За процесією, трохи віддалік, виступав загін воїнів, серед яких борсався Брехунець. На шиї в нього був такий самий комір із знаком Великого Дому, як і в тих, що йшли, взявшись за руки, попереду. Часом йому вдавалося випручати руку, і тоді він рвав на собі той комір. Брехунець то волав, то скрикував, то стогнав — і без упину борсався, тож воїни мусили пильнувати, щоб випадково його не покалічити. Здавалося, ще трохи, і він покалічить сам себе. З рота в нього йшла піна, і мало не до голови процесії долинав його крик:
— Не піду, кажу вам! Я не хочу жити вічно, не хочу!
Чоловік, останній із тих, що йшли, взявшись за руки, озирнувся, потім повернув голову до жінки попереду й сказав:
— Ніяк не второпаю, що Великий Дім у ньому такого знайшов?
Селяни, які досі стояли в багнюці, видерлися на стежку й квапливо рушили за процесією та Брехунцем. Вийшовши на широкий суходіл, процесія спинилась і розпалася. Селяни юрмились позаду. Весь натовп стояв тепер перед тією самою довгою низькою спорудою, що її напередодні оббігали Великий Дім та Брехунець. Між похилими кам'яними стінами до дверей вів перехід. Сонце ще не сягнуло його кінця, і він губився в густих сутінках. Двері до споруди були вдвічі вужчі за прохід, а збоку від входу на рівні очей у стіні зяяла щілина. Тим, хто стояв ближче до проходу, було її видно; але й задні, які нічого не бачили за натовпом, знали: щілина є. Знали вони й те, хто саме за нею ховається. Слуги внесли Сонного в прохід, звели його з ложа й поставили на ноги обличчям до юрби. Він і досі спав — адже очі його були заплющені. Аж ось надійшли жерці й своєю музикою та заклинаннями змусили їх розплющитись. Один із жерців забрав шматочки глини, що прикривали очі Сонного, й пожбурив їх геть. Так Сонний прокинувся. Тепер Великий Дім стояв у незрушному спокої, повний життя, здоров'я, сили, й дивився повз людей уперед. Тоді Верховний Жрець — адже він, крім усього іншого, насамперед був таки жрець — узявся до діла. Він обгорнувся леопардовою шкурою і підперезавсь. Потім підняв невеличке тесло з кремнієвим різаком і встромив того різака до здерев'янілого рота Великого Дома. Верховний Жрець поводив теслом сюди-туди і люди, що стояли найближче, почули легеньке потріскування — таке, яке буває, коли горить дрібний хмиз. Верховний Жрець відступив, і всі побачили, що рот у Великого Дома розтулений — у незрушному спокої він, певно, щось промовляв. І люди затанцювали, заспівали, хоч були серед них і такі, котрі тихенько схлипували, думаючи про власний непевний спокій, про власне щастя, невловне, мов тінь. Воїни, жерці та прислуга вивели Великого Дома на дах споруди. То був навіть не дах, а грубе дерев'яне риштування, що тяглося вздовж стін. Посередині риштувань не було, і жерці разом з Великим Домом спустилися до споруди. Воїни, які лишились нагорі, бачили, як Бога поклали до кам'яного саркофага, як саркофаг накрили віком і опечатали. Зрештою жерці полишили Бога наодинці з їжею, питвом, зброєю та іграми й вийшли надвір.
Вони стояли й чекали, поки воїни відновлять риштування посередині даху і закладуть його великими кам'яними брилами.
Потім жерці виконали такий самий обряд над Братом-Близнюком Великого Дома — то він стояв, випроставшись, у сутінках за щілиною. Але цього разу Верховний Жрець тільки торкнувся Близнюкового рота, не намагаючись його розтулити, бо рот у того був кам'яний. А щодо Близнюкових очей, то вони були вже розплющені, і він дивився ними крізь щілину надвір.
Тепер ті, що доти стояли, взявшись за руки, підступили до споруди ближче, і кожному з них дали належне: каменяреві — свердло, тесляреві — тесло й долото, пекареві — дріжджі, бровареві — солод; музики несли під пахвою свої інструменти, жінки йшли гарно зодягнені й нафарбовані. Так вони проходили до споруди, а обабіч них стояли, вишикувавшись, жерці. Сміючись і перемовляючись, люди входили досередини, з гордістю й захватом отримуючи там чаші з питвом. Брехунець усе пручався; люди чули його крик, ще пронизливіший, ніж доти. Верховний Жрець заспокоював його як міг, говорячи, що він, Брехунець, просто занедужав, що його зачарували. Та Брехунець не слухав.
— Якщо ви зробите це, я ніколи не розповім йому жодної побрехеньки. Ніколи!
Цієї миті танцівники немовби спіткнулись, а жерці, що стояли в проході, від несподіванки вражено пооберталися. Верховний Жрець щосили ляснув Брехунця по обличчю. Не чекавши цього, той на хвилю замовк і тепер тільки тіпався та важко дихав.
— Вгамуйся, Брехунцю. Вгамуйся. І поясни нарешті, чому ти відмовляєшся од вічного життя?
Отоді Брехунець і промовив ті жахливі, мерзенні слова, від яких усе полетіло шкереберть. Але спершу він ще якусь мить стояв тихо; йому перехопило подих. Потім він несамовито, всім тілом шарпнувсь, аж воїни, які його тримали, похитнулись, а тоді знесилено опустився на землю, люто зиркнув на Верховного Жерця й щодуху прокричав оті слова:
— Бо це життя прекрасне!
