А ще перед головною брамою на щоглах майоріли прапори, і кожна щогла була закріплена линвами й вірьовками… Царевич аж трохи розгубився. Він з брязкотом сів у кутку й замислився, що діяти далі. Кінець кінцем він збагнув: мотузки йому не знайти. Слуги, до яких він звертався, тільки вклонялися, задкували геть і вже не повертались. Царевич тяжко зітхнув і затремтів. Єдиний чоловік, який міг допомогти з мотузкою, був той, хто знав усе. Брязкаючи прикрасами, Царевич повільно підвівся.
***
Висока тераса виходила до повноводої річки. Натягнутий над нею полотняний навіс завмер у нерухомому повітрі. В затінку під навісом сиділа, дивлячись на воду, Чарівна Квітка. Вона дуже змінилася. Її колись довгі коси тепер були підстрижені рівним колом від чола до потилиці й ледве сягали плечей. Однак її голову прикрашав, як і доти, золотий обруч, що з нього виростала золота голівка кобри, оздоблена топазами; обличчя в дівчини видовжилося, вся вона схудла, змарніла. Фарби на ній тепер майже не було, тільки на повіках лежав густий шар малахіту, яскраво відтіняючи вії. Отож Чарівна Квітка сиділа й понуро дивилася на воду. Вона почувала себе зганьбленою; якби цієї хвилини хтось поглянув у її очі, то відразу прочитав би в них це почуття.
Перед дівчиною стояв, склавши на грудях руки, Верховний Жрець. Він, як завжди, всміхався, але цього разу усмішка його була силувана.
Чарівна Квітка опустила голову й задивилася додолу.
— Бачиш, у мене нічого не вийшло. Я певна, Він гнівається на мене. Я весь час думаю про це.
— Він і на мене гнівається. І на всіх нас.
— Повік собі не прощу. Повік.
Обличчя Верховного Жерця скривилося в посмішці.
— Але в нас немає часу.
Чарівна Квітка перелякано звела на нього очі. Груди в неї високо здіймалися й опускались.
— Гадаєш, він занапастить нас усіх, затопить?
— Дуже, дуже ймовірно. Саме тому я й ризикнув порушити твою самоту. Часу вкрай мало, я про це вже казав. Одначе ми, ті, хто відповідає за долі людей, повинні зробити все можливе. Нам треба поміркувати. Розумієш, Чарівна Квітко, — гадаю, за таких обставин мені можна називати тебе Чарівною Квіткою, чи не так?..
— Як завгодно.
— Що відрізняє людину від решти істот?
— Не знаю!
— Здатність бачити факти й, виходячи з них, робити висновки. — Заклавши руки за спину, Верховний Жрець заходив туди-сюди по терасі. — Насамперед, — провадив він, — ми повинні з'ясувати факти.
— Які факти?
— Хто тримав небо? Га?
— Ну… Він.
— Хто рік у рік по-батьківському великодушно піднімав воду в річці?
— Звичайно, Він.
— А тепер чи є вже той, хто міг би стати новим Богом?
— Ні, — гірко зітхнула Чарівна Квітка. — Ще немає.
— А хто ж тоді піднімає воду в ріці тепер?
— Він. Я гадала…
Верховний Жрець урвав її, піднісши вгору вказівний палець.
— Не поспішай, все до ладу. Атож, це робить Він. Перший факт ми з'ясували. Тепер другий. Куди сягала вода, коли Він увійшов до Незворушного Спокою?
— До Карбу Достатку.
— І це було вже після того, як у тебе нібито нічого не вийшло. Але ж тоді він уже мав бути задоволений, розумієш?
— Але ж…
— І нехай твоє жіноче серце не бореться з гранітною непохитністю фактів і здорового глузду.
Очі в неї широко розплющились.
— Що це означає?
Поміркувавши хвилю, Верховний Жрець відповів:
— Те, що я сказав, жорстоко, але це означає, що слушність маю я, а не ти.
Вона випросталася на стільці і ледь посміхнулась:
— Може, де в чому й мав.
