Боб заходився їх складати і, зиркнувши на одну з обкладинок, мало не підстрибнув. Це була книга "Славетні коштовні камені та їх історії", — саме та, по яку він прийшов до бібліотеки.
— Бобе, щось не так? — запитала міс Бенет.
Боб заперечливо похитав головою.
— Ні, міс Бенет, усе гаразд. — Він приніс книгу до столика, за яким сиділа бібліотекарка, і показав їй. — Річ у тім, що саме цю книгу я й хотів почитати, тому й здивувався, коли побачив її на столі.
— Це ж треба, так збіглося. — мовила міс Бенет і поглянула на назву, — її вже давно ніхто не запитував, а тут раптом запитують двічі за один день.
Але Боба такий збіг обставин не здивував.
— А ви не пригадаєте, хто брав цю книгу? — запитав він.
— Мабуть, ні. Сьогодні було багато читачів, у мене в голові хаос.
Боб відчайдушно намагався вияснити, хто це міг бути. Вирішив запитати перше, що спало на думку.
— А чи не був це читач середнього зросту, чорновусий і з окулярами у важкій оправі? — допитувався він.
— Здається, був такий, — замислилась міс Бенет. — Так, саме він брав цю книгу. Я згадала, коли ти його описав. А ти його знаєш?
— Мені розповідали про нього, — ухильно відповів Боб. — Перепрошую, вам потрібна ще моя допомога?
Міс Бенет заперечливо похитала головою, і Боб пішов до читального залу. Отже, Чорновусий уже тут побував, отже, він теж натрапив на слід!
Боб заглибився в книгу. У ній було безліч цікавих оповідей про те, як були знайдені найславетніші коштовні камені та які на них чекали пригоди. Нарешті, віддавши належне історії алмазу "Надія", який, попри свою назву, приніс чимало лиха, Боб віднайшов те, що шукав. Один розділ мав назву "Вогняне Око". Боб заходився читати.
Виявилося, що "Вогняне Око" — це рубін завбільшки з голубине яйце, густого пурпурового кольору. Як і коли його знайшли, невідомо, але про цей камінь згадувалося в багатьох легендах Китаю, Індії і Тібету впродовж віків. Ним володіли раджі, імператори, королеви, принци і заможні купці. Безліч разів його викрадали, і не один його власник попрощався з білим світом через нього. Часто володарі цієї коштовності зазнавали поразки у битвах, вони втрачали все майно, на них чигали різні лиха. На совісті цього каменя була смерть п'ятнадцяти або й більше людей.
Формою камінець нагадував око і вважався дуже коштовним. Щоправда, коли порівнювати з іншими подібними камінцями, вартість його була не така висока, позаяк у камені був дефект. Усередині рубіна була каверна, а це вважається дуже значною вадою.
Оповідь про "Вогняне Око" закінчувалась такими словами: "Є коштовності, які, здається, вже своїм існуванням породжують біди. Один за одним гинуть їх володарі у кращому випадку, вони тяжко хворіють або втрачають майно. Якась фатальна сила сконцентрована в них, і жоден володар такого каменя не може почувати себе у безпеці. Алмаз "Надія" мав таку погану славу, аж доки його не подарували Смітсонівському музеєві у Вашингтоні. Ще один такий камінь — "Вогняне Око". Не багатьом з його володарів поталанило уникнути лихої долі. Врешті-решт якийсь індійський махараджа на знак каяття приніс його в жертву храмові Справедливості в глухому гірському поселенні Флешивар в Індії.
У цьому храмі, який належить невеликій, але фанатичній секті войовничого племені, "Вогняне Око" було прикріплене до чола статуї храмового божества. Місцеві перекази свідчили, що цей камінь має здатність бачити людські гріхи. До нього підводили людину, яку підозрювали в скоєнні злочину, і якщо камінь цієї миті спалахував яскравим світлом, це було доказом вини, якщо ж камінь лишався тьмяний, людину вважали невинною.
Багато років тому камінь за невідомих обставин зник із храму. Де він тепер, невідомо, але послідовники секти продовжують невтомні пошуки "Вогняного Ока". Подейкують, що рубіна поцупив і продав один зі служок храму Справедливості, який щось накоїв і потерпав, що камінь викриє його. Дехто вважає, що ця зловісна коштовність лежить собі в якійсь невідомій могилі коло праху бідолахи, котрий купив чи поцупив її. Інші переконані, що рубін іще повернеться у світ. За однією з давніх легенд, якщо "Вогняне Око" спокійно пролежить п'ятдесят років і ніхто його не бачитиме й не братиме до рук, він очиститься і втратить здатність приносити біду. Але тільки за умови, якщо його хтось просто знайде, купить або отримає як подарунок, а не поцупить чи забере силоміць.
Усе ж мало хто з колекціонерів навіть сьогодні наважився б на ризик володіння каменем, який приносить. біду, хоча від його зникнення минуло вже майже п'ятдесят років".
— Он воно що, — пробурмотів сам до себе Боб. Безсумнівно, "Вогняне Око" справляло враження предмета, від якого треба триматись якомога далі. Хоча п'ятдесятирічний термін, мабуть, минув, адже книга, яку він тримав у руках, побачила світ кілька років тому, у хлопця не було жодного бажання мати справу з цим рубіном.
Глибоко замислений, він поклав книжку вбік і дістав з полиці енциклопедію. У ній Боб відшукав статтю про місто Флешивар. Стаття була невеличка, в ній оповідалося, що мешканці Флешивара та довколишніх гір належали до войовничого племені, були рослі та відзначалися неймовірною хоробрістю в поєдинках, також вони були відомі тим, що завжди жорстоко мстилися тим, кого вважали своїми ворогами.
