Скільки вам за нього?
— А як ви (відповів купець) самі гадаєте, куме, сусіде? Мої барани довгорунні. Це ж із них Ясон золоте руно знімав. Від них орден бургундського дому походить. Це барани східні, барани росляві, барани тлусті.
— Хай і так (сказав Панурґ). Але, будь пан ласкав, продайте мені одного, та й квит. А я як стій розплачуся дзвінкою монетою, низькорослою і нетлустою. Скільки ви правите?
— Сусіде, куме (відповів купчик), послухайте ще трошки другим вухом.
Панурґ. До ваших послуг.
Купець. Ви на Ліхтарію правитесь?
Панурґ. Авжеж.
Купець. Світ побачити?
Панурґ. Саме так.
Купець. Розважитися?
Панурґ. Атож.
Купець. А звати, часом, вас не Робер-Баран?
Панурґ. Як вам подобається.
Купець. Ви тільки не ображайтесь.
Панурґ. Та я й не ображаюсь.
Купець. Ви, звісно, царський блазень.
Панурґ. Авжеж.
Купець. Ну, то по руках! Ха-ха-ха! Отже, ви їдете світ побачити, ви — царський блазень, і звати вас Робен-Баран? Робен, Робен, Робен! Бе-е-е-е! Ач, який гарний голос!
Панурґ. Дуже гарний, такий приємний!
Купець. То вкладаймо угоду, сусіде, куме! Ви, Робен-Баран, станете на одну шальку терезів, а мій баран Робен — на другу. Ставлю сотню бюських устриць, що вагою, добротністю і ціною він підкине вас іще вище і швидше, ніж того дня, коли ви підете вгору по-циганській.
— Стривайте (сказав Панурґ). Але ж ви оталаните і мене, і своїх нащадків, продавши мені цього барана або якогось іншого, не такого годованого. Прошу вас, мосьпане!
— Куме (відповів купець), сусіде! Але ж з вовни моїх баранів вийде добротне руанське сукно, проти якого лейстерські сукна — лише волос на набивку. А з їхньої шкіри виробляється чудовий сап'ян, і він легко зійде за турецький, за монтелімарський або ж, у гіршому разі, за гишпанський. Кишки підуть на струни для скрипок та арф, і ціна їм буде не менша, ніж мюнхенським чи там аквілейським. Що ви на це скажете?
— Будь ласка (сказав Панурґ), продайте мені одного. А я вже вам прислужусь, будьте певні! Скільки звелите?
З цим словом він показав купчикові капшука, брязкучими Генріхами начиненого.
Розділ VII
Панурґ і Гиндича все ще торгуються
— Куме (мовив купець), сусіде! Та це ж царів і князів харча. М'ясо у них ніжне, сочисте, а смак — пальчики оближеш. Я везу їх із такого краю, де навіть кнурів (прости Господи) мірабеллю відгодовують. А супоросам, шануючи слухи ваші, дають помаранчеві квіточки.
— Але (сказав Пантаґрюель) продайте мені одного барана. Я заплачу вам по-царському, слово пішої-пішаниці! Скільки?
— Куме (відповів купець), сусіде! Мої ж бо барани походять від того, який переніс Фрікса і Геллу через море, назване Геллеспонт.
— Сучий сину! (казав Панурґ). Та хто ви такий єсте: clericus vel adiscens?[405]
— Ita — це капуста (відповів купець), vere[406] — пop. Hi, лучче так: бир-бир, бир-бир.
Робен, Робен, бир-бир! Ну, та вам ця мова невтямки. До речі: де тільки мої барани не помочаться, на тих нивах так уродить, ніби сам Пан-Біг там помочився. Ніякого рухляка, ніякого гною не треба. Ба більше! З їхньої сечі хіміки дістають найкращу селітру. Їхніми, не про вас згадуючи, буруб'яшками наші лікарі зціляють від сімдесяти восьми різних недугів, з яких найлегша — хвороба Евтропія Сентського, крий Боже і боронь нас Боже! Що ви на це скажете, сусіде, куме? Тому і гроші чималі!
— Я не поскуплюся (відповів Панурґ). Продайте ж мені одного — ви не програєте.
