Не видно, щоб рука ковзнула. Аж до самої смерті жертви кожен палець зберіг ту страхітливо дужу хватку, з якою він уп'явся в її шию. А тепер спробуйте накласти всі ваші пальці одночасно на ті відбитки, які ви перед собою бачите.
Я зробив невдалу спробу.
— Мабуть, ми робимо це не так, як слід, — сказав він. — Папір розстелений на плоскій поверхні, а людське горло має циліндричну форму. Ось дерев'яне поліно, окружність якого приблизно така сама, як і окружність шиї. Обгорніть малюнок навкруг нього і знову спробуйте здійснити експеримент.
Так я і зробив, але неможливість була ще очевиднішою, ніж попереднього разу.
— Це, — сказав я, — відбиток не людської руки.
— Звісно, що ні, — відповів Дюпен. — А тепер прочитайте цей уривок з Кюв'є.17
Це був детальний анатомічний і загальний опис великого бурого орангутанга з ост-індських островів. Всі досить добре знають про гігантський зріст, неабияку силу та енергійність, нестримну злобливість та імітативні здібності цих ссавців. Мені відразу ж стали зрозумілі всі жахи цього вбивства.
— Опис пальців, — промовив я, закінчивши читання, — повністю відповідає цьому малюнку. Цілком очевидно, що з усіх згаданих тут видів тварин лише орангутанг міг залишити скопійовані вами відбитки. І цей жмуток жовтого волосся теж схожий на волосся тварини, яку описав Кюв'є. Але я ніяк не можу збагнути деякі деталі цієї моторошної таємниці. Крім того, свідки чули два лайливих голоси, причому один з них був явно голосом француза.
— Так. А ще згадайте вираз, майже одностайно приписуваний цьому голосу: вираз "Mon Dieu!". Цей вираз, як правильно схарактеризував його в даних обставинах один зі свідків (Монтані, кондитер), був висловленням докору чи протесту. Тому на цих двох словах я, головним чином, і побудував свої сподівання на повну розгадку цієї загадки. Француз, про якого йдеться, знав про вбивство. Можливо — і більш ніж вірогідно, — що він непричетний до жодної участі в тих кривавих подіях, що трапилися. Можливо, орангутанг від нього втік. Можливо, що француз переслідував його аж до спальні, але при тому розвитку подій не зміг його спіймати. Орангутанг і досі на волі. Я не буду продовжувати ці здогадки — бо я не маю права називати їх більш ніж здогадками, — позаяк ті непевні міркування, на яких вони ґрунтуються, мають явно недостатню глибину для сприйняття навіть моїм власним інтелектом і позаяк я не можу претендувати на те, щоб донести їх у зрозумілому вигляді до свідомості когось іншого. Тому давайте називати їх здогадками і розглядати їх саме як здогадки. Але якщо француз, про якого йде мова, є дійсно, як я гадаю, невинним у скоєному звірстві, то це оголошення, яке я вчора увечері, коли ми поверталися додому, дав у конторі "Le Mond" (газети, що відображає інтереси судновласників і має велику популярність серед моряків), приведе його до нашого житла.
Він подав мені газету, і я прочитав:
"ПІЙМАНО в Булонському лісі, рано-вранці ... числа (вранці, коли сталося вбивство) дуже великого, бурого орангутанга з різновиду, що зустрічається на острові Борнео. Його власник (напевне, моряк з мальтійського судна) може забрати тварину після належного її розпізнання і виплати певної суми грошей, обумовленої її спійманням та утриманням. Звертатися за адресою: будинок №... вулиця ... передмістя Сен-Жермен, п'ятий поверх".
— Як же ви здогадалися? — запитав я, — що ця людина — моряк з мальтійського судна?
— А я й не знаю цього, — відповів Дюпен. — Я не впевнений в цьому. Щоправда, ось невеликий шматок стрічки, котру, як свідчить її форма і засмальцьований вигляд, використовували для зв'язування волосся в одну з тих схожих на хвости кіс, які так полюбляють матроси. Більше того, мало хто, крім матросів (особливо мальтійських), вміє робити такі вузли. Я підібрав цю стрічку біля підніжжя громовідводу. Вона не могла належати жодній з покійниць. Зрештою, якщо я помиляюсь у своїх висновках щодо цієї стрічки, тобто що наш француз був матросом з мальтійського корабля, то моє оголошення та його зміст все одно нічим не зашкодили. Якщо я схибив, то він просто подумає, що мене ввели в оману якісь обставини, котрими він не захоче перейматися. Але якщо я маю рацію, то це нам дуже допоможе. Знаючи про вбивство — хоч і не винуватий в ньому, — француз, звичайно ж, сумніватиметься стосовно відповіді на оголошення — забирати орангутанга чи ні. Він міркуватиме таким чином: "Я — невинуватий; я — бідний, мій орангутанг коштує великих грошей; для людини в моєму становищі це — ціле багатство. Чому я мушу втрачати його через якісь непевні відчуття небезпеки? Ось він, тільки руку простягни. Його спіймали в Булонському лісі — досить далеко від місця, де було скоєне звірство. Хто взагалі зможе запідозрити, що злочинець — дикий звір? Поліція збита з пантелику: вона так і не змогла знайти жодної зачіпки. Навіть коли її агенти вислідять тварину, неможливо буде довести, що я знав про вбивство, або зробити мене причетним до нього на підставі цього знання. Окрім того, про мене знають. Подавач оголошення визначає мене як власника тварини. Не знаю, як далеко простягається його знання. Якщо я не пред'явлю прав на такий коштовний об'єкт (про який знають, що я є його власником), то я щонайменше викличу до тварини підозру. Не в моїх інтересах привертати увагу до себе чи до тварини. Я відгукнусь на оголошення, заберу орангутанга і ховатиму його, доки про цю справу не забудуть".
