— Ніякісінького.
У п'ятницю до обіду поліція заходила ще двічі, але мій кузен мало на це зважав. Він був виснажений, апатичний і сірий, як дим; він стільки вистраждав, що збайдужів до всього. Хоч би що правив Фрост, все це відскакувало від Дональда, не завдаючи йому ніякої шкоди, і — Ти ніби збирався малювати чийогось коня? — несподівано запитав він, коли ми готувалися до ленчу.
— Я попередив їх, що приїду пізніше. Він похитав головою.
— Пригадую, ти казав, коли я попросив тебе залишитися, що це буде якраз доречним до наступного замовлення.
Він подумав трохи.
— У вівторок. Ти повинен був їхати в Йоркшір у вівторок.
— Я все владнав по телефону.
— Все одно краще поїхати.
Дональд попросив за нього не турбуватися і подякував за все. Він наполіг, щоб я подивився розклад руху поїздів, замовив таксі й попередив тих людей, що приїду. Я, зрештою, побачив, що справді час залишити його самого, і спакував речі.
— Мені здається, — сказав він непевно, коли ми чекали таксі, — що ти ніколи не малював портретів. Маю на увазі людей, а не коней.
— Бувало іноді, — сказав я.
— Я лише хотів... Чи не зміг би ти якось... У мене є цілком пристойна фотографія Регіни...
Я уважно подивився на нього. Наскільки я міг бачити, це йому не зашкодило б. Я розщібнув валізу, дістав картину, тримаючи її тильним боком до Дональда.
— Вона ще не просохла, — попередив я. — І не обрамлена, [30] я не можу вкривати її лаком принаймні ще з півроку. Але якщо вона тобі подобається, можеш взяти.
— Дай-но подивлюся.
Я повернув полотно. Він прикипів до нього поглядом і не сказав нічого. Таксі під'їхало до парадних дверей.
— Бувай, — сказав я і прихилив картину до стінки. Він кивнув, поплескав мене по руці, відчинив дверцята і помахав на прощання. Мовчки, бо. в очах його стояли сльози. .
У Йоркшірі я пробув близько тижня, зробивши все для того, щоб увічнити старого терплячого стіплчейзера, а тоді повернувся в свою шумливу квартиру неподалік аеропорту Хітроу, прихопивши з собою картину, щоб завершити її.
Ситий роботою по зав'язку, у суботу я відклав своє малярське приладдя і подався на перегони.
Перегони в Пламптоні, приплив знайомого збудження від споглядання відтренованих рухів скакунів. Картини ніколи точно не передадуть всього цього — ніколи. Мить, схоплена на полотні, була не така досконала.
Мені б і самому хотілося взяти участь у перегонах, але бракувало практики, чи хисту, а чи навіть витримки. Як і Дональд, своє раннє дитинство я провів в оточенні приватного підприємництва середньої руки; мій батько провадив сам, без компаньйонів, аукціон у Сассексі. Ще підлітком я годинами міг спостерігати за виїздженням коней на Даунських оболонях біля Фіндона, малюючи їх десь із шести років. Ті хвилини радості, коли я міг промчати верхи на коні, доводилося випрошувати у своєї тітки — у мене самого не було навіть поні. У художньому коледжі пізніше було добре, але у свої двадцять два роки я залишився сам, — нещодавно померли мої батьки, — мені треба було заробляти на прожиття. На нашій вулиці навпроти розташовувалась контора для торгівлі нерухомістю; спочатку був намір влаштуватися до них тимчасово, але мені там сподобалося, і я залишився надовго.
