидше на вулицю!
Гум-гам помчав через кімнату, Максим — за ним. Максим, коли біг, ударився плечем об шафу й крикнув:
— Вертуне, прийми її!
— Молодець, Максиме! — похвалив, озирнувшись, господар. — Знатиме, як штовхатися!
Гум-гам підбіг до прозорої стіни, і вона із дзвоном розчинилася. Відкрилося синє-синє, як море, безкрає небо. В тому небі пурхало щось барвисте — метелики чи птахи, Максим чітко не міг роздивитися, кліпаючи очима від незвично сліпучого світла. Він глянув униз і не побачив ні вулиці, ні двора, ніякої взагалі землі. Це було так незвично, що Максим перелякано відступив од розчиненої стіни.
— Як ти хочеш гуляти? З парасолем? На хмарі? На клумбі? — питав його Гум-гам.
— Не... знаю... — розгублено відповів Максим.
— Зараз я вигадаю щось кумедне, — пообіцяв друг.
За їхніми спинами Вертун приймав останній пилосмок.
— Тобі не шкода? — похопився Максим. — Як же ти умиватимешся, обідатимеш, одягатимешся?
— Не хвилюйся, — неуважно відповів блакитнолиций хлопчик. — Автук зробить нові машини.
— Автук? — Максим повторив чудне ім'я. — Здається, я ще не бачив Автука.
— Ми не заходили до тієї кімнати, — спокійно мовив Гум-гам... — Мій Автук робить усе на світі. Будь-яку машину — за одну секунду. Ось поглянь: зараз я попрошу одну річ, якої ще немає ні в кого. І вона зразу ж буде. Гей, Вертуне, принеси лишень сюди летючі банти!
Вертун миттю приніс дві білі стрічки.
— Навіщо це? Що ми — дівчатка? — обурився Максим, догадуючись, що стрічки можуть стати бантами.
— Не пошкодуєш, — аж сяяв Гум-гам, вив'язуючи на голові у Максима бант. — Я ще не бачив жодної дівчинки, яка літає з бантами. Мій винахід... — скромно додав він, приладнавши собі такий самий бант.
— Хіба ми полетимо? — здивовано спитав Максим, обмацуючи свій бант (він ледве тримався на маківці).
— Ще й як! — вигукнув Гум-гам, ведучи його до розчиненої стіни.