— Так чи так, а не тіш себе занадто, Чарівна Квітко!
— Не тішитиму, не сумнівайся.
— Ну, тоді ще один факт. Коли він ступив до Храму Життя, щось його розгнівало. — На мить Верховний Жрець став, знову трохи пройшовсь, а тоді повернувся обличчям до неї і зупинився. — Люди кажуть, знання — моя стихія.
І я не заперечуватиму цього з удаваної скромності. Я знаю все, що може знати людина.
Вона озирнулась і глянула на нього з-під густих вій. У кутиках її губ майнув посміх.
— І про мене знаєш?
— Я знаю, що ти жила геть відлюдно. Але настав час поговорити й про це, а то ми ні в чому не розберемося. Гнів Його спрямований проти однієї людини, яка викликає в тебе глибокий, може, навіть неусвідомлений інтерес. Тепер я сказав те, що хотів сказати.
По цих словах обличчя в Чарівної Квітки спалахнуло густим рум'янцем, але посміх з її губ не зійшов.
— Я знову не втямлю, що ти маєш на увазі.
— Я маю на увазі Брехунця.
Вона то червоніла, то блідла й не зводила з Верховного Жерця очей. А він так само спокійно вів далі:
— Нам треба поговорити, Чарівна Квітко. Ми не можемо дозволити собі самообману. Мені ти можеш розповісти про все.
Зненацька вона сховала обличчя в долоні.
— Лихо за лихом! Ох, моя вроджена слабкість, оця незбагненна брудна гріховність…
— Бідна, нещасна дівчинка!
— Потворні думки й невимовні…
Верховний Жрець ступив до неї і лагідно промовив:
— Облишмо ці думки — вони ятрять тобі душу. А проженеш їх — вони згинуть. Підійди до мене, моя люба. Ми, дві покірливі душі, будемо разом і разом знайдемо вихід з того трагічного лабіринту, до якого часом потрапляє людина.
Не відриваючи долонь від обличчя, Чарівна Квітка впала перед ним навколішки.
— Коли він сидів… сидів біля ніг Бога й розповідав Йому… нам про плавучі білі гори, про їхній холодний білий вогонь… у такій убогій одежі, такий безпорадний і водночас сміливий…
— Тобі захотілося зігріти його.
У відповідь вона тільки журливо кивнула головою.
— І з часом тобі дедалі більше кортіло, щоб він побув з тобою.
Його голос лунав так неупереджено, що їхня розмова вже не здавалася дивною чи недоречною. Він спокійно заговорив знов:
— Як ти виправдовувалася сама перед собою?
— Я запевняла себе, що він — мій брат.
— Добре знаючи, що він — такий самий чужий, як і оті білі люди з його побрехеньок.
З-за долонь почувся її приглушений голос:
— Моєму братові з волі Божої — лише одинадцять років. До того ж Брехунець… Кажеш, я можу розповідати тобі про все?
— Сміливіше!
— Кохання пронизало мене, мов гостра стріла.
— Бідна дівчинка! Нещасна, заблукана душа!
— Що ж тепер буде? Що може зі мною статися? Адже я порушила закони природи!
— Зрештою, тепер ти говориш щиро.
Вона подалася вперед, закинула обличчя вгору і спробувала обійняти його ноги.
— Але згодом, коли він таки залишився зі мною…
Їй не вдалося обійняти ноги Верховного Жерця. Він відскочив назад, немов сахнувшись змії, стиснув перед собою кулаки й вирячився на неї через плече.
— Ти… він з тобою… ти…
З широко розведеними руками Чарівна Квітка знов опустилася навколішки. Вона прикипіла поглядом до Верховного Жерця й закричала:
— Але ж ти сказав, що все знаєш!
Верховний Жрець хутко підійшов до парапета і втупився в порожнечу. Хвилину він белькотів якусь дитячу нісенітницю:
— Гаразд… О боже… Так, так, так… Тьху ти! Милий Боже, зглянься на мене! Нарешті він урвав це своє мурмотіння, обернувся й рушив до неї — але не просто до неї, а трохи вбік. Потім прокашлявся й сказав:
— І все це… все це стояло між тобою і твоїм законним потягом до батька?