Здавалося, половина художників-анімалістів Англії, що малювали коней, з'їхалися у Пламптон. Та це й не дивно, оскільки Великий Національний призер мав уперше з'явитися в новому сезоні. Незаперечний факт комерції, що картина під назвою "Ніжинський на нью-маркетському пустищі" мала набагато більше шансів бути проданою, ніж та, що називалася просто "Кінь на нью-маркетському пустищі", а "Великий Національний призер на старті" був набагато кращий, ніж "Один з учасників Пламптонських забігів на старті". Економічні чинники змушують багатьох [31] майбутніх Рембрандтів рахуватися з ринковою кон'юнктурою
— Тоде! — хтось гукнув мені на вухо. — Ти винен мені п'ятнадцять фунтів.
— Де там у біса! — відрубав я.
— Ти казав, що Гойдалка буде фаворитом в Аскоті.
— Не живи чужим розумом.
Біллі Пайл екстравагантно засміявся і поплескав мене по плечу. Біллі Пайл належав до тих людей, хто, зустрівши вас, привітається як нерозлийвода-приятель, пригостити випивкою і набридатиме до смерті. Бозна-скільки разів зустрічав я Біллі на перегонах, але ніколи не міг придумати, як спекатися його, не вдаючись до грубощів. Звичайні відмовки відскакували від його грубої шкіри, як ртуть від скла, і я з часом дійшов висновку, що простіше відразу випити з ним швиденько, ніж потім цілий день відмагатися від нього.
Отже, я чекав, що він скаже свою традиційну фразу "перепустімо по одній?".
— Перепустімо по одній? — запропонував він.
— Е-е... звичайно, — покірно погодився я.
— Твій батько ніколи не подарував би мені, якби я не турбувався про тебе. — Це була також його традиційна фраза. Я знав, що їм доводилося зустрічатися у справах, а щодо їхньої дружби, то я підозрював, що Біллі її вигадав уже після смерті мого батька.
— Ходімо, чоловіче.
Я вже знав наперед усю цю процедуру. Він ніби несподівано зустріне в барі свою тітоньку Сал, і я своєю чергою муситиму брати випивку для них обох.
— О-о! Та тут тітонька Сал, — сказав Біллі, ввалюючись у двері. — Сюрприз, сюрприз.
Тітонька Сал була завзятою уболівальницею у свої сімдесят з гаком — з вічною сигаретою у куточку рота і ; книжечкою-розкладом заїздів, які продають на іподромі. Одним пальцем вона весь час притримувала у книжечці якусь сторінку.
— Ви що-небудь знаєте про заїзд о другій тридцять? — запитала вона.
— Хелло! — сказав я.
— Що? А-а-а! Хелло... Як ся маєте? Знаєте що-небудь про заїзд о другій тридцять?
— На жаль, ні,
— Ага.
. Вона поглянула у розклад.
— Трітопс пройшов зважування, але як у нього з но гою? [32] — Вона раптом підвела очі й вільною рукою підштовхнула свого племінника, що ніяк не міг докликатися офіціанта бару. — Біллі, замов що-небудь для міссіс Метьюз.
— Для кого?
— Для Метьюз. Що ти питимеш, Мейзі?
Вона повернулася до опасистої літньої жінки, що стояла позад неї.
— О-о!.. Джин і тонік, спасибі.
— Зрозумів, Біллі? Подвійний бренді й імбирну настоянку для мене, джин і тонік для місіс Мейзі.
— Одежа на місіс Мейзі була нова і дорога; від полакованого —волосся, торбинки з крокодилячої шкіри до оздоблених золотом туфель — усе кричало, що це мішок з грішми. На руці, в якій вона тримала келих, яскрів великий опал, обрамлений діамантами. На її розмальованому обличчі не відбивалося особливої радості.
— Як ся маєте? — чемно поцікавився я.
— Що? — перепитала тітонька Сал. — О-о, Мейзі, знайомся, це Чарлз Тодд. Що ви думаєте про Трітопса?
— Так собі, — сказав я.
Тітонька Сал стурбовано зазирнула у книжечку, і Біллі роздав напої.
— Будьмо! — сказала Мейзі Метьюз без особливого ентузіазму.
— До дна, — сказав Біллі, підносячи келих.