У цю мить на сходах почулися кроки.
— Тримайте пістолети напоготові, — сказав Дюпен, — але не показуйте і не пускайте їх в хід, доки я не дам знак.
Вхідні двері будинку ми лишили відчиненими, і візитер, зайшовши без дзвінка чи стуку, зробив кілька кроків сходами. Однак потім він, здається, засумнівався. Невдовзі ми почули, як він спускається. Дюпен швидко рушив до дверей, і тут ми знову почули, що візитер піднімається сходами. Цього разу він не сумнівався, його кроки були рішучими. Піднявшись сходами, він постукав у двері нашої кімнати.
— Заходьте, — сказав Дюпен бадьорим і привітним голосом.
Візитер зайшов. Видно було, що це моряк — високий, кремезний чолов'яга атлетичної статури і досить привабливої зовнішності. Обличчя його виражало відчайдушну сміливість і з трудом проглядало через гущавину бакенбардів та вусів. При собі моряк мав дебелого дубового кийка, але іншої зброї у нього не було. Він незграбно вклонився і побажав нам "доброго вечора"; його французька вимова була бездоганною і, попри незначний невшательський акцент, досить чітко вказувала на те, що він — корінний парижанин.
— Сідайте, мій друже, — сказав Дюпен. — Гадаю, ви прийшли з приводу орангутанга. Відверто кажучи, я майже заздрю вам, що ви — його хазяїн. Це — винятково красива та безсумнівно дуже цінна тварина. Як ви гадаєте, скільки йому років?
Моряк полегшено зітхнув з виглядом людини, яку звільнили від якогось нестерпного тягаря, а потім впевненим тоном відповів:
— Важко сказати — але йому ніяк не більше чотирьох-п'яти років. Він у вас?
— Та ні; ми не маємо можливості тримати його тут. Зараз він на платній конюшні, недалеко звідси. Зможете забрати його вранці. Ви, звичайно ж, готові розпізнати вашу власність?
— Поза сумнівом, пане.
— Мені буде шкода з ним розлучатися, — сказав Дюпен.
— І не думайте, що ви марно витрачали ваш час, — сказав чоловік. — Зовсім ні. Я готовий заплатити винагороду за те, що ви знайшли тварину — звісно, я маю на увазі будь-яку винагороду в розумних межах.
— Гаразд, — відповів мій приятель. — Не сумнівайтеся, все буде по справедливості. Зараз я подумаю — що ж мені запросити? Ага, ось яку винагороду я бажаю отримати. Ви розкажете мені все, що зможете, про це вбивство на вулиці Морґ.
Останні слова Дюпен промовив дуже тихо і дуже спокійно. Так само спокійно він підійшов до дверей, замкнув їх і сховав ключ до своєї кишені. Потім витяг з-за пазухи пістоль і без жодної квапливості поклав його на стіл.
Обличчя моряка спалахнуло від некерованого приливу крові. Він підхопився, тримаючи в руках кийок, але відразу ж упав у крісло, з несамовитим тремтінням та виразом самої смерті на обличчі. Він не промовив ані слова. Я відчув до нього жаль, який ішов з глибини мого серця.
— Друже мій, — сказав Дюпен лагідним голосом, — ви даремно переймаєтесь — запевняю вас. Ми не бажаємо вам ніякого зла. Я присягаю вам честю дворянина і француза, що ми не збираємося заподіяти вам шкоду. Я прекрасно знаю, що ви невинні в жорстокому вбивстві на вулиці Морґ. Однак не варто також стверджувати, що ви не маєте до нього ніякого відношення. Зі сказаного мною ви, напевно, зрозуміли, що я мав засоби для збору інформації про цю справу, засоби, про які ви навіть і здогадуватися не могли. Зараз ситуація така: ви не скоїли нічого, чого не слід було б робити, — нічого, що покладало б вину на вас. Вас не можна навіть звинуватити у пограбуванні, хоча ви могли б здійснити його абсолютно безкарно. Вам нічого приховувати. У вас немає для цього причини. З іншого ж боку, принципи честі зобов'язують вас розповісти все, що ви знаєте. До в'язниці потрапила невинна людина, котрій приписують злочин, справжнього винуватця якого ви можете вказати.
Поки Дюпен промовляв ці слова, моряк встиг значною мірою прийти до тями; але від його початкової розв'язно-сміливої постави і слід розтанув.
— З Божою поміччю, — сказав він після короткої паузи, — я неодмінно розповім вам все, що знаю про цю справу, але не сподіваюся, що ви повірите і половині сказаного мною — з мого боку це було б справжнім глупством. Однак я дійсно невинен і щиросердо у всьому зізнаюся, навіть якщо мені загрожуватиме смертна кара.
Я не збираюся повторювати його докладну розповідь, її суть зводилася ось до чого. Нещодавно він здійснив подорож до Малайського Архіпелагу. Група, до складу якої входив і він, висадилася на Борнео і подалася вглиб острова на прогулянку. Разом з товаришем він спіймав орангутанга. Коли компаньйон помер, він залишився єдиним власником цієї тварини. Добряче намучившись від непогамовної злобливості свого полоненого під час зворотної подорожі, він врешті-решт спромігся благополучно доправити його до своєї домівки в Парижі, де він, аби не привертали до себе непотрібну увагу сусідів, тримав орангутанга під надійним замком, доки той не одужає від рани в ступні, спричиненої тріскою на борту судна.