Вона не відповіла. Тоді Верховний Жрець заговорив знову, підвищивши від обурення голос:
— І ти ще дивуєшся, що вода в річці й досі піднімається?
Але Чарівна Квітка звелася на ноги і, так само підвищивши голос, промовила:
— Чого тобі треба? Іди й роби своє діло!
Верховний Жрець поглянув туди, куди дивилась вона.
— Царевичу, ти підслуховував?!
— Ти шпигував! — вигукнула Чарівна Квітка. — Негідне хлопчисько! Навіщо ти все це на себе поначіпляв?
— Мені так подобається. — Царевич тремтів, і прикраси на ньому дзеленчали. — Не так уже й багато я почув. Лише те, що він казав про річку, яка піднімається.
— Іди геть!
— Я зараз піду, — скоромовкою відказав Царевич. — По правді, я тільки хотів спитати, чи, бува, немає в когось із вас мотузки…
— Мотузки? Навіщо?
— Просто так.
— Знов виходив за браму! Поглянь на свої сандалі.
— Я лише подумав…
— Іди геть і скажи своїм нянькам, щоб почистили тебе.
Все ще тремтячи, Царевич повернувся і був би пішов, коли б Верховний Жрець несподівано владним тоном не гукнув:
— Зачекай! — Ледь кивнувши Чарівній Квітці головою, немов прохав у неї дозволу, він підійшов до Царевича й узяв його під руку. — Сядь, Царевичу. Отак. Чудово. Отже, ми виходили з Великого Дому, і тепер нам потрібна мотузка… Здається, я починаю розуміти… Ти зв'язався з ним. І — коштовності… Ну звісно ж!
— Мені просто хотілось…
Чарівна Квітка переводила здивований погляд з одного на другого.
— Що тут, зрештою, діється? — спитала вона.
Верховний Жрець обернувся до неї і сказав:
— Це якраз стосується нашої з тобою розмови. Неподалік — ти не знаєш, де саме, — є яма. Коли ти наказуєш посадити когось до ями…
— Знаю, — нетерпляче урвала його Чарівна Квітка. — До чого тут я?
— Усунути всі причини нашого скрутного становища важко. Але принаймні одну — можна. Бог гнівається на свого Брехунця, адже той відмовивсь од Його дару — од вічного життя. Ось чому Він і далі піднімає воду. Хоча, звісно, не тільки через це.
Чарівна Квітка рвучко подалася в кріслі вперед, стиснула руками бильця й промовила:
— У ямі…
Верховний Жрець похилив голову.
— Брехунець і тепер мучиться передчуттям навислої небезпеки, потерпає від злигоднів і страждань, що спостигли його в цьому житті.
Він підхопив знепритомнілу Чарівну Квітку саме вчасно. Потім м'яко посадив дівчину в крісло й почав плескати її по долонях, знову бурмочучи собі під ніс:
— Ох Боже, Боже!..
Царевич нарешті спромігся промовити:
— Мені вже можна йти?
Та Верховний Жрець на нього не зважав. Царевич мовчки слухав, як Верховний Жрець віддає накази воїнам біля дверей, нишком, хоча й трохи заздрісно, споглядав, як дві служниці клопочуться коло Чарівної Квітки, повертаючи її обличчю красу. Низенька стара служниця внесла чашу з питвом і поставила її на підставку поруч із кріслом. Відтак усі три жінки відійшли і стали чекати збоку. Сонце схилялося до обрію. Прокашлявшись, Чарівна Квітка запитала:
— І що ж ти збираєшся робити?
— Спробую переконати його. Це єдине, чим я можу тебе розрадити. А ти кріпись. Ти ж бо вважаєш себе людиною надзвичайною. Так воно, звісно, і є. Передусім ти надзвичайно гарна. Але ці темні бажання… — Він позирнув на Царевича. — Не тільки ти їх відчуваєш. Кожного з нас ятрить глибока, прихована, нездорова жага кохання до… до… Ти знаєш, що я маю на увазі.