— Куме (сказав купчик), сусіде! Подумайте лишень, які дива природи в цих баранах закладені, жодного непотрібного члена вам у них не знайти. Візьміть бодай роги, потовчіть їх залізним, а то й дерев'яним товкачем — байдуже, закопайте десь на осонні, жменьку, дві, скільки хочете, а потім тільки поливайте частіше. За кілька місяців ви побачите, як з них виростуть найкращі шпараґи. З ними можуть конкурувати хіба що равенські. От і питаю я вас, панове рогоносці, чи мають ваші роги такі високі кондиції і такі чудодійні властивості?
— Дарма! — відповів Панурґ.
— Не знаю (сказав купець), вчена ви людина чи ні. Я чимало вчених людей бачив, найученіших, найрогатіших. Бог свідок! А як ви людина вчена, то маєте знати, що в нижніх кінцівках цих боговитих тварин, сиріч у ногах, є така кісточка, чи то пак, п'ята або, як волієте, астрагал[407], і ось цією кісточкою — саме від барана, та хіба ще від індійського осла та лівійської газелі, — в оні дні гуляли в царську гру тали[408]: в ці тали цісар Октавіян Август за один вечір виграв понад п'ятдесят тисяч екю. Ану ж ви, рогоносці, спробуйте стільки виграти!
— Дарма! (відповів Панурґ). Ближче до діла!
— А де (сказав купець) узяти мені, куме, сусіде, слів, аби гідно оспівати всі головні їхні члени? Лопатки, сідловину, стегна, окіст, груднинку, печінку, косу, бандури, пуздро, яким грають, як опукою, ребра, з яких у Пігмейському краю роблять самостріли, щоб вишневими кісточками у журавлів стріляти, голову, яку варять із дрібкою сірки, чудодійний декокт якої собакам від запертя дають?
— Тринди-ринди (сказав купцеві судновласник), годі патякати! Хоч — продай, а не хоч, так не плети йому сухого дуба.
— Хочу (відповів купчик), але тільки з поваги до вас. Хай викладає три турських ліври і вибирає будь-якого.
— Дорого (сказав Панурґ). У нас за таку суму мені продали б п'ять, а то й шість баранів. Глядіть, як би вам не зарватись. На моїх очах не ви перший, жадібний, як от ви, наживи і поживи, зубожів та ще й в'язи собі скрутив.
— Трясця твоїй матері (гукнув купець), дурню один! Реліквією Шару присягаю, найменший із цих баранів дорожчий за найкращого з тих, яких кораксіяни в землі гишпанській Турдетанії колись продавали по золотому талану за голову. Як ти гадаєш, повноважний телепню, скільки тоді коштував золотий талан?
— Мостивий пане! (сказав Панурґ). Бачу, ви хильнули зайвого. Ну, та гаразд, нате вам три ліври.
З купцем розрахувавшись і з усієї отари гарного і великого барана вибравши, Панурґ поніс його, як не кричав той і не бекав, і решта баранів, почувши бек, теж забекали і вирячились у той бік, куди їхнього товариша потягли. Купець тим часом казав своїм баранярам:
— Е, та цей покупець зумів-таки вибрати! Ні, він дещо маракує, мерзенник! Далебі, далебі що так, я приберігав його для сеньйора Канкальського, мені ж бо добре відомі вподобання цього чоловіка. Як він на радощах мліє і ввесь аж світиться, коли баранячу лопатку запопаде, таку замашну і тугу, наче ракетка для волана, а гострою ножакою креше, не кажи ти фехтувальник!
Розділ VIII
Як Панурґ купчика і баранів у морі втопив
Нараз, не знаю вже, як воно лучилось, не в тямку мені — Панурґ, не пустивши пари з уст, швиргонув крикливого і мекетливого барана просто в море. Всі інші барани і собі, влад йому кричачи і мекаючи, почали стрибати й кидатися, по одному, у воду. Зчинився тиск — кожен цахав першим скочити слідом за товаришем. Утримати їх було годі, ви ж знаєте натуру і валахів і авряків: куди один, туди і всі. Недарма Арістотель, lib. IX, de Histo. animal[409], називає барана найдурнішою і найбезклепкішою твариною.