— Мейзі трохи не пощастило, — сказала тітонька Сал.
— Місіс Метьюз не на того поставила? — всміхнувся Біллі.
— її будинок згорів дощенту.
Що й казати, вдалий початок розмови!
— Ой... я хотів сказати... — знітився Біллі. — Яке нещастя!
-. Ви, здається, все втратили, Мейзі?
— Все, крім того, що на мені, — похмуро сказала вона.
— Хочете джину? — запропонував я.
— Дякую, любий.
Коли я повернувся з наповненими склянками, Мейзі увійшла в раж, описуючи свою біду:
— ...Мене там, звичайно, не було, я гостювала у своєї сестри Бетті в Бірмінгемі, і раптом на порозі, з'являється цей поліцейський і розповідає, як їм важко було мене знайти. Але, звичайно, на той момент уже все згоріло. Коли я повернулася у Вортінг, то побачила лише купу попелу і димар, що стирчав посередині. Мені довелося докласти чимало зусиль, аби з'ясувати, що сталося, зрештою [33] вони сказали, що в домі щось там загорілося, але вони не знають, яка причина цього загорання, бо два дні нікого не було вдома.
Вона взяла джин, усміхнулася ні до кого і вела далі.
— Отже, я була як божевільна, признаюсь вам, ще б пак — отак усе втратити, і я спитала, чому вони не скористалися морською водою, адже море було поряд, під самим тамариском, внизу — схил; вони ж, певна річ, відповіли, що не могли нічого врятувати, бо не було води, — а цей пожежник, якому я поскаржилася, сказав, що вони не скористалися морською водою, бо, по-перше, вона все роз'їдає, а по-друге, помпи всмоктуватимуть морські водорості, черепашки тощо, та й взагалі був відплив.
Я ледве стримував непристойне бажання розсміятися. Вона все-таки відчула це.
— Звичайно, любий, вам смішно, але ж ви не втратили всіх своїх скарбів, які призбирували бозна-відколи.
— Мені дуже шкода, місіс Метьюз. Мені не здається це смішним. Це просто...
— Я розумію, любий, з вашого погляду це може бути смішно, кругом вода і немає чим залити вогню, але, повірте мені, я просто не тямила себе.
— Здається, я зроблю маленьку ставку на Трітопса, — сказала тітонька Сал замислено.
Мейзі Метьюз якось непевно подивилася на неї, а Біллі Пайл, який уже наслухався про цю пожежу, ляснув мене по плечі й сказав "та-ак", що було сигналом подивитися новий заїзд.
"Належне я віддав", — подумав я і вийшов, щоб подивитися на перегони з верхньої трибуни, де б мене ніхто не чув і не бачив.
Трітопс упав і прийшов останнім, накульгуючи. Не поталанило його власникові, жокею і тітоньці Сал. Я спустився вниз до демонстраційного майданчика, щоб подивитися на чемпіона, що кружляв перед своїм забігом, але мені й на думку не спадало його малювати. Мені здавалося, що для сюжету він уже не підходить, бо ринок;: затоварено його зображеннями.
Пообідній час, як завжди, минув швидко. Я трохи виграв, трохи програв, але грішми не виміряєш усього, що мені вдалося побачити. Під час останнього забігу я угледів, як до мене на трибуну піднімається Мейзі Метьюз. Яскраво-червоне пальто, атмосфера лоску і привітне обличчя — тут не можна було помилитися. Вона зупинилася на сходинку нижче і дивилася на мене знизу вгору. Абсолютно самовпевнена, хоча й з дрібкою сумніву. [34]
— Це часом не ви, — сказала вона, — той молодий чоловік, з яким ми нещодавно були в барі разом з Сал і Біллі?
— Так, ви маєте рацію.
— Я не була певна, — сказала вона, і при цьому її сумнів розвіявся. — Тут ви на вигляд старший. .
— Різниця в освітленні, — погодився я. Вона також виглядала старшою років на десять.