Боб здригнувся, коли дочитав до цього місця. Він занотував основні дані про Флешивар, а також про рубін, і якийсь час вагався. Чи зателефонувати Юпітерові і все розказати? Ні, краще не треба. Саме час вечері, до того ж операція "Ланцюг привидів" ще не почалася.
Боб розпрощався з міс Бенет і поїхав велосипедом додому. Його матуся саме закінчувала готувати вечерю, а батько читав газету й курив люльку. Він обізвався до Боба:
— Вітаю, синку! Чим ти заклопотаний? Маєш такий вигляд, ніби ти повинен одразу вирішити всі світові проблеми. Знову шукаєте якусь зниклу папугу чи щось подібне?
— Ні, тату, — відповів Боб, — тепер ми розшукуємо зниклий бюст Августа Дужого. Знаєш, хто це такий?
— На жаль, ні. Але коли ти згадав про якогось Августа, я подумав, що зараз серпень, а цей місяць ще називають "август". Тобі відомо, чому він так називається?
Бобу це було невідомо. Та коли батько пояснив йому, хлопець підскочив, наче його вкололи шпилькою. Одразу гайнув до телефону і набрав номер Джонсів. Слухавку підняла тітонька Матильда, Боб попрохав її покликати Юпітера.
— Шкодую, Бобе, — відповіла місіс Джонс, — його немає вдома. Він та хлопці півгодини тому кудись поїхали вантажівкою з Гансом. Вони сказали, що їм терміново треба в Малібу.
— Я зараз до вас приїду і буду чекати на них, — швидко проказав Боб. — Дякую.
Він поклав слухавку і збирався вже бігти, але на порозі його зупинив матусин голос:
— Бобе! Вечеря готова. Сідай і спокійно повечеряй… Чим би ви там не займалися, чому не можна відкласти це і спочатку повечеряти?
Боб неохоче сів до столу. Обов'язково потрібно розповісти Юпітерові те, що він дізнався. Хоча, справді, з годину ця звістка може й почекати.
А в цей час Юпітер, Піт та Гус їхали по Малібу до будинку місіс Петерсон. Нарешті вантажівка зупинилася перед великим будинком з гарно доглянутим садом.
Юпітер з приятелями через сад пройшли на веранду. Подзвонили — і двері відчинилися.
— Я — Юпітер Джонс зі складу Джонса, — сказав Юп привітній красивій жінці в літній сукні, яка відчинила двері. — Я приїхав забрати гіпсові бюсти, які ви у нас придбали.
— О так, прошу, вони он там.
Жінка завела їх до сусідньої кімнати, де стояли два бюсти, і один з них, справді, мав досить жалюгідний вигляд. Як і говорила місіс Петерсон по телефону, Август Дужий позбувся вуха та половини носа. Другий бюст, Данте, уникнув душу зі шлангу, тому був запорошений, але цілий.
— Мені дуже жаль, що доводиться їх повертати, — сказала жінка, — але ви їх продавали, як прикраси для саду, а мій чоловік переконаний, що наш поливальний пристрій в один момент їх зруйнує.
— Мадам, усе гаразд, — відповів Юпітер, він намагався приховати радість від того, що одержав Августа назад. — Ось ваші гроші, а бюсти ми забираємо.
Він віддав місіс Петерсон десять доларів, які отримав у тітоньки, підняв Августа і, крекчучи від натуги, поволік його до вантажівки. За ним прошкував Піт з бюстом Данте. Хлопці обережно поклали обидва бюсти в кабіну, на сидіння між Гансом та Гусом. Самі видерлись на кузов, і вантажівка рушила у зворотну дорогу до Рокі-Біч.
— А як ти гадаєш, "Вогняне Око" справді заховане в Августі? — схвильовано запитав Піт Юпа.
— Думаю, що ймовірність цього дуже велика, — відповів Юп.
— Треба його розбити, як тільки приїдемо додому, — нетерпеливився Піт.
— Ні, зачекаємо на Секретаря, — заперечив Юпітер, — він образиться, якщо ми це зробимо без нього.
А Боб сидів на складі поруч з тітонькою Матильдою і чекав на повернення друзів. По суботах тітонька Матильда допізна не зачиняла склад, аби покупці могли неспішно оглянути виставлені для продажу речі, і зазвичай у дворі було чимало люду. Але сьогодні тільки зо два запізнілих покупців розглядали старі механічні пристрої.
І тут на подвір'я заїхало чорне авто, з нього вийшов чоловік і підійшов до ґанку. Коли він наблизився, Боб пополотнів.
Це був чоловік, середній на зріст, чорнявий, в окулярах з важкою оправою та з густими чорними вусами. Чорновусий! Тут!
— Доброго вечора, — хрипким голосом звернувся Чорновусий до Матильди Джонс, — мене зацікавили ці мистецьки зроблені бюсти, які тут виставлені. — Він обернувся, щоб краще розгледіти п'ять бюстів на столі біля входу до контори.
— Ага, усе це — великі люди. А інших бюстів у вас немає?
— Усе, що є, — перед вами, — відповіла Матильда Джонс, — і як садові прикраси вони не годяться. Я щойно дізналася, що вони руйнуються від води. Два бюсти мені вже повертають, і потерпаю, що й інші теж повернуть.
Вона була дуже засмучена. Матильда Джонс завжди засмучувалась, коли їй доводилося повертати покупцям гроші. Вона була жінка добра і щедра, але в той же час і ділова, вважала за свій обов'язок мати прибуток із усіх чудернацьких речей, які скуповував Титус Джонс.
— Та що ви кажете, — зацікавився Чорновусий, — два повертають, а, можливо, й решту повернуть? Бачите, я колекціоную бюсти, тож я придбаю у вас усі ці п'ять за тією ціною, яку ви за них просите, тобто по п'ять доларів за один.