Від тих слів усе довкола змовкло, чути було лише, як важко, уривчасто дихає Брехунець. Танцівники спинились і оточили Брехунця кільцем своїх вражених і водночас зневажливих облич. І раптом він відчув, що їхня зневага ще більше наближує його долю до долі Бога, і знову заходився затято борсатися. Верховний Жрець звів руку. Брехунець затих, утупившись очима в цю руку, немов у ній було затиснуте його життя. Верховний Жрець заговорив спокійно, як лікар, що розповідає про хворобу:
— Ніхто ще ніколи не нехтував прихильністю Великого Дома. Але цей чоловік грішний, і йому потрібне очищення. Відведіть його до ями.
Брехунець (стояв, витягшись у струнку, доки відчув, що воїни повертаються, щоб рушити назад. Тієї ж миті твій знепритомнів і був би впав на пісок, коли б воїни не тримали його за руки, наче за вірьовки. Потім вони потягли Брехунця з собою. Голова його впала на груди, рот лишався розтулений. Юрба мовчки спостерігала, як воїни тягнуть Брехунця стежиною, аж поки вони зникли з очей.
Тоді люди, ще більше згуртовані цією надзвичайною подією, знову звернули погляди в глиб проходу. Музики, які досі стояли там, тримаючи інструменти та чаші з питвом, заспівали й рушили всередину; вони один по одному зникали в сутінках, і їх уже не було ні видно, ні чути. Що менше музик залишалося надворі, то тихіше звучав їхній спів. І ось їх зосталося тільки двоє, і люди надворі вже ледве чули їхні голоси. Потім — один, потім — жодного, і тепер ізсередини ледь долинав лише відголосок співу. Люди в юрбі напружено вслухалися, подавшись уперед, повернувши голови в один бік і не знаючи, чи то пісня звучить насправді, чи тільки в їхній уяві. Нарешті запанувала цілковита тиша, і люди засмутились, бо кожне опинилося на самоті зі своїм власним минущим Спокоєм. Смуток наростав помалу, як помалу стихав спів, але згодом запанував, як тиша. Він ніби вийшов із самої землі. Жінки заголосили, почали бити себе в груди і рвати на собі коси; чоловіки заскиглили, немов загнані звірі. Минув смуток тільки жерців, які взяли їжу, питво та вогонь і, промовляючи заклинання, причинили вхідні двері. Вони просунули їжу й питво в щілину і заговорили до того, чиї очі некліпно дивилися на них із сутіні. Потім вони вийшли з проходу й рушили стежкою вслід за Верховним Жерцем. Юрба розійшлася, розбрелася навсібіч, хлюпаючи по воді. Лишилися самі воїни. Вони взялися до роботи, засипаючи прохід камінням та піском.
***
Царевича примушували вчитися сидіти в позі бога. Верховний Жрець забрав його від няньок, знайшов у темній обідній залі невисокого стільця й посадив на нього Царевича. Так він і сидів — задерши підборіддя, звівши докупи коліна, випнувши груди — й широко розплющеними очима дивився перед себе. На ньому було справжнє врочисте вбрання бога, навіть із довгим подолом; у руках він тримав ціпок та посох, схрестивши їх перед собою. Гарненьке волосся з боків йому обстригли, і тепер під щільно припасованою перукою ховалася лиса, мов камінець, голова. До перуки приладнали високу полотняну корону, а з підборіддя звисала прив'язана борода. Він сидів, намагаючись дихати легко, непомітно й не кліпати, хоча від задушного мороку зали й від напруження на очі йому наверталися сльози. Верховний Жрець невпинно кружляв навколо Царевича, і в тиші зали лунало тільки ледве чутне шурхотіння його хітона.
— Добре, — примовляв Верховний Жрець. — Чудово. — І знову ходив і ходив навкруги.
Зрештою з потьмареного Царевичевого ока вибігла сльозинка й потекла по щоці. Він не витримав і спересердя кліпнув.
— Отакої! — сказав Верховний Жрець. — Так добре йшло, а ти все зіпсував. Не заплющуй очей — хай люди бачать твої сльози. Не кліпай!
— Але я мушу кліпати! Всі люди кліпають!
— Ти — не "всі люди"! — відрубав Верховний Жрець. — Ти станеш Богом, Великим Домом. Ти зійдеш на трон і однією рукою владарюватимеш над людьми, а другою піклуватимешся про них.
— Таж вони бачитимуть, як я плачу!
— Так і має бути. В цьому глибока таємниця віри. Чи ти гадаєш, що є хоча б один бог, який, розплющивши очі, не заплакав би від побаченого?
— Будь-хто заплаче, як сидітиме з розплющеними очима, не кліпаючи й не втираючись, — понуро відказав Царевич.
— Той "будь-хто" або кліпне, або втре очі, — промовив Верховний Жрець. — Ось у чім різниця.
Царевич випростався і знову втупився в морок. У другому кінці зали було видно широкий прямокутник входу, освітлений сонячним промінням, яке ледве проникало сюди крізь довгий перехід. Знову не витримавши, Царевич заплющив очі й схилив голову. Ціпок і посох вдарились один об один і схрестилися в нього на колінах. Верховний Жрець перестав кружляти.
— Знов за своє?
— Нездатний я на все це — тримати небо, милуватись із власною сестрою, не кліпати очима, піднімати воду в річці…
Верховний Жрець ударив кулаком у долоню другої руки. Якусь мить здавалося, що він ось-ось спалахне люттю. Однак Верховний Жрець опанував себе, похилив голову, проковтнув слину й кілька разів глибоко вдихнув.
— Послухай, хлопче. Ти просто не розумієш, в якій ми небезпеці, не розумієш, як мало на все це лишилося часу, — повернути честь сестрі, навчитися дивитись у порожнечу, упоратися з річкою… — Нахилившись, він пильно вдивився в обличчя Царевича. — Ти повинен це зробити! Обіцяю тобі, все буде гаразд.