Купчик, жахнувшись, що барани у нього перед очима тонуть і щезають, силкувався скільки мога перейняти їх і спинити. Леле! Падоньку мій! Барани один по одному стрибали в море і гинули. Нарешті на чардаку він злапав за руно великого, вгодованого барана, — так він сподівався не лише його самого втримати, а й усю решту врятувати. Баранище, одначе, був такий сильнющий, аж і купчика з собою в море потягнув, і купець наловив раків; десь таким робом барани Поліфема, циклопа однозора, винесли з печери Одисея та його товаришів. Пастухи і баранярі теж узялися до діла: хто за роги, хто за ноги, хто за вовну хапали баранів. Дарма. Вся турма опинилася в морі і втонула непочесно.
Панурґ, біля камбуза, з веслом у руці, налаштований не підсоблять, а не давати пастухам видертися на судно і від розбиття врятуватись, виголошував квітчасту казань, мов якийсь брат Олів'є Маяр або брат Жан Буржуа, б'ючи на скорботи сього світу і на втіху й щастя життя вічного, доводячи, що тогосвітнім живеться ліпше, ніж у цьому падолі сліз, і обіцяючи звести кожному з них на шпилі гори Сени почесний кенотаф і гробівець, після повернення з Ліхтарії, а тим, кому ще не остогидло між людей жити і йти на дно не дуже хочеться, він зичив, щоб їм пощастило натрапити на кита, який на третій день вивергнув би їх, як Йону, цілими і здоровими в якомусь Атласному краю.
Як судно від купця і баранів очистилось:
— Чи ж осталась тут (сказав Панурґ) бодай одна жива бараняча душа? Де тепер отара Тібо Ягнятка? Або ж турма Реньо Баранця, що саме тоді тирлувалась, як інші стада паслися? Не знаю. Це давні хитрощі вояцькі. Що ти на це скажеш, брате Жане?
— Замашно ти бив (відповів брат Жан). Я нічого лихого в цьому не бачу, скажу лиш, що в давнину на війні перед битвою або ж перед атакою жолдакам обіцяли того дня подвійну заслуженину; як вони брали гору, то діставали грошей подостатком, як поступалися, то й плату соромились правити, як посоромилися втікачі-грюєри після Серизольської битви; ось і тобі пождати б розплачуватися, тоді і гріш кишені не покинув би.
— Та мені (сказав Панурґ) чхати на ці гроші! Присяй-богу, як уже я втішався і навтішався на п'ятдесят тисяч франків, не менше! Отож рушаймо, вітер ходовий! Бачиш, брате Жане, нема людини, яка зробила мені щось приємне, а я б їй не віддячився, чи, принаймні, не подякував. Але нема й такої людини, яка б мені якусь капость скоїла і яка б згодом не розкаялася — не на цьому світі, то на тому. Зі мною шутки-шутки, а хвіст набік.
— Занапастиш (сказав брат Жан) ти свою душу, чортяка. Сказано-бо у нашому Требнику: Mihi vindictam[410] тощо.
Розділ IX
Як Пантаґрюель на острів Безносків прибув і яке там химерне покревенство
Дув свіжий зефір укупі з леготом ґарбіно, і впродовж цілого дня ми землі не бачили. На третій день плавби, з-полудня, перед очима нам заманячів острів-триріг, обрисами і розпологою на Сицилію подібний. Називався він островом Покревенства. Аборигени скидалися на червоних пуатевінців, хіба що всі, чоловіки, жінки і діти, носа мали у вигляді жирового туза. Ось чому у давній давнині острів цей називався островом Безносків. І всі там зріднилися, породичалися і посвоячилися і неабияк своїм родом і плодом пишалися, а місцевий подеста заявив нам навпростець:
— Ви, іншого світу люди, чудуєтесь, як це з одного коліна римського (йдеться про Фабіїв), одного й того самого дня (це діялося тринадцятого лютого), з однієї й тієї самої брами (була то Карментальська брама, у стін Капитолія, межи Карпейською скелею та Тибром, пізніше перейменована у Злодійські Ворота), проти ворогів Рима (були то етруски) виступило триста шість вояків, усі між собою покревнені, а з ними ще п'ять тисяч затяжців, їхніх васалів, і всі головою наложили (сталося теє біля річки Кремери, що витікає з Бакканського озера).